5. Природа екзистенційних категорій

Цікаво, що «логіка» плекання особистих якостей у процесі життєвлаштування визначається своїми власними категоріями, які можна назвати категоріями душевного життя (чи екзистенціалами – у європейській термінології). Вони також мають бінарну природу, але їхні відношення відрізняються і від відношень між логічними, і від відношень між ціннісними категоріями. Саме в умінні розставляти правильні акценти у взаємовідношеннях екзистенціалів (чітко розрізняти або, навпаки, синтезувати їх), причому щораз в унікальній життєвій ситуації, і полягає дар справжньої мудрості, заснованої на розумі серця.

Ясно, що тема специфічності категорій душевного життя не нова. Вона розроблялась і С.К᾽єркегором, і М.Шелером, і П.А.Флоренським і т.д. Цілісна розробка цієї проблеми (тією мірою, якою вона взагалі доступна філософії) - справа майбутнього, тому ми обмежимося лише коротким змістовним оглядом основних екзистенціалів.

Сутнісна риса життєвої мудрості полягає в тому, щоб:

а) поєднувати, синтезувати несумісні на перший погляд якості та психічні стани, які ведуть нас «нагору» сходами удосконалювання; але при цьому

б) чітко розпізнавати принципову протилежність, контрарну несумісність начебто однакових морально-психологічних модальностей і робити чіткий вибір між ними.

Іншими словами, у функціюванні екзистенціалів завжди присутні риси логічних (симетричність категорій, роль їх опосередкування) і риси ціннісних категорій (наявність «низу» і «верху, необхідність категоріального вибору). Постараємося пояснити сказане на деяких конкретних прикладах, ясно усвідомлюючи те, що сфера особистісного життєвлаштування настільки специфічна й неоднозначна, що її в принципі неможливо алгоритмізувати і «розкласти по поличках».

З огляду на це, ми дозволимо собі трохи відступити від канонів сухої лекційної логіки і використати метафори, образні порівняння, елементи вільного етимологічного вивідування смислу. Зрештою абстрактно й сухо писати про найважливіші екзистенціали душевного буття - означає самою формою вихолощувати їх живий зміст.

Почнемо з тієї іпостасі життєвлаштовуючої мудрості, котра полягає в умінні виявити несумісність, взаємовиключну протилежність

¹ Сирин Исаак, преподобный. Слова подвижнические. С. 393.

516

моральних якостей і станів свідомості, які, на перший погляд, майже не розрізняються між собою, а тому зазвичай ототожнюються в повсякденному житті. Але це воістину «диявольські ототожнення», немов сам диявол нашіптує нам на вухо не робити надто великих відмінностей між почуттям невдоволення і сумнівом, між роздратуванням і праведним обуренням, між страхом і трепетом, між зневірою і піднесеним стражданням. Насправді ж ці фундаментальні категорії душевного життя утворюють пари полярно несумісних морально-вольових якостей і психічних станів, одні з яких утілюють особистісне «небо», а інші - особистісне «дно». Одні екзистенціали позначають щаблі творчого сходження, інші - їх виворіт. Напроти одних можна твердою рукою поставити знак «плюс», а напроти інших – такий же твердий «мінус». Розглянемо деякі з цих взаємовідштовхуваних душевних полюсів, грані між якими, на жаль, занадто часто стираються в людській свідомості, але які безпомилково розпізнає справжній мудрець.

Сумнів і незадоволеність

Сумнів і його крайня форма - скепсис - завжди є виворотом догматизму. Скептик - часто зневірений догматик і навпаки: догматик – зазвичай скептик, який увірував. Але обоє - і скептик, і догматик - перебувають у неусвідомлюваному підпорядкуванні в чужої суєтної думки. Вони воістину жертви спів-думки <со-мнения> і не відають спів-знання <со-знания>. Звідси абстрактне заперечення скептика й абстрактне утвердження догматика, позбавлені особисто продуманих і відчутих основ, завжди валандаються й коливаються, прирікаючи свого носія на ходіння замкнутим колом чужих поглядів і цінностей.

Духовно приростає лише невдоволена свідомість. Чужа цинічному скепсису та самовдоволеному догматизму, вона жадає творчого збагачення й досягнення істинного спів-знання <со-знания> з іншими «Я», засвідчених за допомогою неупереджених теоретичних аргументів і особистим віданням серця. Незадоволеність передвіщає поглиблення й розширення раніше продуманих і прийнятих основ, вона розгортає спіраль духовного сходження людини.

Голос сумніву монологічний і песимістичний, безплідний і безблагодатний. Незадоволеність відкрита для діалогу, плодоносна й оптимістична, оскільки надихає на здійснення нового життєвого зусилля.

