2. Філософія і міф

Філософія як форма духовного освоєння буття виникла, звичайно, не на порожньому місці. Важливим джерелом її виникнення постав у людській культурі міф, який на дуже ранніх стадіях розвитку людської культури фіксував і цілісність світу, і те місце, яке посідає в ньому людина. Саме у міфі споконвічно вироблялись уявлення й образи, які пізніше фіксуються у філософських системах.

У певному розумінні цілісність сприйняття світу була психічною властивістю свідомості людини на ранніх стадіях розвитку. Така цілісність була зумовлена недостатністю конкретних знань про світ, складністю відділення суб'єктивних і об'єктивних компонентів існування людини. На рівні первісного мислення індивідуальність людини, її внутрішнє «Я» усвідомлювалося в іншій формі, ніж сьогодні. Сучасна людина досить чітко відрізняє власну індивідуальність від індивідуальності інших людей і від реальності, що її оточує. Це є умовою пізнавальної діяльності, що коли те, що стоїть поза мною, може протистояти мені, постаючи як об'єкт пізнання. Для первісної свідомості характерним є не протиставлення самого себе природі, а скоріше ототожнення з нею, усвідомлення власної включеності в неї. Для неї характерна величезна перевага колективного

¹ Лосев А.Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. М, 1976. С. 189.

² Майоров Г.Г. Роль Софии-Мудрости в истории происхождения философии // Указ. соч. С. 21.

57

над індивідуальним. «В епоху майже ще недоторканої природи суб'єкт мінімальний, а об'єкт максимальний, причому у двох смислах»¹.

У цій ситуації такі найважливіші структурні компоненти світогляду, як «Ми», «Воно» і «Я», пов'язані так, що «Я» (усвідомлювана індивідуальність), з одного боку, сильно залежить від «Ми» (усвідомлювана колективність), а «Я» і «Ми» разом невіддільні від «Воно» (усвідомлювана зовнішня природа). Людина цього періоду ще неспроможна задавати раціональні питання природі, вона сприймає її мимоволі й тим самим, звичайно, пізнає, але іншими, ніж сьогоднішня наука, способами. Це, з одного боку, обмежувало пізнавальні можливості людини (з позиції сьогоднішнього розуміння пізнання), а з іншого боку – дозволяло їй сприймати світ цілісно й нерозчленовано².

Відповідно й результатами такого пізнання-сприйняття постають не сучасні поняття, а образи, сукупність яких реалізується в міфологічних системах. Отже, міф постає як оформлення нерефлексивного чуттєво-образного сприйняття світу.

«Міфологічні уявлення могли бути тільки образами й нічим іншим, тому, що «образ», як би ми не мудрували, є зоровий «зовнішній вигляд», зорова «зовнішня» сторона предмета. Просторовою, обмеженою зовнішньою зоровою даністю, однократні й нерухомі уявлення породжували «образи», в яких при всій їхній сумарності не містилося ні частки узагальнення... Міфотворчий образ – похідне саме від міфотворчого мислення з усіма законами міфотворчого сприйняття простору, часу та причини, з його злитістю суб'єкта й об'єкта»³.

При цьому варто розуміти, що міф мав свою власну, внутрішню логіку в рамках пізнання-сприйняття, котра була не менш жорсткою в дотриманні заданих правил, ніж сучасна формальна логіка. Інша справа, що в основі цих правил, цієї «логіки міфу» лежали зовсім інші передумови, тому що даний тип мислення був не абстрактний, а конкретний, не розчленовував, а, навпаки, намагався об'єднати в єдиній свідомості буквально все, й, нарешті, реалізувалося це в образно-метафоричній формі.

До речі, й сьогодні розвиток знань не применшує бажання людини вірити в Бога, наявність техніки не заперечує значення мистецтва, ціннісно-емоційного переживання світу, на людину більш сильний вплив можуть здійснювати чинники, пов'язані з її буттєвими страхами та марновірствами, як би критично вони не спростовувалися наукою. Понад те, іноді саме ціннісні переживання в остаточному підсумку виявляються більш істинними, відкидаючи тимчасові знання наук, що розвиваються. Звичайно, ми можемо підійти до міфу з чисто наукових позицій, верифікуючи його образи тільки людським досвідом, інтерпретуючи його логічно. Але це лиш один із підходів, нав'язаний нам розвитком наукового знання. Можна критикувати міф з релігійних позицій, тому що він вступає

¹ Соколов В.В. От философии античности к философии Нового времени: Субъект-объектная парадигма. – М: Эдиториал УРСС, 1999. С. 8.

