Тема 1. Методологічні основи економічної теорії

1. Економічна теорія як наука.

Звернувшись до наукових літературних джерел минулого і сьогодення, можна побачити еволюцію уявлень про предмет економчної теоріїї.

Зокрема, меркантилісти – представники першої в історії економічної школи (XVІ-XVIIІ століття), які відображали економічні інтереси купців і торгівців¹, дали першу назву економічній науці – політична економія. Меркантилісти вважали економічну теорію наукою про багатство, “сукупність правил господарської поведінки” і про “торговельний баланс”. Сферою створення багатства при цьому уявлялася торгівля, насамперед міжнародна.

Термін “політична економія” як назва науки з’явився у 1615 році, коли французький меркантиліст А. де Монкретьєн видав свою книгу “Трактат політичної економії”. Цей термін А. Монкретьєн сконструював з грецьких слів politikos – “державний, громадський”, oikos – “домашнє господарство”, nomos – “закон”, тобто “політична економія” – “державне (громадське) управління домашнім господарством”.

Школа фізіократів, яка існувала у Франції у 60-70-х роках XVIII століття (Ф. Кенé, А. Тюргó та інші) перенесла предмет досліджень політичної економії з сфери обігу до сфери виробництва, що було величезним досягненням економічної думки того часу.

Водночас, фізіократи помилково вважали джерелом багатства лише сільськогосподарське виробництво, хоча й трактували багатство, на відміну від меркантилістів, матеріальними благами. За уявленнями фізіократів, предметом політичної економії є національне багатство, під яким вони розуміли продукт землеробства.

Англійська класична політична економія (XVII-XІХ століття) розширила предмет політичної економії до досліджень умов виробницт­ва та нагромадження національного багатства (А. Сміт, 70-ті роки XVIII cтоліття), а також розподілу цього багатства (Д. Рікардо, початок ХІХ століття), створюваного у всіх галузях матеріального виробництва (про­мисловості, сільському господарстві, будівництві тощо, а не тільки у землеробстві), що проявляється в економічних законах та економіч­них відносинах.

Марксистська політична економія (друга половина ХІХ століття) предметом політичної економії вважала систему виробничих відно­син – відносин між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ (багатства) і відповідну систему економічних законів (К. Маркс).

Паралельно з цим розвивалося й уявлення про політичну економію як науку про народне господарство (В. Рошер і К. Бюхер – пред­ставники так званої історичної школи в економічній теорії, 30-40-ві роки ХІХ століття).

У надрах маржиналізму² в його неокласичному варіанті наприкінці ХІХ століття з’явилась нова назва економічної теорії – “економікс” (В. Джевонс, А. Мáршалл), предмет якої обмежувався дослідженням багатства і економічної поведінки раціонального господарюючого суб’єкта стосовно його виробництва, розподілу та споживання. Увага зосереджувалася на ізольованому суб’єкті господарювання, його стимулах до дії і мотивах протидії, тобто підкреслювалася роль людини в економіці.

Якщо маржиналісти і неокласики обмежили предмет політичної економії (економічної теорії) виключно рівнем окремого господарюючого суб’єкта (підприємства), то кейнсіанці (Дж. М. Кейнс, 30-ті роки ХХ століття) значно розширили його, перенісши центр досліджень на рівень усієї економіки в цілому, тобто на рівень макроекономіки.

Джон М. Кейнс під предметом політичної економії (він повернув права “громадянства” цьому терміну, вважаючи поняття “політична економія” і “економікс” тотожними) розумів дослідження кількісних функціональних залежностей у ринковій економіці, взаємозв’язків макроекономічних параметрів.

Водночас великий англійський економіст застерігав: “Економічна теорія не є набором уже готових рекомендацій, застосовуваних безпосередньо у господарській практиці. Вона є швидше методом, ніж вченням, технікою мислення, допомагаючи тому, хто володіє нею, приходити до правильних висновків”.

Представники раннього інституціоналізму – течії економічної думки, що виникла у США на зламі ХІХ і ХХ століть (Т. Веблен та інші), зводили предмет політичної економії до широкого спектру позаекономічних явищ – так званих інституцій, які визначають економічні явища і процеси (психологія і біологія людини, право і держава, сім’я і виховання, звичаї і досвід, наука і техніка, технологія і новаторство тощо).

У всесвітньовідомому підручнику американського теоретика, Нобелівського лауреата П. Самуельсона “Економікс” (витримав 16 видань, починаючи з 1948 року) наводиться кілька визначень предмета економічної теорії (економікс). Ось лише деякі з них:

1. Економічна теорія – наука про види діяльності, пов’язані з обміном і грошовими угодами між людьми.

