Людина в економіці

Людина водночас є біологічною та соціальною істотою. Перше означає, що вона є часточкою природи і з’явилася у результаті склад­ного і тривалого процесу біологічної еволюції, а друге – що вона також є часточкою великого соціуму – людського суспільства.

Людина – продукт і елемент як природи, так і суспільства.

Розуміння діалектичної єдності біологічного та соціального у люди­ні має принципове значення, адже недооцінка того чи іншого аспекту неминуче призведе до викривлень у соціальному розвитку. Відділити людину від природи можна тільки теоретично, в абстракції. Людина не може існувати поза природою, а тим паче займатися господарською діяльністю. Водночас, наука виділяє і досліджує окремо природне та соціальне середовище діяльності людини.

Природне середовище, або довкілля, визначає природні умови господарської діяльності людини. До таких умов відносять кількість населення, кліматичні умови, ландшафт, спадковість, якість харчуван­ня, географічне розташування, розміщення продуктивних сил, транс­порт, житло, одяг і багато іншого.

Як уже згадувалося, людина здійснює свою діяльність за умов природної обмеженості (рідкісності) виробничих ресурсів. При цьому відмінності клімату і ландшафту, ґрунтових умов і корисних копалин, надзви­чайна різноманітність флори і фауни – усе це та багато іншого зумовлюють певні умови господарювання (економічної діяльності).

Людина досить комфортно живе у земній біосфері – прошарку життя на поверхні нашої планети. Водночас, стан біосфери нині пов­ністю залежить від життєдіяльності живих організмів (свого часу саме живі рослини наповнили атмосферу Землі життєдайним киснем). Поси­лення свідомості, думки у господарській діяльності, створення таких її форм, які усе посилюють вплив життя на довкілля, ведуть до нового стану біосфери – ноосфери (прошарку розумного життя навколо пла­нети), вчення про яку створив видатний український вчений Володимир Вернадський.

З позицій сучасної науки про життєдіяльність людини у природно­му середовищі необхідно враховувати і зв’язок людини зі Всесвітом. Життя – явище космічного масштабу, а людина – істота космічна⁵. Земна ноосфера з часом розшириться далеко у космічний простір і розумне життя заповнить його, вийшовши спочатку за межі земної атмосфери, а потім і Сонячної системи, Галактики, розселиться по усіх зоряних світах (якщо, звичайно, не існує десь у глибинах космосу іншого розумного життя).

Отже, суттєвою рисою людського життя і діяльності є залежність від природи. Одні природні блага (повітря, вода, сонячне світло) зна­ходяться у такій кількості і такій формі, що їх використання практично не має обмежень, а тому задоволення потреб у них не вимагає особливих зусиль і жертв. Це – вільні та дармові блага.

Інші блага є рідкісними, або обмеженими. Щоб задовольнити потреби в них, необхідні значні зусилля по їх добуванню і пристосу­ванню до споживання. Ці блага називають господарськими. Вони й утворюють виробничі ресурси.

Нині перетворювальна діяльність людини у природі (насамперед – господарська) досягла такого ступеня, що реальною стала загроза екологічної катастрофи. Виникла наука екологія, яка вивчає взаємодію живих організмів між собою і з природним середовищем та негативні ефекти цієї взаємодії.

Зниження якості довкілля негативно позначається на житті людей, викликає тяжкі захворювання. Людина, яка сама є часткою природи, так захопилася її перетворенням для втамування власних потреб, що ста­вить під сумнів навіть збереження і розвиток людської цивілізації.

Проте приходить розуміння необхідності відновлення і послідов­ного дотримання принципу гармонійного співіснування людини і приро­ди. Людина вчиться відновлювати навколишнє середовище, яке вона зіпсувала чи майже знищила своєю господарською діяльністю, вироб­ляти бережливе ставлення до природи, насамперед – до природних ресурсів. Екологія все більше впливає на розвиток виробництва, еко­номіки в цілому.

Соціальне середовище людської діяльності визначається сукупні­стю соціальних (суспільних) відносин (стосунків) людей. Серед них виді­ляють економічні, а також політичні, культурні, духовні, соціальні, ідео­логічні, правові, екологічні, науково-технічні та інші. Господарську (еко­номічну) діяльність людей визначають економічні відносини.

Економічні відносини – стосунки між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ.

Економіка існує задля людини, а діяльність людини утворює економіку!

Політична економія вивчає конкретні прояви людського фактора тільки у контексті економічної (господарської) діяльності людини, насамперед у виробництві господарських і споживчих благ.

7. Економічний продуктЖиттєве (господарське чи споживче) благо, створене економічни­ми ресурсами (працею, капіталом, природними ресурсами, підприємницькими здібностями) у їх поєднанні, є економічним продуктом.

Продукт, або благо, може існувати у речовій формі, тобто бути речовим благом, або у неречовій формі, тобто бути неречовим благом, яке економісти називають послугою. У цілому продукт є ефек­том виробництва.

Речове благо – продукт, що сприймається органами чуття люди­ни, а неречове благо – продукт, який органами чуття не сприймається, водночас він реально існує і споживається, втамовуючи людські потре­би.

Неречове благо, або послуга, відрізняється від речового тим, що є не річчю, а діяльністю з корисним ефектом, яка втамовує певні людські потреби.

Особливість послуги полягає у тому, що процес її надання (виробництва), на відміну від речового продукту, завжди співпадає з її спожи­ванням у часі та просторі.

Розрізняють послуги матеріальні і нематеріальні.

