2. Містичне знання

Щодо містичного досвіду повною мірою зберігають свою актуальність висновки, яких дійшов класик його вивчення У.Джемс. Зокрема, він відзначив два моменти:

а) виняткове різноманіття містики, що практично не піддається якій-небудь концептуальній уніфікації;

б) очевидність містичного знання для самого містика-адепта і його абсолютну неочевидність і проблематичність для іншої свідомості, тобто принципову неінтерсуб᾽єктивність містичних переживань⁴.

У цьому зв'язку наш підхід до аналізу містики буде сугубо кантівським: ми нічого конкретно не будемо стверджувати про сам зміст містичних переживань, про те, що безпосередньо бачить містик у стані трансу, але зате ми маємо підстави для цілком раціональної, хоча й неминуче гіпотетичної відповіді на питання «як і за допомогою чого такий досвід взагалі можливий?».

Почнемо з того, що було б неправильним ототожнювати містику з релігією, хоча спокуса такого ототожнення й зрозуміла, з огляду на присутність у будь-якій релігії потужного містичного елемента. Однак багато дослідників обґрунтовано відзначають, що містичний досвід може бути позатеїстичним і навіть позарелігійним.

Пантеїстичні форми містики виявив ще У.Джемс⁵, а ряд авторів виділяє крім її теїстичного та пантеїстичного різновидів також світський «етичний містицизм», коли безпосередньо відчувається зв'язок між усіма

¹ Флоренский П.А. Анализ пространствснности и времени в художественно-изобразительных произведе­ниях. М., 1993. С. 134–135.

² Див. його умоглядно-символічні побудови у трактаті «Про припущення»: Кузанский Николай. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М., 1979. С. 207, 219.

³ Див. його титульні ілюстрації й заставки до листів у «Стовпі й утвердженні істини...»: Флорен­ский П.А. Столп и утверждение истины. Т. 1. Ч. 1–2. М., 1990.

⁴ Джемс У. Многообразие религиозного опыта. СПб., 1992. С. 336.

⁵ Там же.

508

живучими людьми¹, і навіть атеїстичний «віталістичний містицизм», коли стверджується можливість переживання єдності «всесвітнього потоку життя»².

Власне й усередині церкви ставлення до містики завжди було далеко не однозначним. Досить згадати середньовічну боротьбу між раціоналістичною схоластикою (лінія Томаса Аквінського) і містикою (лінія св. Бернара). Цікаво, що всередині православної містики ряд отців церкви розрізняє власне релігійне одкровення і візіонерсько-містичний досвід.

Так, найбільший містик Ісаак Сірін абсолютно чітко розводить «містичне бачення», яке завжди суб'єктивне і ненадійне, і об'єктивне «одкровення серця», про яке мова в нас ще попереду³.

Інший авторитет – Максим Сповідник – розрізняє містичне «споглядання речей незримих» і вище – благодатно-сердечне перебування у світлі Трійці, що дає справжню особисту віру і знання Бога⁴.

Згодом відмінності між «справжньою» (церковно-релігійною) і «вульгарною» (єретичною) містикою сформулює Л.П.Карсавін, зокрема, у праці «Містика і її значення в релігійності середньовіччя»⁵.

П.А.Флоренський нарівні зі справді релігійним виділить «безблагодатний» варіант містичного споглядання, в основі якого «лежить справжній досвід, який, однак, переломлюється через призму «психологізмів» і поряд із цінними містичними відкриттями здатний привести до аберацій і помилок»⁶.

Містичним даром «споглядання речей незримих» були наділені великі поети - Данте, У.Блейк, М.Ю.Лермонтов, У.Уїтмен, Д.Андрєєв, а також духовидці-візіонери - Е.Сведенборг або Ванга.

Однак справжній містичний досвід досить рідкісний і доступний лише індивідам, наділеним особливим даром. Цей дар містичного споглядання має, очевидно, зв'язок з якимись поки що погано дослідженими матеріально-несущими формами перенесення та зберігання інформації (ідеально-сущого змісту) у Всесвіті й може бути пов'язаний зі здатністю до переживання позамежного потоку пророчих образів, у яких людині можуть безпосередньо відкритись інші шари реальності й більш-менш цілісні картини минулого та майбутнього. Часто містичний досвід пов'язаний із переживанням єдності та цілісності світобудови, збігаючись із праджня-інтуїцією⁷; іноді – з яскравими і трагічними картинами катастрофи, що наближається, як у пізній графіці Леонардо да Вінчі або в сновидіннях К.Г.Юнга напередодні Першої світової війни⁸. Часом, навпаки, містичне осяяння миттєво прилучає до якихось вищих ликів і сфер буття, так що над розгадкою таємниці, що привідкривається, потім болісно б'ється раціональна думка містика-візіонера. Таке знамените містичне осягнення Софії-Премудрості Божої B.C.Соловйовим, оспіване в його поемі

¹ Hynd S.H. Mystisism and ethics // Mystisism and the Modern Mind. N. Y, 1959. P. 97.

² Див. Sticrnot A.P. Some philosophical implications of mystisism // Mystisism and the Modern Mind. N. Y., 1959.

³ Сирин Исаак, преподобный. Слова подвижнические. М., 1993. С. 96.

⁴ Максим Исповедник. Творения. Кн. 1. Богословские и аскетические трактаты. М., 1993. С. 110.

⁵ Див.: Карсавин Л.П. Малые сочинения. СПб., 1994.

⁶ Флоренский П.А. Сочинения. В 4 т. Т. 2. М., 1996. С. 723.

⁷ Див. опис подібного переживання в кн.: Андреев Д. Роза мира. М., 1991. С. 43.

⁸ Див.: Юнг К.Г. Архетип и символ. М., 1991. С. 14.

509

«Три розмови». Тут ми маємо справу з реальністю мислеобразів, де різнорідні візіонерські образи ніби нанизуються на єдину нитку смислу, найчастіше цілком непрозорого для нашого повсякденного розсудку. У цьому зв'язку на думку спадає символ чоток або намиста.

Досвід подібного роду за визначенням є принципово недоступним для іншої свідомості (хіба що в непрямій формі притч, художніх образів, графічних символів і т.д.). Тому не треба, як це часто буває, ототожнювати зі справжньою містикою, яка мовчить про невимовне, різного роду ірраціональні окультно-езотеричні тексти, які претендують на вичерпне розкриття вищих таємниць буття.

Такі претензії, як показує історія та нинішня практика окультизму, дуже часто є плодом типового шарлатанства або психічних захворювань. У найкращому разі тут присутня спроба раціоналізації суто суб'єктивних психологічних переживань і фантазій, котрі не мають загальнозначущого характеру й тому залишають у своїй текстовій об'єктивації відчуття «раціоналістично-механістичного несмаку», за точним виразом С.Н.Булгакова. До останнього типу відносяться, наприклад, численні опуси антропософа Р.Штайнера.