2. Економічна теорія – наука про використання людьми рідкісних або обмежених виробничих ресурсів (земля, праця, товари виробничого призначення, наприклад, машини і технічні знаряддя) для виробництва різних товарів (таких, як пшениця, м’ясо, пальто, концерти, дороги і яхти) і розподілу їх між членами суспільства з метою споживання.

3. Економічна теорія – наука про економічний вибір.

4. Економічна теорія – наука про повсякденну ділову життєдіяль­ність людей, добування ними засобів до існування і використання цих засобів.

5. Економічна теорія – наука про те, як людство вирішує свої завдання у сферах споживання і виробництва.

6. Економічна теорія – наука про багатство.

Пол Самуельсон підкреслює, що ніяке визначення предмета економічної теорії не може бути повним і точним, тим не менше дає його власну характеристику: “Економічна теорія є наукою про те, як з рідкісних виробничих ресурсів люди і суспільство протягом певного часу, за допомогою грошей чи без їх участі, вибирають для виробництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання нині і в майбутньому між різними людьми і групами суспільства”¹.

У 14-му виданні підручника це визначення стало значно коротшим, що не змінило його суті: “Аналітична економіка вивчає, як суспільство використовує обмежені ресурси, щоб виробляти різні товари, і розпо­діляє їх серед людей”².

Це звертання до популярного підручника з економічної теорії дозволяє зробити висновок, що нині вона вважається універсальною наукою про проблеми вибору ресурсів і економічну поведінку людей. Враховуючи той факт, що політична економія (економічна теорія) – наука універсальна і різнопланова, можна сформулювати наступне визначення її предмета.

Економічна теорія (політична економія) – наука про основні закономірності, що визначають розвиток економіки, поведінку людей та їх груп у виробництві, розподілі, обміні і споживанні життєвих благ з метою задоволення своїх потреб за умов відносної обмеженості економічних ресурсів, що породжує проблему економічного вибору і конкуренцію за їх використання.

.

Варто враховувати, що політична економія (економічна теорія) досліджує історичну еволюцію економіки у бік зростання її доцільності (раціональності), джерела і рушійні сили економічного розвитку та примноження національного багатства, а також шляхи зростання добробуту окремих соціальних груп і громадян.

Отже, вивчаються ті ж економічні відносини, але акцент робиться не на об’єкті відносин (засобах і предметах праці та виробленому продукті), як у класичній чи марксистській політичній економії, а на суб’єкті цих відносин – людині. Такий аспект надзвичайно важливий для соціа­льно орієнтованої ринкової економіки, до формування якої спрямовані економічні реформи в Україні.

З позицій дослідження економічних відносин в економічній теорії можна виділяти політичну економію, предметом якої є аналіз економічних відносин і економічних законів, та економікс, що вивчає закономірності ринкової економічної системи³. Водночас, можна й ототожнити поняття “політична економія” та “економічна теорія”.

При визначенні предмета політичної економії (економічної теорії) з метою його більш чіткого і широкого осмислення доцільно виділяти:

• сферу дослідження – економічне середовище, у якому здійснюється господарська діяльність;

• об’єкт дослідження – економічні явища і процеси в економічній системі;

• предмет дослідження – життєдіяльність “економічної людини”, груп людей і держави, їх економічна поведінка і економічна політика у зв’язку з тим економічним середовищем, у якому вони знаходяться.

Основне завдання політичної економії (економічної теорії) – здійснювати не просто описання явищ і процесів в економіці, а виявити їх взаємозв’язки та взаємозумовленість, тобто розкрити систему економічних явищ і процесів та систему законів, які ними управляють. У цьому полягає відмінність економічної теорії (політичної економії) від конкретних економічних наук.

У предметі економічної теорії (політичної економії) прийнято виділяти дві сторони – позитивну і нормативну (за термінологією А. Сміта).

Позитивна сторона полягає у проведенні абстрактного (теоретич­ного) дослідження економіки та її елементів, а нормативна сторона – у підготовці рекомендацій загального характеру для раціональної економічної поведінки усіх господарських суб’єктів – від окремої людини до держави, у формуванні уявлень про цілі та напрями економічного роз­витку. Нормативна економічна теорія є науковою основою для розробки економічно ї політики держави.

У якості універсальної науки економічна теорія (політична еконо­мія) виконує ряд важливих функцій: теоретико-пізнавальну, аналітичну, практичну, прогностичну, виховну і методологічну.

