4. Превалювання “поетики слова” над “поетикою жанру” у добу античності та Середньовіччя

П. Гринцер у статті “Поетика слова” (Вопросы литературы. – 1984. - № 1) детально розглядає ставлення до слова на ранніх етапах літератури (у добу античності й Середньовіччя), і це дає можливість простежити особливості художніх систем цих періодів.

У древній античності й Середньовіччя поширено уявлення про поета як деміурга, богом натхненного й маючого силу бога. Таке уявлення у Гомера, для якого поет – “божественний співець”, у Гесіода в “Теогонії” поезія – “божественний дар” Муз . Згодом воно вилилося в теорію божественного походження поезії у Платона в “Федрі”, доктрину “поетичного божевілля” спочатку у Горація, а потім у поезії європейського Середньовіччя і Відродження.

Разом з тим О. Лосєв відзначає, що “для античних теорій має значення не мистецтво само по собі, а тільки майстерність…”(Лосев А.Ф. Античные теории стиля в их историко-эстетической ипостаси // Античные риторики. – М.: МГУ, 1978. – С. 6-7).

Звідси, як зазначає П. Гринцер, у грецькому мистецтвознавстві одне й те саме слово позначає поняття “мистецтво” і “ремесло” – techne. Звідси й походження слів “поезія” (poiesis) і “поет” (poietes) від спільного кореня “роблю” (poieo).

У міфопоетичному уявленні поет виступає посередником між божественним і людським світом, бо він володіє Словом. Поетичне слово має подвійну природу: воно нерозривно пов’язано з людською думкою і водночас утілює вищий порядок і гармонію. Тому у найдревніших традиціях стає провідною ідея сакральності й могутності слова, яке влучно й майстерно (тобто поетично) використано.

В античності такою була ідея Логоса, світового розуму, який виражає себе у мові.

Від міфопоетичного розуміння слова і поезії як слова закономірним є перехід в теоріях давнини й Середньовіччя до утвердження слова як основної категорії літератури й науки про літературу.

В епоху еллінізму загальноприйнятим було визначення поезії як метричного та ритмічного мовлення, як мистецтва словесного вираження, в якому, за словами Андроменіда, “поетам понад усе слід треба дбати про вдосконалення мови”. Псевдо-Лонгін, анонімний автор трактата “Про піднесене” пише: “У прекрасних словах розкривається увесь світ і краса розуму”. Він утверджує думку про те, що цінність творінням оратора чи письменника – велич, блиск, ясність і силу – дає саме словесне вираження (О возвышенном. – М.-Л.: Наука, 1966. – С. 54).

Упевненість у тому, що слово має визначальну роль (звідси культ слова), а поезія – це особливе мистецтво слова, вишукана, майстерно впорядкована, відібрана мова, зберігалося в Європі упродовж Середньовіччя аж до Ренесансу. Це було характерно і для середньовічного Сходу (класична індійська література, санскритська поетика).

Грамматика і поетика. Слово “літератор” (litterator, litteratus) у добу античності, а потім і в середні віки означало не стільки письменника, скільки знавця граматики і тим самим літератури. Починаючи з еллінізму у граматиках (Кратета Малльського, Аристона Хіосського, Діонісія Фракійського, Діомеда та ін.) значна увага приділялася поезії, а керівництва для поетів, наприклад, у середньовічній Франції, Провансі, містили обов’язкові граматичні розділи. І навіть у добу Відродження Боккаччо в Італії і Бен Джонсон в Англії наголошували на першочерговій необхідності для поетів вивчати правила грамматики і риторики.

Велика роль риторики. Риторика для античності й Середньовіччя мала ще більше значення. В античному сприйнятті різниця між ораторською прозою і творами епоса, лірики, драми, між прозовими і поетичними стилями не була суттєвою, не була принциповою. Вже Аристотель, аналізуючи в “Риториці” особливості художнього мовлення (а ораторська мова вважалася художньою) більшість своїх постулатів поширює і на ораторське мистецтво, і на поезію. Оскільки завданням риторики Аристотеля було навчити “переконливо говорити на основі методів позалогічних доказів”, вона, як зауважує О. Лосєв, “більш за все придатна до художньої галузі й творчості” (Античные риторики, с. 288).