² Див.: блискучий аналіз такого цілісного й живого міфологічного ставлення людини до світу в праці П.О.Флоренського «Загальнолюдський корінь ідеалізму (філософія народів)» // Флоренский П.А., священник. Сочинения. В 4 т. 3 (2). М., 1999.

³ Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. М, 1978. С. 21.

58

у суперечність, наприклад, з іудейсько-християнською релігією. Але все це насправді невірно, тому що міф лежить поза даними утворами, являючи собою завершений культурний феномен, і в цьому розумінні він самодостатній. Як відзначав Гадамер, міф – це спосіб засвідчення і його досвід. Він, як ми вже відзначали, не вимагає додатково обґрунтування, крім факту самої розповіді. Тому міф має власну істину, що «перебуває за межами науки»¹.

Отже, міф як форма цілісного, синтетичного сприйняття світу постає не тільки засобом його пояснення, а й виконує регулятивно-прагматичні функції. Будучи вимислом, міф повчає, тому що «заснований на істині, що сприймається як непорушний закон і священне слово, невір'я в яке дорівнює богохульству»². Саме нерозчленованість і цілісність міфу надавала жорсткого характеру тим ціннісно-нормативним настановам, які він висував перед індивідом. Міфологічні приписи не вимагали додаткового обґрунтування.

Філософія хоча й будується на принципах доказовості й обґрунтування, долаючи тим самим міф, усе ж зберігає цю споконвічну спорідненість із міфом, переносячи систему обґрунтування в якісь абсолютні, хоча й сконструйовані розумом структури, типу абсолютного духу чи абсолютного розуму. Це також надає філософським принципам деякі риси владності, а філософ завжди виконує поряд із функціями теоретичного відображення буття світоглядні функції проповідника.

Ця регулятивно-світоглядна настанова, що впливає на свідомість людини, активно реалізується не тільки у філософії, а й у художній творчості (спільна образно-метафорична структура) або, наприклад, у політиці, де відбувається свідоме конструювання та нав'язування суспільству сучасних міфів, які забезпечують більш ефективний, не потребуючий додаткових обґрунтувань вплив на індивідуальну і масову свідомість.

У філософію переходить і ще одна особливість міфу, котра, безумовно, раціоналізується в ній, втрачаючи свою метафоричність і конкретність, але зберігаючи сутність, пов'язану з тим, що міф завжди давав найбільш загальну космогонічну й есхатологічну картину світу³. Філософія як особливий раціоналістичний світогляд (погляд на світ) намагається в тій чи тій формі дати загальне розуміння світу, знайти його причини і джерела, описати перспективи розвитку.

Понад те, і міф, і філософія, і наука дають свої, якісно відмінні описи світу. Якщо наука описує дійсну реальність шляхом її розчленовування предметними сферами, то міф має справу з особливою, свідомо сконструйованою реальністю. Тому метафори міфу постають безякісними утворами, хоча й мають дуже конкретний характер. «Відсутність якісних ознак випливає з відсутності поняттєвої думки, здатної

¹ Гадамер Х.Г. Миф и разум // Актуальность прекрасного. М., 1991. С. 98.

² Тахо-Годи А.А. Миф у Платона как действительное и воображаемое // Платон и его эпоха. М., 1979. С. 61.

³ «Вона, ця космогонія, завжди оформляється метафорами, які на всі лади передають образ умираючих і в смерті оживаючих тотемів, тобто героїв, інкарнацій усієї природи, всіх речей і всіх тварин. Жодна міфологема... не є в остаточному підсумку чим-небудь іншим, окрім космогонії...» (Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. М., 1978. С. 53).

59

абстрагувати ознаки і будувати «якість» предмета... Потрібно усвідомити, що ніякий епітет, ніяке описове ім'я, що семантично відноситься до епохи міфотворчості, не виражає ніяких якісних ознак, ні поганих, ні гарних»¹.

Міф є принципово конструюючим утвором, на відміну від можливостей поняттєвої деконструкції. Він не розчленовує цілісність буття на його окремі фрагменти, а навпаки, створює цілісність сприйняття, поєднуючи в собі реальне та ідеальне, свідоме і несвідоме, даючи живу й багатомірну картину буття. Цілісність настільки превалює в ньому, що в деяких випадках утрудняє конкретне пізнання окремих сторін предметів і явищ.

Філософія, перейшовши до раціонально-теоретичного способу мислення, за допомогою абстрактних понять і категорій описуючи дійсну реальність (подібно до наук), проте зберегла в собі настанову на свідоме конструювання особливих образно-смислових реальностей, які не завжди можуть верифікуватися дійсністю. В неї переходить особливість міфу, «що пов´язує буквально все з усім», що, власне кажучи, й стає ознакою «спекулятивного» мислення, тобто рефлексії та саморефлексії філософа над смислом життя, над проблемами буття і т.д.

