Рівень політичної культури молоді

Ступінь політичної довіри

Політична інформованість та компетентність

Політична активність

Політична ідентифікація

Індикатори

Чинники

Субіндикатори

Рис. 2. Емпірична інтерпретація поняття “рівень політичної культури молоді”

Кожному виділеному індикатору рівня політичної культури молоді відповідатиме субіндикатор – питання анкети. Наприклад, ступінь політичної довіри можна визначити за допомогою питань щодо ступеню довіри тим чи іншим органам влади, політичним лідерам, партіям, а також щодо рівня задоволеності їх діяльністю: ці показники відбиватимуть емоційне ставлення до означених суб’єктів політичного процесу. Політична інформованість та компетентність відображатимуть когнітивну складову політичної культури індивіда та визначаються рівнем поінформованості респондентів щодо певних подій політичного життя, діяльності політичних партій, лідерів; вони також відбиваються у здатності індивіда оцінювати різні політичні альтернативи. Про політичну активність респондентів (поведінкова складова політичної культури) свідчить членство у політичних партіях, громадських рухах, участь у виборах, у тих чи інших акціях громадського протесту. Політична ідентифікація знаходить прояв у наданні переваги тієї чи іншій політичній течії чи конкретній партії.

У питання анкети також повинна закладатись можливість визначення чинників, які впливають, в даному випадку, на рівень політичної культури індивіда. Можна припустити, що такими чинниками виступатимуть освіта, професія, матеріальний статус, місце проживання респондента та інші. Опосередкованому (на основі суб’єктивних оцінок респондентів) вимірюванню також підлягає й вплив на рівень політичної культури таких об’єктивних чинників, як економічні умови, політична ситуація, соціокультурні та історичні особливості та ін.

Безумовно, процедура представлення поняття в системі показників є свого роду його редукцією, спрощенням, бо сутність будь-якого феномену не може бути представлена лише простою сукупністю зовнішніх його проявів. За допомогою емпіричної показників та їх вимірювання можна відбити лише певну частину змісту поняття. З іншого ж боку, таке спрощення полегшує кількісне вимірювання абстрактних феноменів.

В зв’язку з тим, що більшість соціальних феноменів має скритий, латентний характер, тобто не можуть бути виявлені безпосередньо (ті ж цінності), більша частина показників їх функціонування операціоналізуються опосередковано, за допомогою інших понять, пов'язаних з ними логічно.

Емпіричні індикатори повинні відбивати найбільш істотні сторони досліджуваного явища, які легко виявляти, спостерігати та вимірювати.

Індикатори можуть мати характер об'єктивних (наприклад, показник політичної активності, виражений у кількості чи відсотковому відношенні політично активних індивідів) і суб'єктивних (висловлюваний в опитуванні намір людей брати участь у виборах). Вони також бувають індивідуальними, що описують одного респондента як члена певної спільноти (вікової, професійної та ін.) та сукупними, які отримуються шляхом усереднення індивідуальних (наприклад показники згуртованості та інтегрованості групи, що розраховуються за результатами соціометричного опитування).

За ступенем агрегування (стиску інформації) розрізняють одномірні індикатори – такі, що уособлюються у одній шкалі, та багатомірні – їм відповідає декілька шкал (питань анкети). На етапі опрацювання інформації дані, одержані за допомогою індикаторів, можна певним чином узагальнити, “агрегувати” у відповідних показниках.

Наступним етапом розробки програми соціального дослідження є попередній системний аналіз об’єкту дослідження. Ця процедура дозволяє досліднику прояснити специфіку об’єкту дослідження, його структурні зв’язки, особливості функціонування та розвитку, а також уявити, яким чином він “вбудований” у більш широкий контекст соціальних зв’язків та відносин.

Інша назва означеної процедури – “факторна операціоналізація" об’єкта дослідження”, бо вона полягає, в тому числі, й у визначенні факторів та умов, що найбільшою мірою впливають на досліджуваний об'єкт та визначають його особливості.

Фактори – це сукупність соціальних умов і обставин, що утворюють в результаті своєї взаємодії істотну причину розглядаємого явища чи процесу.

Виділяють загальні та специфічні, прямі і непрямі, об'єктивні та суб'єктивні фактори. Дія на об’єкт об'єктивних факторів (соціально-економічних, політичних, соціокультурних, соціально-психологічних, правових) відбувається незалежно від усвідомлення ним факту цього впливу. Суб'єктивні фактори - це перероблені у свідомості індивіда умови його діяльності (стать, вік, професія, освіта, місце проживання, сімейний статус і т.д.).

Результатом попереднього системного аналізу об’єкта є предмет дослідження – його підсистема, з відповідними складовими та зв’язками (внутрішніми та зовнішніми). До предмету аналізу можуть і не потрапити усі властиві об’єкту особливості, зв’язки, відносини, але лише найбільш істотні з точки зору проблеми дослідження та сформульованих гіпотез.

Система гіпотез дозволяє найбільш рельєфно виділити ті особливості та зв’язки досліджуваного об’єкта, які є центром уваги дослідника та щодо яких він робить завчасні припущення. Ці припущення, звичайно ж, не виникають “самі по собі”, але ж є результатом ретельного аналізу досвіду попередніх досліджень – теоретичних та емпіричних - з визначеної проблеми.

Гіпотеза - це науково обґрунтоване припущення щодо структури об'єкта, особливостей, факторів і механізмів його виникнення, функціонування і розвитку.

Висунення гіпотез є загальнонауковим принципом організації процесу пізнання. Їх система допомагає сконструювати концепцію пояснення досліджуваного феномену. Припущення про способи розв’язання проблеми будуються на основі інформації попереднього етапу - коли вже отримане деяке системне уявлення про об'єкт та предмет дослідження.

Як правило, спочатку формулюється центральна гіпотеза, яку можна розгорнути в ряд гіпотез похідного характеру, які перевіряються під час дослідження для підтвердження чи спростування центральної, що є більш всеохоплюючою за своєю формою.

За таким критерієм, як пріоритетність розв'язуваних завдань, гіпотези поділяють на основні і неосновні. Також виділяють первинні і вторинні (прямі та зворотні) гіпотези: вторинні висуваються замість первинних, якщо ті спростовуються.

Описові гіпотези вказують на властивості об'єкта, його стан, характер структурних зв'язків, пояснювальні є припущеннями щодо тісноти та спрямованості залежностей між структурними частинами об’єкту, прогностичні визначають тенденції його розвитку .

Для того, щоб певне міркування набуло характеру наукової гіпотези, воно повинно відповідати наступним вимогам:

• прив’язка до основних понять, які застосовуються у дослідженні;

• узгодженість з раніше встановленими закономірностями;

• лаконічність;

• значні пояснювальні можливості;

• можливість емпіричної перевірки (відображення у гіпотезі тих індикаторів досліджуваного явища, за допомогою яких можна вимірювати його характеристики та напрямок змін);

• нетривіальність.

Формулювання гіпотез завершує розробку аналітичного проекту дослідження.