3. Релігійне знання

Релігію як особливий тип духовного досвіду не слід ідентифікувати ні з церквою (це соціальний інститут), ні з релігійною громадою віруючих (це соціальна спільнота), ні з культовими діями (це різновид магічного дійства), ні навіть із різними видами теїстичного світогляду, якщо врахувати, наприклад, що в буддизмі хінаяни немає ідеї Бога - ні особистого, ні безособового.

Релігійне знання вже за самою етимологією слова (від лат. religio – «зв'язок») має на увазі в першу чергу сердечний особистий зв'язок людини з вищими духовними первнями й ідеалами буття, а також моральну со-вісність з ними у вольових актах особистого життєвлаштування. Діючий живий зв'язок з вищим – ось у чому полягає особливість цього типу знання. З цього розуміння сутності релігії випливає кілька її атрибутивних характеристик.

По-перше, релігія завжди має справу з надчасовими та нескінченними істинами, які ніби «зверху» відкриваються скінченній людській свідомості, причому ніколи спочатку не даються в абстрактній і відстороненій формі (у текстах, графічних символах або культових діях), а завжди являються в живому земному вигляді, будь то боголюдина Христос, як у християнстві; Будда, який здобув просвітління особистими зусиллями і несе звістку стражденному людству, як у буддизмі; богонатхненні пророки й вожді своїх народів Мойсей і Мухаммед, відповідно в іудаїзмі та в ісламі.

Іншими словами, наріжні релігійні істини завжди постають у вигляді вже справджених ідеалів творчого життєвлаштування (або досконалого

510

буття-в-істині), які задають еталон гармонічного й духовно висхідного індивідуального буття для наступних поколінь. Всі інші релігійні істини і символи (художні деталі культу, архітектура, орнаментика, міфологічні оповідання, догматичні визначення) є похідними від них. Недарма знаменитий богослов Афанасій Великий так лаконічно виразив суть християнської релігії: «Бог олюднився, щоб ми обожились».

По-друге, релігійне знання, дане в божественному одкровенні (Священне Писання в християнській традиції) чи пов'язане з богонатхненним богословським тлумаченням його (Священне передання у християнстві), завжди апелює до духовного авторитету, до якоїсь знаючої та просвітленої особистості, чий духовний досвід уподібнення ідеалу дозволяє глибоко розуміти і правильно інтерпретувати істини, дані зверху. Понад те, міра особистої духовної досконалості (насамперед моральний зміст думок і вчинків) визначає і ступінь глибини проникнення в релігійний зміст. Із цих позицій зрозуміло, яку величезну роль відіграє в релігії фігура Вчителя, а також і те, що релігійні символи тієї чи тієї релігії можуть бути незрозумілими для непосвячених - езотеричними.

По-третє, релігія як особливий позараціональний тип духовного досвіду заснована на такій пізнавальній здатності, як розум серця. «Блаженні чисті серцем, тому що вони Бога побачать», - говорить Христос у Нагорній проповіді, формулюючи основну максиму християнського життя; а апостол Павло уточнює, що віра як особливий тип знання пишеться «Духом Бога живого не на скрижалях кам'яних, але на тілесних скрижалях серця» (2 Кор., 3, 3).

Саме через сердечну со-вісність з вищим людина здобуває справжню віру-знання, що сприймається й утверджується <ут-вер-ждается> всім її єством. Така мудра віра – це в жодному разі не дефіцит раціонального знання й не догматичне прийняття якихось ідей і аксіом без усяких доведень, як іноді вважають. Навпаки, це цілком об'єктивне для особистості знання, що ніби вливається у відкриті вени її серця (одкровення), утворює центр її свідомо-культурного життя і творчості у світі. Саме про таку сердечну віру-знання завжди по суті говорили і говорять найбільш серйозні богослови і релігійні філософи.

Ще Климент Олександрійський говорив про «духовні очі серця», що дарують справжню, а не обивательську сліпу віру у вищі первні буття¹. Згодом Ісаак Сірін наставляв, що «якщо досягнеш чистоти серця, виробленої вірою в безмовності від людей, і забудеш знання світу цього, так, що не будеш і відчувати його, то раптово постане перед тобою духовне відання»². Про те, що справжнє духовне одкровення про вище, а, відповідно, і знаюча віра здобуваються лише через сердечну культурну творчість (через просвітлення та моральне очищення серця – його окультурення в істинному розумінні цього слова), говорили згодом і Максим Сповідник, і Григорій Палама, і Блез Паскаль³,

¹ Климент Александрийский. Строматы // Отцы и учителя Церкви III века: Антология. В 2 т. Т. 1. М., 1996. С. 280.