Роздратування й обурення

Обурення духу, що повстає проти зла і несправедливості, свідчить про наявність міцного морального стрижня. При цьому праведно обурений не має почуття особистої ненависті до носія зла й скоріше співчуває заблудшому. Ісаак Сірін виразив цей шляхетний характер праведного обурення в карбованій фразі: «Люби грішників, але ненавидь справи їхні».

Всупереч альтруїстичному почуттю обурення роздратування егоїстичне й виражає стан внутрішньої непевності та неправоти. Дратуються найчастіше

517

на самих себе, на свої власні недоліки і слабкості, в яких соромно зізнатись і які несвідомо проектуються назовні, на іншу, безвинну в переважній більшості випадків людину.

Роздратування безкультурне, воно ображає і принижує чуже достоїнство. Обурення духу ніколи не ображає особистості іншої людини, тому що надто поважає свою власну правоту, що перевершує будь-яку самість. Роздратування - чорний «вогонь поїдаючий», у якому корчиться маленьке земне «Я»; обурення «Я» - полум'яний меч, який розсікає пітьму зла і неуцтва.

Страх і трепет

Трепет - благоговіння перед вищим; страх - сум'яття перед нижчими силами. Трепет - передчуття близькості ідеалу, любов і довіра до нього. Страх - смиренність перед всесиллям зла, рабське підпорядкування йому. Тріпотять справді віруючі й ті, що сходять; бояться ті, що сумніваються й не відають дороговказних зірок духу.

Зневіра і страждання, захват і радість

Зневіра і скарги - знак розрідження волі; страждання - умова її загартування. Зневіра в найкращому випадку зміниться безтурботними веселощами і захватом, за якими неминуче настане нова зневіра з приводу їх втрати. За стражданням іде радість очищення та подолання. Зневіра - лінь душі, яка скорилася потоку теперішнього (<у-ныние>). Страждання - жнива духу, що ведуть у майбутнє.

Захват тілесної насолоди неминуче скінченний; радість духовного подолання нескінченна.

Сумірність і підозрілість

Сумірність - доцільна ощадливість, яка випливає з усвідомлення власної сили. Підозрілість - супутник духовної слабкості й блукань. Сумірність вишукує краще в іншій людині, щоб чіткіше й доступніше - за свідомістю - довести до неї потрібне знання. Підозрілості, навпаки, властиво завжди й у всьому бачити гірше. Сумірність орієнтується на високе і гідне, підозрілість «грає на зниження», ніби зрить ісподним оком (<подо-зрение>). Той, хто керується сумірністю не видасть сокровенного і тим не дозволить опоганити його, підозрілий опорочить істину самою недобротою свого погляду.

Смиренність і самознищення

Смиренність - ясне усвідомлення своєї сьогоднішньої обмеженості, але водночас і нескінченності горизонтів удосконалення. Смиренність - горіння через приборкання гордині. Самознищення - невір'я у свої сили і можливості, зворотний бік гіпертрофованої самості. Смиренність - готовність дослухатися слів справжнього духовного авторитету і невтомно дотримуватись ідеалу. Самознищення - часто розчарування і духовне розкладання колись

518

самовпевненого «вчителя». Смиренність <с-мирение> - любовне прийняття світу в серце і злагода з ним; самознищення - знищення зв'язків і зі світом, і з власним надсвідомим потенціалом духу.

Місткість і всеїдність

Місткість - критерій широти свідомості, вміння покрити заперечення синтетичним утвердженням. Всеїдність - набір несумісних ідей і цінностей. Місткість - здатність упорядкувати різне довкола єдиного стрижня; всеїдність - звалювання в купу всього і всякого. Місткість урівноважена і гармонічна; всеїдність - судомна й хаотична.

Чим чіткіше в своєму повсякденному бутті розпізнає людина моральні полярності, подібні до вищенаведених, і чим однозначніше робить вона свій моральний вибір, тим більшою широтою і витонченістю відрізняється її свідомість і тим вище стоїть вона на щаблях духовного вдосконалення. Однак справжня мудрість є не тільки даром розпізнавання і тим самим подолання «диявольських ототожнень», але настільки ж і вмінням уникати «диявольських протилежностей».

Ця друга, додаткова, іпостась мудрості - уміння бачити єдність і взаємозв'язок моральних якостей і станів, які повсякденна свідомість норовить розглянути в якості суперечних одне одному. Тут, навпаки, «диявол» немов підштовхує нас на бездумне і механічне протиставлення того, що насправді утворює гармонічну єдність: вільне самовизначення й ієрархічне служіння; дерзання і терпіння; мужність і співчуття. Подібні протилежності не тільки не заперечують одна одну, але вимагають обов'язкового синтезу. Зупинюся лише на декількох прикладах.

