3. Закріплення правового статусу осіб, які відбувають покарання, в законодавстві

Закріплення правового статусу засуджених у криміналь­но-виконавчому законодавстві необхідно оцінювати з ураху­ванням положень Конституції України, яка суттєво змінила вимоги до джерел обмежень прав і людини, і громадянина. Частина 3 ст. 63 Конституції встановлює, що "засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винят­ком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду". Насамперед, потрібно звернути увагу на те, що обме­ження прав засуджених повинні встановлюватися лише За­коном.

Що ж випливає із цього для правового статусу засудже­них? По-перше, не можуть встановлюватися обмеження прав громадянина підзаконними, в тому числі відомчими норма­тивними актами. Тим більше вони не можуть передбачатися вказівками посадових осіб органів виконання покарань. Вся діяльність персоналу стосовно поводження із засудженими повинна будуватися на неухильному дотриманні закону. По-друге, обмеження можуть встановлюватися в інтересах забез­печення суворо визначеного кола соціально-політичних цін­ностей. Наприклад, захист основ конституційного ладу в ін­тересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав і свобод інших людей. Ці підстави обмеження прав базуються на положеннях ряду міжнародних актів ООН. Є вони і в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У кримінально-виконавчому законодавстві правовий ста­тус закріплюється двома шляхами: 1) встановлення норма­тивного визначення правового статусу засуджених; 2) регла­ментація прав, законних інтересів і обов'язків засуджених.

Нормативне визначення правового статусу засуджених стосовно покарань, пов'язаних із заходами виправно-трудо­вого впливу, міститься в ст. 8 ВТК, а до інших покарань — в ст. З Положення про порядок і умови виконання криміналь­них покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених.

Обидва визначення об'єднує спільна риса: і в тому, і в іншому випадку законодавець виходить з потреби збереження за засудженими громадянства держави і правового статусу громадянина України. (Цитуються ст. 8 ВТК і ст. З Положен-

54

Тема З

ня.) Це має велике соціально-політичне і виховне значення, оскільки характеризує підхід держави до злочинця з гуманіс­тичних позицій.

Оскільки в наведених вище нормах визначається право­вий статус не просто громадян, а тих із них, які вчинили зло­чини і в зв'язку з цим відбувають кримінальне покарання, то в ст. 8 ВТК і ст. З Положення встановлюються форми обме­ження прав і свобод громадянина. До них в першу чергу треба віднести законодавство, що встановлює позитивний статус громадян України, а саме — норми державного, адміністра­тивного, цивільного, житлового, сімейного та інших галузей права.

В якості прикладу варто привести встановлення в ст. 71 Житлового кодексу обмеження в праві на збереження житло­вої площі за засудженими до позбавлення волі, в ст. 5 Закону України "Про пенсійне забезпечення" — робота засудженого в УВП не зараховується до стажу роботи, що дає право на трудову пенсію.

Обмеження цивільних прав і свобод засуджених можуть встановлюватись вироком суду. Це трапляється в тих випад­ках, коли вироком суду визначається конкретна міра пока­рання, зокрема, фіксований відсоток відрахувань із заробітної плати при виправних роботах. Крім того, призначення додат­кового покарання, наприклад, позбавлення права займати певну посаду чи займатися певною діяльністю, може поро­джувати правообмеження для засуджених під час відбування основного покарання (ст. 7 Положення — адміністрація УВП не може використовувати засуджених на роботах, виконання яких йому заборонено вироком).

Обмеження загальноцивільних прав засуджених можуть випливати з режиму відбування покарання, встановленого ВТК (для засуджених до покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу, — з порядку і умов відбування даних покарань). Фактично вказані форми обмежень загаль­но-цивільних прав засудженого базуються на дії норм кримі-нально-виконавчого законодавства, що регулюють режим відбування покарання (наприклад, встановлення цензури ко­респонденції, обшуку, заборони зберігати гроші і цінні речі в місцях позбавлення волі).

В ст. З ВТК і ст. З Положення про порядок і умови вико­нання покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудо­вого впливу на засуджених, визначається правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства. Іноземні грома-

Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин ... 55

дяни — це особи, які мають громадянство чи підданство ін­ших держав і постійно або тимчасово перебувають на терито­рії України. До числа іноземних громадян за змістом чинного законодавства відносяться громадяни інших держав СНД. Особами без громадянства є фізичні особи, які втратили гро­мадянство чи підданство інших держав і постійно або тимча­сово перебувають на території України. В даних нормах вста­новлено, що правовий статус вказаних осіб визначається за­конодавством, яке встановлює права і обов'язки для цих осіб під час їх перебування на території України з обмеженнями, які передбачені законодавством для засуджених, а також вип­ливають з вироку суду та режиму (порядку) відбування пока­рання даного виду. При цьому треба мати на увазі, що на пра­вовий статус іноземних громадян під час перебування на те­риторії України впливають міжнародні договори, підписані Україною.

Все це свідчить про те, що іноземні громадяни й особи без громадянства під час відбування покарання не є безправни­ми. Конституція (ст. 26) й інші українські закони, міжнародні договори гарантують охорону їх життя і здоров'я, честь і гід­ність, недоторканність особи і житла, приватного життя, май­нових, сімейних, трудових прав та інших цінностей.

Закріплення прав, законних інтересів і обов'язків засу­джених здійснюється кримінально-виконавчим законодав­ством в основному шляхом формулювання норм, які регулю­ють режим (порядок) відбування і виконання покарання, а стосовно окремих покарань — шляхом застосування заходів виправно-трудового впливу. Разом з тим було б доцільно ма­ти такі норми, які б безпосередньо забезпечували свободу со­вісті і особисту безпеку засуджених. З прийняттям Кримі­нально-виконавчого кодексу кількість таких норм зросте.