² Сирин Исаак, преподобный. Слова подвижнические. М., 1993. С. 217.

³ Див. його міркування про зв'язок віри і серця в кн.: Паскаль Б. Мысли. М., 1994. С. 273.

511

і П.А.Флоренський, і Л.П.Вишеславцев¹, і І.А.Ільїн у своїх численних працях².

Особливе місце вчення про серце посідає у вченні Агні-Йоги. Там же дано, на наш погляд, і одне із кращих визначень віри у справжній, а не перетвореній формі її існування: «Віра є усвідомленням істини, випробуваної Вогнем серця»³.

Відповідно істинно віруючою можна визнати тільки таку людину, яка не просто знає канонічні тексти й сумлінно відправляє релігійні обряди, а яка, віруючи всім серцем, прагне своїми повсякденними вчинками і думками творчо вподібнитися високому життєвлаштовуючому ідеалу.

Так, якщо він істинний християнин, то прагне, посильно наслідувати подвигу Христа, «перемогти світ» (Ин., 16, 33), приборкуючи й зживаючи свої порочні пристрасті і, навпаки, утверджуючись у позитивних моральних якостях. Не випадково найбільший християнський мислитель і видатний діяч російської православної церкви рубежу XVIII–XIX століть митрополит Платон (Левшин) писав: «Подлинно под видом святыя веры страшныя злодейства были производимы. Но сие-то паче и должно всякого в вере утвердить, чтоб не наружным токмо ея блистать видом, но внутренне углубить ее в сердце (виділено нами. – Авт.), и существенными плодами ея, каковы суть мир, благость, милосердие, кротость, сердце чисто, тако­выми плодами обогащать сокровище души своея»⁴.

Важливо відзначити, що виховання власного серця, притаманне традиції релігійно-духовного подвижництва, є найважливішою культурною дією в її не тільки індивідуально-екзистенціальному, а й соціальному вимірі. Як фактичне обґрунтування цієї тези вкажемо на ту величезну позитивну культурно-соціальну та виховну роль, яку зіграли в історії Росії люди «великого серця та мудрості» - Сергій Радонежський і Серафім Саровський. Їхнє життя само перетворилося на релігійний символ праведного та гармонічного життєвлаштування, на той уже справджений в історії ідеал, з яким може со-вісно звіряти свої вчинки кожна знову вступаюча в життя людина.

Показово, що релігійне одкровення, котре перестало апелювати до людського серця та необхідності щоденного практичного підтвердження віри, що набуло церковно-догматичної форми і протиставляє себе одкровенням інших релігійних систем і формоутворень духу⁵, завжди прирікається на прийняття шляхом «сліпої віри», а її первісно «живі» символи неминуче вироджуються в мертву знакову обрядовість. Така віра релігійною і творчою вірою бути перестає, вироджуючись у мракобісся й обскурантизм або в найкращому разі перетворюючись в ідеологічний державний інститут.

Із цих позицій релігійно-культурною людиною-творцем - як би парадоксально це не звучало - може бути названий і атеїст, який не вірує в

¹ См.: Вышеславцев Б.П. Сердце в христианской и индийской мистике // Вопр. философии. 1990. № 4.

² Серед яких відзначимо його «Аксіоми релігійного досвіду». М., 1993.

³ Агни-Йога. Мир огненный. Т. 1. Новосибирск, 1991. С. 207.

⁴ Платон (Левшин; митрополит Московский). «Из глубины воззвах к тебе, Господи...». М., 1996. С. 271.

⁵ Приміром, філософії чи науці.

512

Бога, але в якого є високі духовні святині й ідеали, в які він вірує всім серцем і з якими звіряє свої життєві вчинки. Воїн, який загинув за Батьківщину; вчителька, яка присвятила життя вихованню дітей і особистим прикладом заклала в них основи морального існування; вчений, який натхненно прагне до істини і щиро радіє успіхам своїх колег і учнів; політик, який безкорисливо й жертовно служить інтересам свого народу; людина, яка утверджує добрі й сердечні стосунки вдома і в робочому колективі, - всі вони, навіть будучи атеїстами і войовничими матеріалістами, проте виявляються своєрідними, але все-таки релігійними людьми.

І навпаки: який стосунок до релігії, віри і серця має злочинець, який регулярно ходить у храм і ставить Бога свічку, щоб замолити свої гріхи? Або церковний панотець, який привселюдно закликає паству дотримуватися моральних заповідей Христа, а сам нишком віддається розпусті чи корисливості?

Це змушує нас звернутися ще до однієї і, можливо, найважливішої форми позараціонального знання, котре може бути назване екзистенційно-життєвлаштовуючим і якому ми приділимо особливу увагу.