Після занепаду грецьких полісів і встановлення Римської імперії античне красномовство втратило своє значення, риторика поступово з мистецтва усного мовлення все більше робилася мистецтвом письма, проникаючи і різноманітні художні жанри і зливаючись з літературною теорією (Цицерон, Плутарх, Горацій та ін.).

В античному світі риторика і поетика були невіддільні одне від одного, і врешті-решт риторика підкорила собі поетику.

Це твердження справедливо і для Середньовіччя. Поезія не визнавалася автономним мистецтвом, вона розчинювалася інколи в музиці, але частіше – в риториці. Сама поезія нерідко йменувалася риторикою, її зміст складали переважно риторичні топоси, а форму – риторичні фігури й тропи, а поетологічні трактати середніх віків мали риторичний характер.

Вплив риторики зберігався і в добу Відродження, риторика домінувала над поетикою. І навіть у XVII-XVIII ст. риторика продовжувала залишатися основою літературної теорії. Тільки наприкінці XVIII ст. з появою романтизму їй був нанесений великий удар, після чого навіть саме слово “риторика” набуло негативного змісту.

Ще в добу античності риторика дала поштовх для розвитку літературної форми. Риторика ставала в першу чергу вченням про літературні форми, з п’яти її традиційних частин (inventio – “знаходження” матеріалу, dispositio – “розташування” матеріалу, elocutio – словесне втілення, вираження, memoria – запам’ятовування, pronuntiatio - промовляння) на перший план висувається elocutio – словесне втілення, вираження. В свою чергу в у галузі словесного вираження центральним стає розділ про “прикрашання” (ornatus) – переважно тропи й фігури. Таким чином, у практичному застосуванні до поезії риторика перетворюється на науку про прикрашену, оздоблену літературну мову. “Не дбаючи про істину, поезія максимально користується різноманітними фігурами й зворотами”, - пише Плутарх (Эстетика Ренесанса, с. 150). Це саме простежується і в середні віки. Наприклад, у “Божественній комедії” Данте Беатріче, посилаючи Вергілія до Данте, сподівається, що Вергілій зможе врятувати його, бо володіє “прикрашеною мовою”.

Роль, яку виконували тропи й фігури в системі риторики, цілком зрозуміла, якщо згадати ту орієнтацію на слово, яка домінувала в античній та середньовічній традиції.

Жанри в античній та середньовічній риториці. В античній риториці із жанром часто пов’язується ім’я певного автора, однак воно розуміється ще чисто формально (наприклад, епос розуміється як поема в гекзаметрах і т.п.). Тобто поняття “жанр”, хоча і з’явилося в епоху античності, не було тоді досить сталим і часто співвідносилося з тим або іншим видом словесної або метричної організації тексту.

Залежність жанрів від словесної форми, зокрема від строфіки та метрики, яскраво відчувається у так званих фіксованих жанрах середньовічної літератури. І тільки в епоху Відродження ситуація змінюється, коли разом із формальними показниками на перший план висуваються й тематичні характеристики.

Отже, у межах літературної традиції, що проходила під знаком риторики, можна виділити два періоди (П. Гринцер):

Перший – це епоха древніх і середньовічних літератур, що розвивалися у межах поетики слова, оскільки саме слово було домінантою, яка визначала інші теоретико-літературні категорії.

Другий – епоха Відродження, бароко і особливо класицизму, коли переважала поетика жанра в першу чергу в жанрових категоріях осмислювались і попередній і сучасний етапи розвитку літератури (наприклад, “Мистецтво поетичне” Н. Буало).

З кінця XVIII ст. у Європі (і на Сході) риторичні постулати витісняються із літературної теорії.

Ставлення до традиції в добу античності й у середніх віках. “Естетика тотожності” і “новаторство у слові”.

Визнано, що в літературі давнини і в середньовічній літературі існує підкорення сталому канону, культ старих зразків, обов’язковий набір тем, сюжетів, образів, типів героїв та ін. Торжество принципів наслідування й уподібнення, недовір’я до оригінальної творчості. Це так звана “естетика тотожності”, яка орієнтує читача на впізнавння і пізнавання чогось уже знайомого.

Однак новаторство було, але не в темах, а саме в слові, в поетиці слова. Зі своєрідністю риторичних фігур і прикрас, незвичайністю словесного вираження певного традиційного мотиву пов’язувались достоїнства твору й міра авторської оригінальності. Література залежала від канону, проте сам канон визначав особливий механізм оновлення, заснований на поетиці слова.