Теоретична, або пізнавальна, функція полягає у поясненні законів, принципів, процесів і явищ економічного життя, аналітична – в аналізі економічних явищ і процесів, практична – у визначенні мети і напрямів економічного розвитку, рекомендацій для економічної поведі­нки суб’єктів економіки та економічної політики держави, виховна – у вихованні раціонального економічного мислення, визначенні правил ринкової економічної поведінки, методологічна функція полягає у створенні теоретичної основи для системи конкретних економічних наук.

Ще представник історичної школи В. Рошер у першій половині ХІХ століття підкреслював, що економічні знання дає не тільки економічна теорія, а ціла низка самостійних конкретних економічних наук, кожна з яких має свій специфічний предмет, особливе завдання і певні логічні прийоми дослідження.

Конкретні економічні науки виробляють систему правил, необхідних для практичної господарської діяльності, а тому відносяться не до загальної теорії, а до мистецтва у господарській практиці.

Найважливіше завдання економічної теорії – бути основою, каркасом не лише усієї системи економічних наук, а й економічних навчальних дисциплін, що робить її основою вищої економічної освіти.

Економічна теорія (політична економія) є методологічним фундаментом цілого комплексу економічних наук:

• галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, торгівлі тощо);

• функціональних (фінанси, бухгалтерський облік, аудит, банківська справа, страхова справа, менеджмент, мáркетинг, прогнозування і державне регулювання економіки та інші);

• інформаційно-аналітичних (статистика, економічний аналіз, економіко-математичні методи);

• спеціальних (міжгалузевих) (економетрія, економічна географія, економічна історія, демографія, економічна політика тощо).

Водночас, економічна теорія – це одна з наук про суспільство, поряд з історією, філософією, соціологією, політологією, правом, релігієзнавством та іншими. Вона покликана розкривати тільки одну сторону соціальних явищ – економічну, інші суспільні науки – усі інші їх сторони. Тому лише вся сукупність соціальних наук разом у змозі пояснити все суспільне життя людей.

Економічна теорія враховує знання, здобуті як конкретними економічними, так і іншими соціальними, фундаментальними (зокрема, математикою) і природничими науками, без врахування яких отримані тео­ретичні висновки можуть виявитись хибними чи некоректними.

Економічна теорія – це не набір правил про те, як стати багатим. Вона не дає, та й не може дати готові відповіді на всі питання життя.

Економічна теорія – лише інструмент, спосіб мислення та осмислення економічної дійсності.

Оволодіння цим інструментом зможе допомогти кожному зробити правильний вибір у багатьох господарських і життєвих ситуаціях.

Водночас, економічну теорію потрібно відрізняти від економічної політики. Політична економія (економічна теорія) розвивалася в пошуках відповіді на питання, поставлених господарською практикою та економічною політикою, але залишається тільки інструментом осмислення економічної дійсності та прогнозування її розвитку.

Економічна політика – цілеспрямована система заходів держави у сферах суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ.

Економічна політика покликана відображати економічні інтереси суспільства, усіх соціальних груп і спрямована на зміцнення національної економіки у цілому та реалізацію економічних інтересів нації.

Економічна політика знаходить варіанти вирішення економічних проблем і приводить у дію їх механізми. Здійснення завдань економічної політики може призвести до змін в економіці, її удосконаленні і навіть до зміни економічних систем, що знаходить вираз у наступному розвитку економічної теорії.

Економічна теорія (політична економія) опирається на фактичний стан економічної системи, тому за своєю природою має позитивний характер і намагається звільнитися від суб’єктивних оцінок економічної дійсності. Вона формулює наукові уявлення про усі рівні функ­ціонуючої економіки. Однак, пізнаючи економіку, політична економія виявляє певні рецепти активного впливу держави на економіку, тобто набуває нормативного характеру.

Отже, хоча економічна теорія не є безпосереднім змістом економічної політики держави, вона виступає її теоретичною основою. Економічна політика, нормативна за своїм характером, має опиратися на висновки позитивної економічної теорії, інакше держава у цій своїй діяльності не матиме ніяких шансів на успіх.

Методологія економічної теорії (політичної економії) – наука про методи господарського життя, методи здійснення і дослідження економічних явищ і процесів.

Методологія покликана допомогти вирішити головне питання: за допомогою яких наукових способів і прийомів пізнання дійсності економічна теорія з’ясовує як функціонує і розвивається та чи інша економічна система.

