65.Загальні принципи інвестиційної політики: диверсифікація та ліквідність.

Загальним для усіх типів фінансових посередників принципом інвестиційної політики є диверсифікація, тобто таке комбінування елементів портфелю, при якому досягається мінімальний ризик при максимальному доході. Таким чином, диверсифікація як стандарт інвестиційної політики, є фактором зменшення інвестиційних ризиків.

Загальні принципи диверсифікації полягають у таких вимогах: ·частка цінних паперів одного емітента в інвестиційному портфелі фінансового посередника не може перевищувати 5%; ·фінансовий посередник не може володіти більш ніж 10% акцій з правом голосу одного емітента. Ці вимоги поширюються на інвестиційні фонди відкритого та інтервального типу. З метою захисту прав інвесторів державою встановлюються вимоги щодо диверсифікації портфелю пенсійних та інвестиційних фондів.

ЛІКВІДНІСТЬ ІНВЕСТИЦІЙ - характеристика об'єктів інвестування (як реальних, так і фінансових) за їхньою здатністю бути реалізованими протягом короткого періоду часу без втрати своєї реальної ринкової вартості при зміні раніше прийнятих інвестиційних рішень і необхідності реінвестування капіталу.

Українське законодавство встановлює вимоги щодо ліквідності інвестиційного портфелю. Якщо цінні папери не котуються на організованих риках ( фондових біржах і торговельно-інформаційних системах), можуть виникати проблеми з їх продажем та зростати витрати на збут (пошук покупця, ведення переговорів, тощо). У зв’язку з цим включати такі цінні папери до складу інвестиційного портфелю можна лише в обмеженій кількості.

Вартість цінних паперів, які не допущені до торгів на фондовій біржі або у системі, а також нерухомості не може становити більш як 50 % загальної вартості активів недиверсифікованого закритого інвестиційного фонду. Для диверсифікованого відкритого або інтервального інвестиційного фонду цінні папери, які не котуються на організованих риках не можуть складати більш ніж 20% вартості активів.

66.Класифікація інвестиційної політики за інвестиційними цілями.

Інвестиційна політика фінансових посередників розробляється з метою досягнення конкретної кінцевої мети - максимізації очікуваного доходу інвесторів та збереження вкладеного капіталу.

Інвестиційна політика в залежності від строку виплати доходу поділяється на:

1) політику максимізації капіталу інвесторів

2) політику максимізації поточного доходу інвесторів.

У реальному житті такі цілі часто поєднуються чи допов­нюють одна одну. Фінансові посередники, інвестиційна політика яких спрямована на максимізацію капіталу, як правило не беруть активної участі в торгівлі цінними паперами і володіють акціями та іншими фінансовими інструментами тривалий час.

На відміну від них, фінансові посередники, які прагнуть отримати максима­льні поточні доходи, намагаються проводити активну політику з акціями (купівля-продаж) та облігаціями.

67.Основи побудови взаємовідносин фінансових посередників з клієнтами (теорія агентства).

Основний зміст теорії агентства полягає у виявленні можливостей власника ресурсів (принципала), який купує інформацію та делегує право прийняття інвестиційних рішень власнику інформації (агенту), аналізувати дії агента, який використовує делеговані йому права принципала, впливати на дії агента та контролювати їх з метою захисту максимально можливого доходу від своїх ресурсів (корисності ресурсів).

Згідно теорії агент і принципал діють в умовах ризику і невизначеності.Принципал видає права власника агенту і, тим самим, ділить з агентом ризик, захищаючи себе від більшого ризику. Однак, він не в змозі перевірити в деталях і прослідкувати всі дії агента, співставити їх зі своїми потребами. Він не має в своєму розпорядженні повної інформації про якість послуг агента.

Міру знань принципала про дії агента прийнято називати “оглядовістю”. Низька міра “оглядовості” знижує ефект захисту від ризику принципала, збільшує його “моральні витрати”, під якими слід розуміти ризик невідповідності якості інформації, що отримує принципал, обсягу ресурсів, що передаються ним агенту, та розміру потенційного доходу від інвестування цих ресурсів. При цьому, вищевказані “моральні витрати” практично неможливо застрахувати та повністю ліквідувати.

З точки зору теорії низька міра оглядовості дій агента заважає виробленню принципалом оптимального рішення по вибору агента. Отже, завжди існує можливість укладення більш вигідного, гарантованого додатковою інформацією контракту між агентом і принципалом.

Особливе значення для принципала має визначення міри оглядовості дій агента до укладення контракту. Попередня інформація про агента є найбільш цінною.

Традиційними джерелами інформації про агентів є фінансові звіти, рекламні повідомлення, публікації в пресі. Зібрана принципалом інформація слугує основою для прийняття зваженого та розумного рішення стосовно вибору агента та визначення умов контракту з ним. Таким чином, теоретично, витрати, пов’язані із збором інформації про агентів, окуповуються укладанням оптимального контракту.

Однак у реальному житті важко дати об’єктивну оцінку зібраній інформації. Суб’єктивні та об’єктивні фактори, що впливають на вихідну інформацію, які викривляють або можуть викривити її, прийнято називати “інформаційним шумом”.