Виконання покарань у Японії

Розвиток капіталістичних відносин у Японії призвів у дру­гій половині XIX століття до створення кримінального і пені­тенціарного законодавства західного зразку. Правову базу, яка регламентує застосування кримінальних покарань, скла­дає сукупність законодавчих актів: Закон про тюрми 1908 р., положення кримінально-процесуального кодексу, Закон про попередження злочинів і реабілітацію злочинців 1949 р., За­кон про постпенітенщарну опіку над звільненими ув'язнени­ми 1950 р., Закон про виправні установи для неповнолітніх 1958 р., а також відомчі акти "Про основні принципи реаліза-

108 Тема?

ції Закону про тюрми", "Коротке керівництво по класифіка­ції ув'язнених" 1946 р.

До пенітенціарної системи Японії входять слідчі тюрми, арештні будинки, тюрми для дорослих злочинців, тюрми для неповнолітніх.

Характерною рисою пенітенціарної системи Японії є роз­винута диференціація позбавлення волі, заснована на класи­фікації засуджених. Всі засуджені до позбавлення волі посту­пають спочатку до центрів класифікації, від результатів якої вони можуть бути направлені в пенітенціарні установи для: осіб з незначними злочинними нахилами; осіб з більш розви­нутими злочинними нахилами; іноземних громадян; осіб, термін покарання яких більїііе восьми років; осіб, які молод­ші 20 років; психічно хворих осіб; осіб з різними захворюван­нями та фізичними вадами.

Пріоритетними засобами виправлення в тюрмах вважа­ється праця ув'язнених. Виховний вплив на засудженого су­воро індивідуалізований (залежно від злочинної біографії, терміну позбавлення волі).

2. Міжнародні акти, які регулюють поводження з засудженими

Система діючих міжнародних актів про поводження з за­судженими є частиною системи міжнародних актів по проти­дії злочинності, яка вміщає в собі стандарти поведінки в цій галузі. Стандарти поводження із засудженими класифікують за трьома критеріями: масштабом дії; спеціалізацією; обов'яз­ками держав-учасниць.

За масштабами дії всі стандарти в цій сфері, можна поді­лити на дві групи: універсальні й регіональні. Універсальні — це стандарти, вироблені ООН, регіональні — Радою Європи або іншими регіональними об'єднаннями держав.

За спеціалізацією міжнародні акти поділяються на два класи: акти загального характеру, які не призначені для рег­ламентації поводження із засудженими, але містять окремі, що цікавлять нас, стандарти; акти спеціалізованого характе­ру, які мають за мету викладення стандартів поводження з засудженими.

Виконання кримінальних покарань в зарубіжних країнах 109

За обов'язковістю для держав-учасниць ці стандарти мож­на віднести до двох основних класів: обов'язкові норми — принципи і загальні положення; конкретні стандарти — реко­мендації, які не носять обов'язкового характеру. Потреба та­кої класифікації полягає в тому, щоб можна було відділити обов'язкові норми від рекомендованих.

Виходячи з названих класифікацій, в систему діючих між­народних актів про поводження з ув'язненими можна вклю­чити універсальні міжнародні акти, прийняті ООН:

/. Акти загального характеру:

• Загальна декларація прав людини (1948 р.);

• Міжнародний пакт про економічні, соціальні й куль­ турні права (1966 р.);

• Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.);

• Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дис­ кримінації (1963 р.);

• Декларація прав дитини (1959 р.);

• Декларація про права розумово відсталих осіб (1971 р.);

• Декларація про права інвалідів (1975 р.).

2. Спеціалізовані акти:

• Міжнародні стандартні правила поводження із ув'язне­ ними (1956 р.);

• Декларація про захист всіх осіб від тортур та інших жорстоких, нелюдських або які принижують гідність видів поводження і покарання (1975 р.);

• Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюд­ ських або які принижують гідність видів поводження і пока­ рання (1984 р.);

• Кодекс поведінки посадових осіб при підтриманні пра­ вопорядку (1979 р.);

• Принципи медичної етики, які відносяться до праців­ ників охорони здоров'я, особливо лікарів, по захисту засу­ джених, або затриманих осіб, від тортур та інших жорстоких, нелюдських видів поводження і покарання (1982 р);

• Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські прави­ ла, 1985 р.);

• Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув'яз­ нених в будь-якій формі (1989 р.);

• Правила ООН, які стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі (1990 р.).