Історично саме теоретична неоформленість міфу вела до того, що «спекуляція знаходила необмежені можливості для розвитку, її не стримував науковий (тобто дисциплінований) пошук істини»². Негативний відтінок терміна «спекулятивне мислення» не повинен приховувати від нас того факту, що будь-яка філософія використовує його. Часто саме умоглядний характер і своєрідна «відірваність» від конкретних проблем дозволяють філософськи підходити до розуміння світу, особливо коли мова заходить про проблеми, які важко чи зовсім не структуровані й не піддаються конкретно-науковим методам пізнання. Умоглядно дивитися на світ означає «бачити його розумом», тобто не просто споглядати (хоча й це необхідно), а пропускати через свою свідомість, творчо промислювати його.

Міф передував багатьом пізнішим культурним утворам. Так, наприклад, споконвічно присутній у міфі ритм дає початок поезії і танцювальному мистецтву. Стає також ясним, чому в античній філософії велике значення надавалося усній і діалогічній формі міркування. Людина античності щойно ще тільки відірвалася від світу, вона ще в буквальному розумінні його чула і проговорювала, а сам факт говоріння інтерпретувала як особливий принцип розуміння смислу Космосу.

Мовець був одночасно й пророкуючим, персоніфікуючи собою Логос, який віщає. «Логос говорить деревами, землею, птахами, тваринами, водою, людьми, речами»³. Відповідно, філософ, який претендує на розуміння смислів світу, повинен уміти і вслухуватись, і говорити (віщати, пророкувати і т.д.). Тут криється причина відмови багатьох античних філософів фіксувати

¹ Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. М., 1978. С. 54.

² Франкфорт Г., Франкфорт Г.А., Уилсон Дж., Якобсон Т. В преддверии философии. М., 1984. С. 25.

³ Там же. С. 57.

60

свої міркування в писемній формі, і навіть у ній ці міркування реалізуються у вигляді діалогу, тобто записаного мовленнєвого жанру спілкування.

Філософія – це передусім діалог, діалог людини з іншою людиною, діалог людини з Космосом. А будь-який діалог – це ще й своєрідна боротьба думок, уявлень, розумінь¹. Для античної філософії це абсолютно природна річ. Філософські думки (як, власне кажучи, й усе в античності) були поєднані з ритмом, і їх можна було і танцювати, і викрикувати, і зображувати. Ритмічність забезпечує упізнавання-передбачення в діалозі, у тому числі й у наш час. Ставлячи запитання, ми часто несвідомо оформляємо його таким чином, щоб наштовхнути опонента на задовольняючу нас відповідь. У поетичному діалозі це проявляється в тому, що побудоване в ритмічно-римованій формі питання вимагає відповідної відповіді, тому ймовірність збігу відповіді з очікуваним стає більш високою².

Отже, підводячи деякі підсумки, можна сказати, що міф, постаючи першою історичною формою цілісного розуміння світу, на рівні первісної свідомості був одним із найважливіших джерел філософського знання, і ряд особливостей міфологічної свідомості перейшов у філософію, піддавшись певній раціональній інтерпретації. Водночас філософія зберегла в собі й позараціональні компоненти, що було пов'язано з поетичним, образним сприйняттям світу, яке не менш важливе для будь-якої людини, для цілісного відчуття буття, ніж дарунок раціонального мислення. Філософія, отже, виникає як діалектичне подолання міфологічної свідомості, з її не-роздільністю суб´єктно-об´єктних стосунків, численними вимислами і фантазіями, даруючи новий гнучкий тип світогляду в принципово нових історичних умовах.

¹ «Одинично-множинні тотеми схоплюються один з одним у словесно-діючому двобої. Як показує «Іліада», перед кожною сутичкою двох «героїв» відбувається їхнє словесне єдиноборство... Один «герой» персоніфікує аспект «пекла», інший – «неба». В іншій метафористиці це не битва, а суперечка, «дебати» (сперечання) життя і смерті у формі перекидання каменями або словами (питаннями й відповідями, «так» і «ні») (Там же. С. 57).

² До певної міри це проявляється в деяких формах усної творчості. Так, наприклад, билини розспівувались у певному, монотонному ритмі. Частівки побудовані на принципі «угадування» слухачами слів, які римуються в певному ритмі. Причому це дозволяє обійти чинник непристойності деяких слів, які не вимовляються, але всіма розуміються. Дуже яскраво це проявляється в дитячих віршиках-загадках, лічилках і т.ін., коли відповідь знаходиться не через знання, а через поетичне відчуття ритму і рими як природженої властивості людської свідомості.

61

ЛЕКЦІЯ 3.