Матеріальні послуги задовольняють матеріальні потреби лю­дей (зокрема, ремонт одягу чи взуття, водогону на кухні, перевезення вантажів тощо), а нематеріальні послуги втамовують духовні, соціа­льні та культурні запити людей (у знаннях, освіті, охороні здоров’я, видовищах, розвагах, спілкуванні тощо).

Наприклад, економічним продуктом коваля, ткача, металурга, кондитера, ювеліра, пекаря стають речові блага, які, звичайно, є матеріальними; а водія, що перевозить сировину чи готовий речовий продукт, слюсаря, котрий на кухні лагодить кран, кравця, який ремонтує одяг, чи шевця, що ремонтує взуття, – матеріальні неречові блага (послуги); тоді як продуктом викладача, адвоката, лікаря, вчителя, актора, футболіста-професіонала – нематеріальні послуги.

Специфічною формою неречового продукту, тобто послуг, є також інформація, або нагромаджені та систематизовані знання. Інформація стала продуктом виробництва, об’єктом зберігання, обробки і передачі. Саме інформація є продуктом діяльності економіста, вченого, програ­міста, бухгалтера, аудитора, маркетолога, управлінця, викладача та деяких інших учасників суспільного виробництва. Створення, зберіган­ня, обробку інформації потрібно розцінювати як матеріальні чи нема­теріальні послуги, у залежності від сфери їх застосування.

У свою чергу, як матеріальний, так і нематеріальний економічний продукт поділяється на блага споживчі (споживаються особисто) та блага господарські, або інвестиційні (економічні ресурси, що спожи­ваються у виробництві).

Економічний продукт у будь-якій формі має дві характерних осо­бливості, або, як їх ще називають, властивості чи сторони: корис­ність і цінність, або вартість.

З одного боку, продукт завжди задовольняє чиюсь потребу (для цього він і створюється), що й визначає його корисність, а з іншого – він володіє здатністю прирівнюватися до інших продуктів і обмінюватися на них у визначених кількісних пропорціях, що є наслідком його цінності (вартості). Потрібно наголосити, що цінність (вартість) продукту прояв­ляється тільки під час обміну, тобто на ринку, коли продукт набуває товарної форми, стаючи товаром, який оцінюється через гроші.

Товар – продукт, створений для обміну на інші продукти чи для продажу.

Водночас варто підкреслити, що товарами можуть бути не тільки економічні продукти, а й будь-які корисні блага, які не обов’язково є результатом корисної діяльності людини (скажімо, земля, вода чи робоча сила), але надходять у споживання (особисте чи виробниче) через обмін.

Корисність є натурально-речовою стороною продукту, вона визначається певними механічними, фізичними, хімічними, біологічними чи соціальними параметрами, якісними характеристиками, їх доцільною сукупністю та певним співвідношенням, що й визначає можливості продукту у задоволенні матеріальних чи духовних потреб людей.

Цінність, або вартісна сторона продукту, визначається витрата­ми тих виробничих факторів, які застосовувалися при його створенні. Саме це дозволяє порівнювати різнорідні продукти між собою і визна­чати кількісні пропорції їх обміну. На практиці цінність (вартість) про­дукту визначається через його грошову оцінку, тобто ціну.

Варто наголосити, що економічна природа вартості продукту стала предметом тривалої теоретичної дискусії. Одні теоретики (на початку ХІХ століття Давід Рікардо, а потім послідовники його вчення, насам­перед Карл Маркс) доводили, що вартість продукту створюється вит­ратами виключно одного виробничого фактора – праці. Цей підхід було названо трудовою теорією вартості.

Рікардо не був першим теоретиком, хто сформулював трудову тео­рію вартості – до нього це зробили ще у XVII столітті В. Петті і дещо пізніше П. Буаґільбéр, а в XVIII столітті – Ф. Кенé і А. Сміт, однак він став першим, хто абсолютизував цей підхід до економічної при­роди вартості.

Більшість сучасних теоретиків дотримуються думки про багатофакторну природу вартості.

Початки цього напряму можна знайти в А. Сміта, однак закінченого вигляду він набув у вченнях Сея і Мальтуса на початку ХІХ століття.

Ж.Б. Сей і Т. Мальтус стверджували, що у створенні вартості продукту беруть участь усі економічні ресурси – не тільки праця, а й капітал і земля (природні ресурси), пізніше до них приєднали й підпри­ємницькі здібності людини, а виразом цінності (вартості) продукту є його корисність.

Теорію корисності розвивали Ф. Ґаліані і А. Р. Тюргó у XVIII сто­літті та Ж.Б. Сей, однак найбільший вклад у її формування зробили мар­жиналісти і неокласики на рубежі ХІХ і ХХ сто­літь, розробивши теорію граничної корисності життєвих благ, за якою виразом цінності блага є його гранична корисність – корисність останнього екземпляру з запасу цього блага.

Усі ці підходи до визначення економічної природи вартості благ будуть розглядатися у наступних розділах.

До цього можна додати, що прихильники трудової теорії вартості не вважають нематеріальні послуги продуктом, а тому працю, витра­чену для їх надання, назвали непродуктивною, тобто такою, що про­дукту не створює.

Першим це зробив Ф. Кенé, а потім цю хибну, з точки зору прихиль­ників багатофакторної природи вартості, думку розвинули А. Сміт, Д. Ріка­рдо та К. Маркс.

Проте більшість нинішніх дослідників заперечують це, вважаючи продуктивними як будь-яку працю, що створює матеріальний продукт і нематеріальні послуги, так і інші економічні ресурси – капітал, природні ресурси та підприємницькі здібності, які разом й створюють їх вартість (цінність).