110 Тема?

Аналіз цих міжнародних актів показує, що їх дію доцільно висвітлювати стосовно сфери поводження із засудженими до позбавлення волі. Справа в тому, що в цьому напрямку діє значна кількість специфічних принципів, загальних положень і конкретних норм.

Головний зміст стандартів у цій сфері міститься в Міні­мальних стандартних правилах поводження із ув'язненими і Правилах ООН, які стосуються захисту неповнолітніх, по­збавлених волі. Зупинимося на їх основних положеннях, які можна поділити на пять груп:

• організація родової і видової класифікації осіб, позбав­ лених волі;

• організація мікросоціальних умов відбування покаран­ ня у вигляді позбавлення волі;

• організація режиму в місцях позбавлення волі;

• організація праці і професійної підготовки осіб, які по­ збавлені волі;

• організація виховного впливу на осіб, позбавлених волі.

Родова і видова класифікація являють собою поділ засу­джених на групи за статтю, віком та іншими ознаками з ме­тою здійснення диференційованого підходу в організації від­бування покарання. Класифікація спрямована на створення умов для досягнення цілей кримінального покарання.

Основні стандарти цих класифікацій полягають у тому, що:

• різні категорії засуджених повинні утримуватися в різ­ них установах або в різних секціях однієї установи;

• система класифікацій повинна бути досить гнучкою, щоб мати можливість розмістити кожну класифікаційну гру­ пу ув'язнених в найбільш зручну для роботи з нею окрему установу;

• метою класифікації є відділення засуджених від тих, хто в силу свого злочинного минулого або негативних рис харак­ теру може здійснювати на них негативний вплив.

З аналізу наведених рекомендацій зрозуміло, що стандар­тами визначається загальний, не деталізований підхід до ро­дової і видової класифікації засуджених. Створення мікросо-. ціальних умов відбування покарання — обєкт іншої групи стандартів. Під мікросоціальними умовами відбування пока­рання у вигляді позбавлення волі розуміються умови утри­мання ув'язнених, задоволення їх потреб у їжі, одягу, медич­ному обслуговуванні, тобто умови, які забезпечують нормаль­не існування людини в пенітенціарній установі. Рівень

Виконання кримінальних покарань в зарубіжних країнах 111

цивілізованості цих умов повинен відповідати їх загальному рівню в країні.

Під егідою ООН проблема застосування кримінальних покарань розвивається, головним чином, в рамках Конгресів ООН по попередженню злочинності і поводженню з право­порушниками, які проводяться один раз на пять років, почи­наючи з 1955 року.

На першому конгресі (1955 р., місто Женева) обговорю­вався пакет Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими, статус пенітенціарного персоналу, організація праці засуджених.

На другому (1960 р., місто Лондон) висвітлювалися проб­леми короткострокового позбавлення волі, поводження з не­повнолітніми злочинцями.

На третьому (1965 р., місто Стокгольм) обговорювалися проблеми застосовування і вдосконалення Мінімальних стан­дартних правил поводження із засудженими у світлі досяг­нень пенітенціарної практики.

На четвертому (1970 р., місто Кіото) досліджувалася проб­лема застосування заходів, не пов'язаних з ізоляцією засудже­них від суспільства.

На п'ятому конгресі (1975 р., місто Женева) йшлося про питання, пов'язані з поводженням з правопорушниками, які засуджені до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

На шостому конгресі (1980 р., місто Каракас) вивчалися проблеми смертної кари.

На сьомому конгресі (1985 р., місто Мілан) обговорюва­лися питання розробки і застосування стандартів ООН у сфе­рі кримінального правосуддя.

На восьмому конгресі (1990 р., місто Гавана) були розгля­нуті проблеми стандартизації поводження з неповнолітніми засудженими та інші питання, пов'язані з пенітенціарною теорією і практикою.

З викладеного вище видно, що міжнародне співтова­риство розробляє і вдосконалює нові методи роботи з засу­дженими, щоб особа, піддана кримінальному покаранню у вигляді позбавлення волі, не відчувала себе відірваною від суспільства.