Вільне самовизначення та ієрархічне служіння

Якщо в людини є уявлення про ієрархію духовних цінностей, якщо в неї є ідеали і духовні авторитети, яким вона безкорисливо служить і яким беззавітно довіряє, то це не тільки не підриває її автономії та свободи волі, але прямо їх припускає. Істинним цінностям може служити тільки вільна людина, оскільки істинні цінності на те й істинні цінності, щоб не мати потреби в рабському поклонінні та прийнятті з-під ціпка. Істинному духовному вчителеві не потрібні безликі й бездумні маріонетки; він, навпаки, всіляко заохочує самостійність і ініціативу учня. Істинний же учень - той, хто у вільному акті любові обрав собі вчителя. Істинна ієрархія - ієрархія добровільного та безкорисливого співробітництва заради загального добра. Це природна ієрархія усвідомлюючих <со-знающих> і висхідних свідомостей.

Хибна ієрархія, навпаки, заснована на егоїзмі, неправді й страху. В ній не служать вищому, а начальствують в ім'я задоволення нижчих пристрастей і потягів. Це ієрархія рабів і панів. Пан жадає рабського собі поклоніння та насилує чужу волю. Відповідно раб не служить, а раболіпствує, не вільно довіряє себе вищому керівництву, а дозволяє іншому володіти своєю волею.

519

Це протиприродна ієрархія взаємного падіння й ненависті душ, де видираються на ілюзорні мирські вершини, відштовхуючись ногами від плечей тих, які перебувають нижче тебе й запекло хапаючись за ноги того, хто зумів піднятися вище.

Отже, бути вільним - означає вміти свідомо служити вищому. Відмовлятися від свого суєтного его, приборкувати низинні пристрасті й прагнення - означає проявляти і примножувати приховані духовні ресурси свого глибинного «Я».

Дерзання і терпіння

Прагнення до вищого має на увазі мудре терпіння та відмову від ілюзії досягнення мети одним стрибком. З іншого боку, терпіння - сестра мудрого дерзання: вміння не впадати у відчай і не падати духом при невдачах. Істинно дерзає - терплячий; істинна терплячість - дар не розтратити в неминучих тимчасових невдачах потенціал творчого дерзання духу.

Рухливість і рівновага

Духовна рухливість і незадоволеність творчі лише тоді, коли людина здатна зберегти психічну рівновагу і спокій у непростих ситуаціях, якими буяє життя. Істинна ж рівновага - не байдужість (це типове «диявольське» ототожнення), а гармонічна напруга всіх творчих сил, духовна пильність, сумірність і рухливість. Лише той, хто зберігає душевну рівновагу сходить і просувається; лише справжній подвижник є паном своїх пристрастей.

Мужність і співчуття

Мужня людина тим і відрізняється від жорстокосердої, що здатна співчувати іншій людині та вбирати в себе чужий біль. Мужній насамперед уміє любити. Жорстокий же завжди ненавидить і зловтішно принижує слабкого. З іншого боку, співчуття тим і відрізняється від слізної сентиментальності й солодкуватості, що має мужність умістити в собі страждання іншого, розділити з ним лихо і, якщо вистачить сил, разом перемогти його. Мужність є дійовим співчуттям; співчуття - мужністю відмови від самості й ізольованості свого «Я» від усього сущого.

Отже, протилежні якості й стани свідомості, подібні до проаналізованих вище, в жодному разі не можна розривати і тим більше протиставляти одне одному. Підкреслимо ще раз: набуття творчих якостей свідомості через, в одному випадку, протиставлення, а в іншому - через об'єднання протилежностей легко здійснюється лише на папері, в, так би мовити, ідеальних, теоретичних умовах. Що ж стосується реальної долі конкретної людини, то занадто тонкими і рухливими виявляються грані між позитивними і негативними душевними якостями й станами свідомості; часом непомітно перетворюються вони у свою власну протилежність, як, наприклад, мужність - у жорстокість, терпіння - у пасивність, рухливість - у метушливість, а вільна воля - у низинне свавілля. То ж

520

найбільш напружене поле боротьби пролягає не зовні, а всередині людського духу, і тільки розум серця та життєвий досвід виявляються безпомилковими провідниками у нетрях життєвлаштовуючих дилем і колізій. Зрештою цілком праві були стародавні греки, коли стверджували, що «все прекрасне важке» і ніяка істина (ні світового, ні особистого буття) не досягається людиною без зусиль.

Однак тут-то й виникає найголовніше теоретико-пізнавальне питання: а що, власне, варто розуміти під істиною, існує одна чи багато видів істини й чим істинне знання відрізняється від хибного? Це коло проблем, пов'язане з уточненням центральної гносеологічної категорії «істина», становитиме зміст останньої лекції цього розділу.

ЛЕКЦІЯ 27.