У методології політичної економії (економічної теорії) можна виділити кілька основних підходів:

1. суб’єктивний (вихідний пункт аналізу економічних явищ – раціональний господарю­ючий суб’єкт, а об’єктом аналізу є поведінка цього раціонально господарюючого суб’єкта; з цих позицій економічна теорія – теорія раціонального економічного вибору);

2. емпіричний (аналіз господарської діяльності на основі власного досвіду і фактів реальної дійсності та застосування різноманітних інструментів дослідження – статистики, кібернетики, математики, економетрії та інших; результатом дослідження стають емпіричні моделі; цей підхід передбачає поділ економіки на сфери мікроекономіки і макроекономіки);

3. раціоналістичний (спрямований на відкриття “природних” чи раціональних законів цивілізації, він вимагає дослідження економічної системи як єдиного цілого, а також закономірностей її розвитку, законів, що регулюють дану систему);

4. діалектико-матеріалістичний (єдино правильним вирішенням наукових проблем вважає об’єктивний аналіз явищ, який характеризує внутрішні зв’язки явищ і процесів у їх розвитку – виникненні, вдосконаленні та вмиранні, тобто в постійному русі, у динаміці, у чому й полягає суть діалектики).

Методологію не можна ототожнювати з методами дослідження, останні є тільки інструментами, сукупністю способів і прийомів вивчення предмета дослідження.

Як і будь-яка наука, політична економія (економічна теорія) застосовує насамперед емпіричний метод, який ґрунтується на фактах реальної дійсності і власному досвіді дослідника, а також методи індукції (виведення економічних закономірностей з фактів реального життя на основі сходження від окремих сторін до сутності усього явища в цілому) і дедукції (аналіз на основі руху від загального явища до його окремих сторін), логічної абстракції (уявного виділення найсуттєвішої сторони явища та її аналізу та ігнорування несуттєвих його ознак і сходження від абстрактного (теоретичного) до конкретного).

Діалектичний метод дослідження – процес пізнання явищ у всій різноманітності їх форм та у всій їх суперечливості. Це – синтетичний метод, що включає наукову абстракцію, пізнання загального (спільних властивостей і ознак усіх явищ), особливого (спільних якостей час­тини явищ) та одиничного (властивостей і ознак окремих явищ), єдності і боротьби протилежностей у явищі (будь-яке явище суперечливе, акумулює в собі протилежності, подолання яких – основа розвитку дано­го явища), поєднання історичного (реальної послідовності розвитку явища) і логічного (необхідної послідовності розвитку), аналіз (поділ явища на окремі сторони і ознаки та їх дослідження) і синтез (поєд­нання окремих сторін і ознак явища і пізнання його як єдиного цілого), єдність теорії і практики (практика – критерій істини) та інших.

Сучасна економічна теорія широко застосовує мікроекономічний та макроекономічний аналіз, здійснює моделювання економічних процесів (теоретичне описання і функціональний аналіз з виявленням причинно-наслідкових зв’язків) і прогнозування їх розвитку. При цьому широко застосовуються математичні, графічні та статистичні методи аналізу.

Мікроекономічний аналіз побудований, як правило, на викорис­танні граничних величин, тобто застосовується граничний аналіз явищ (мінімуму чи максимуму ціни, витрат, доходу, прибутку, продукту тощо), а принцип рівноважності (ціни, попиту та пропозиції, фірми, ринку, галузі, економіки в цілому) широко використовується як у мікроекономічному, так і макроекономічному аналізі.

Економічна теорія широко застосовує такий прийом, як розгляд економічних явищ у їх статиці (непорушності, фіксованості певного стану) і динаміці (у їх русі, в розвитку), що дозволяє глибше вивчити суть і проаналізувати розвиток того чи іншого явища. Це стосується як мікроекономіки, так і макроекономіки.

При вивченні економічного життя людей, їх соціальних груп і суспільства у цілому можливі, доцільні і необхідні економічні експерименти, хоча далеко не завжди можна передбачити усі їх ймовірні результати (економічний експеримент – штучне відтворення економічного явища чи процесу з метою пізнання у найсприятливіших умовах і наступного практичного застосування).

Свідоме масове економічне експериментування проводилося як на мікрорівні (Р. Оуен і П. Ж. Прудóн у ХІХ столітті, Ф. Тейлор і Г.Форд – у ХХ столітті та інші), так і на макрорівні (Дж. Лоу на початку XVIII століття, Дж.М. Кейнс і М. Фрідман у ХХ столітті).

Закінчуючи розгляд методології економічної теорії і методів економічного теоретичного дослідження, варто згадати слова великого економіста ХХ століття Дж. М. Кейнса: “Ідеї економістів і політиків – і коли вони мають рацію, і коли помиляються – мають значно більше значення, ніж вважається. У дійсності, саме вони й правлять світом”¹.

Методи економічних досліджень дозволяють виявити категорії, закони і принципи, які вивчає політична економія (економічна теорія).