2. Поняття і правове регулювання вживання до засуджених заходів виправного впливу

При виконанні позбавлення волі та виправних робіт до засуджених застосовуються заходи виправно-трудового впли­ву (ст. 2 ВТК). Чинне кримінально-виконавче законодавство не дає переліку вказаних заходів, не формулює їх понять. Всі ці питання висвітлюються в теорії цієї галузі науки. Виправ­но-трудовий вплив являє собою особливий вид виховного процесу, що здійснюється при виконанні названих видів по­карань. Його особливості визначаються низкою характерних ознак, які не властиві вихованню, що проводиться серед засу­джених до інших видів строкових покарань.

У повному обсязі заходи виправно-трудового впливу за­стосовуються лише при виконанні позбавлення волі. При ви­конанні виправних робіт можна говорити про застосування тільки окремих елементів такого впливу. При виконанні та­кого виду покарання, як направлення військовослужбовця до дисциплінарного батальйону, має місце застосування засобів і методів військового виховання. Тому поняття, загальна ха­рактеристика і зміст заходів виправно-трудового впливу бу­дуть викладатися в подальшому стосовно умов відбування по­збавлення волі.

Виправно-трудовий вплив відрізняється від звичайного виховання за своїм об'єктом. В якості об'єкту для нього ви­ступають особи, засуджені до позбавлення волі, найбільш не­безпечні для суспільства і занедбані в соціально-моральному відношенні. Особливості об'єкта визначають спрямованість виправно-трудового впливу — не лише формування громадя­нина, але і його виправлення.

70 Тема 4

Підставою для застосування до засуджених заходів ви­правно-трудового впливу є тільки вирок суду, що набрав чин­ності (ст. 4 ВТК). Тому виправлення засуджених покладене на уповноважені на те установи і органи, а участь засуджених у виховних заходах, що проводяться, є обов'язковою. Отже, ви­правно-трудовий вплив реалізується в рамках, встановлених нормами цієї галузі права. Поєднання виконання покарання і заходів виправно-трудового впливу утворює єдиний караль­но-виховний процес. Разом з тим, виправно-трудовий вплив базується на принципах і методах загальної педагогіки. Тому принципи виправлення, система заходів виховання мають єдиний із загальною педагогікою зміст.

У Виправно-трудовому кодексі (ст. 2) проводиться розме­жування між відбуванням покарання і виправно-трудовим впливом. Це розмежування насамперед визначається тим, що покарання за своїм змістом є карою, а виховний процес, нав­паки, виключає кару. Він не може за своєю суттю бути дже­релом страждань і не повинен позбавляти засуджених будь-яких благ. Виправно-трудовий вплив не може переслідувати мети загального попередження. Виконання покарання базу­ється на принципах кримінально-виконавчого права, а ви­правно-трудовий вплив — на принципах педагогіки.

Результатом виправно-трудового впливу має бути виправ­лення засуджених. Як відомо, кримінальне, кримінально-процесуальне і кримінально-виконавче законодавство, поряд з терміном "виправлення", застосовує і термін "перевихован­ня" (ст. 22 КК, ст. 1 ВТК). Вони використовуються в нормах цих законів у різних аспектах: для визначення мети покаран­ня, завдань законодавства і діяльності установ і органів вико­нання покарань, для характеристики ступеня зіпсованості за­суджених, отже, для оцінки результатів виконання покаран­ня. Разом з тим, у низці норм цих галузей законодавства застосовується лише термін "виправлення", який використо­вується для оцінки особи засудженого і результату застосу­вання до нього покарання (статті 10, 52, 53 КК; ст. 7 ВТК).

В літературі з кримінально-виконавчого права під виправ­ленням засудженого розуміється переборення (подолання) дефекту в його свідомості, перетворення в безпечну для сус­пільства людину; перевиховання трактується як формування в процесі відбування покарання високо свідомої особи. В тео­ретичному плані таке конструктивне розмежування якоюсь мірою допустиме. В практичній діяльності суду, установ і ор­ганів виконання покарань намагання розмежувати ці терміни

виконання покарань і застосування заходів виправно-трудового впливу 71

стосовно оцінки особи конкретного засудженого не давали плідних результатів. Крім того, закон (ст. 22 КК, ст. 1 ВТК) для досягнення цієї мети покарання формулює чіткіші вимо­ги: чесне ставлення до праці, точне виконання законів, пова­жання правил співжиття. Тому правильніше застосовувати в цих галузях законодавства єдиний термін — "виправлення".

Розглянемо основні елементи, що утворюють зміст ви­правно-трудового впливу. В теорії кримінально-виконавчого права до їх числа відносять: суспільно-корисну працю; вихов­ну роботу із засудженими, їх загальноосвітнє і професійне навчання. Більш складне питання, це віднесення до числа за­ходів виправно-трудового впливу режиму, оскільки в ньому реалізується кара, хоча містяться й елементи, що не станов­лять правообмеження — правила співжиття. Тому до числа заходів виправно-трудового впливу можна віднести тільки ту частину його змісту, яка не виражає кару.

Праця засуджених традиційно у виправно-трудовому за­конодавстві належала до числа основних засобів їх виправ­лення. Однак її роль у теорії і на практиці гіпертрофувалася і вона розглядалася як основа виправлення засуджених, а ви­правно-трудові установи виступали, по суті, як промислові підприємства, котрі зобов'язані були виконувати план і при­носити прибуток. Сьогодні в умовах кризи склалася проти­лежна ситуація: більшість засуджених через відсутність робо­ти не залучається до праці, а неробство, ледарство, як відомо, в такому середовищі виступає в якості криміногенного фактору.

Міжнародні акти про права людини і поводження із засу­дженими визнають обов'язковість праці засуджених (п. 2 ст. 71) Мінімальних стандартних правил поводження із засу­дженими. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (п. З ст. 8) не відносить роботу, яку виконують особи, що знаходяться в ув'язненні на підставі розпорядження суду, до категорії примусової чи обов'язкової. За Конституцією Ук­раїни не вважається примусовою праця, яка виконується осо­бою за рішенням суду (ст. 43). Виправно-трудовий кодекс (1970 р.) передбачає обов'язковість праці засуджених. Таким чином, міжнародні правові акти та національне законодав­ство розглядають працю засуджених в якості необхідного за­собу їх виправлення, а її обов'язковість не свідчить про те, що вона є примусовою.