3. Міжнародний рух капіталів і закономірності його розвитку. Міжнародні валютні відносини

В системі світового господарства сукупність національних економік пов'язується не лише міжнародним переміщенням товарів, а насамперед міжнародним рухом факторів виробництва.

Міжнародне переміщення факторів виробництва залучає:

• міжнародний рух капіталу;

• міжнародну міграцію робочої сили;

• міжнародну передачу технологій.

Міжнародний рух капіталу полягає у вилученні з обігу ча­стини національного капіталу і включенні його у виробничий процес або інший обіг в інших країнах.

Міжнародна міграція робочої сили – це переміщення тру­дових ресурсів, зумовлене різницею в рівні доходів, кращими перспективами соціального просування або зайнятості та ін.

Міжнародна передача технологій – це переміщення на­уково-технічних досягнень за межі національних економік.

Міжнародне переміщення капіталу – це досить розвинута складова міжнародного переміщення факторів виробництва. В сучасних умовах мобільність капіталу оцінюється як висока, хоча вона й мала більш жорсткі обмеження, ніж міжнародна торгівля. Темпи зростання переміщення капіталу між країна­ми в декілька разів перевищують темпи зростання виробництва і міжнародної торгівлі.

Міжнародний рух капіталу може заміщувати або допов­нювати міжнародну торгівлю, якщо ефективність використан­ня капіталу вища, ніж результат міжнародної торгівлі.

Міжнародна міграція капіталу – це не фізичне переміщен­ня засобів виробництва, а фінансова операція: надання пози­ки, купівля-продаж цінних паперів, інвестування.

Конкретні форми міжнародного переміщення капіталу розрізняються за такими ознаками:

• за джерелами походження капіталу;

• за джерелами використання капіталу;

• за строками вкладання капіталу;

• за метою вкладання капіталу.

За джерелами походження капітал поділяється на офіційний і приватний.

Офіційний капітал – це кошти держав­ного бюджету або міжнародних організацій (МВФ, Світовий банк та ін.), котрі переміщуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням урядів або міжурядових організацій. Його джерелом є гроші платників податків.

Приватний капітал – це кошти приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, які надаються у вигляді інвес­тицій, торговельних кредитів, міжбанківського кредитування.

За характером використання капітал поділяється на підприємницький капітал та позичковий капітал.

Підприємницький капітал – це кошти, які прямо або опо­середковано вкладаються у виробництво з метою отримання прибутку. Це головний приватний капітал.

Позичковий капітал – це кошти, що надаються з метою отримання відсотка. В міжнародних масштабах у якості по­зичкового капіталу виступає в основному офіційний капітал.

За строком вкладання капітал поділяється на такі види.

Короткостроковий капітал: вкладання капіталу на строк, менший ніж один рік, головним чином у формі торговельних кредитів.

Середньо- та довгостроковий капітал – вкладання капіталу строком понад рік. Усі вкладання підприємницького капіталу здійснюються переважно у формі прямих інвестицій, а також у вигляді державних кредитів.

За метою вкладання капітал поділяється на прямі та портфельні інвестиції.

Прямі інвестиції – вкладання капіталу з метою придбання контролю над об'єктом його розміщення. Це в основному вивезення приватного підприємницького капіталу.

Портфельні інвестиції – вкладання капіталу в іноземні цінні папери без права контролю над об'єктом інвестування. Це також в основному вивезення приватного підприємниць­кого капіталу.

Міжнародні потоки капіталу набирають форми міжнародного кредиту. Міжнарод­ний кредит визначається як рух позичкового капіталу у формі фінансових вимог між кредиторами і позичальниками різних країн, пов'язаний з наданням валютних і товарних ресурсів (активів) на умовах повернення, строковості і сплати відсотків.

Міжнародний кредит розглядають як особливий вид міжнародної торгівлі. Ця торгівля не є обміном товару на то­вар, а обміном сьогоднішнього товару на товар в майбутньому.

Міжнародний кредит дає можливість торгувати в часі. Як­що країна-кредитор надає позику, то вона продає нинішнє спо­живання за споживання в майбутньому. Країна-позичальник, беручи позику, отримує можливість витратити більше, ніж за­роблено, в обмін на зобов'язання виплатити компенсацію в майбутньому за сьогоднішнє споживання. Які країни беруть позики, а які їх надають, визначається виробничими можливо­стями. Країни, які мають добрі поточні інвестиційні можли­вості, беруть позики в інших країн, котрі таких інве­стиційних можливостей не мають, але отримують великі по­точні доходи.

Країни, які мають відносно великі фінансові ресурси порівняно з можливістю їх прибуткового застосування всере­дині країни, можуть збільшити свій національний дохід за рахунок надання кредиту країнам, у яких вища норма доходу на капітал (відсоток, дивіденд). Країна-імпортер капіталу отри­мує можливість збільшити свій національний дохід за рахунок зарубіжних інвестицій, одержаних на вигідніших, порівняно з внутрішніми, умовах кредитування. В цілому за допомогою міжнародного кредиту відбувається максимізація світового продукту за рахунок загального приросту світового вироб­ництва.

Значення міжнародного кредиту. Значення міжнародного кредиту саме й полягає в тому, що завдяки йому відбувається перерозподіл капіталів між країнами у відповідності з потребами та можливостями більш прибуткового його застосування. Кожна країна є імпор­тером і експортером капіталу. В якості кредиторів і позичаль­ників виступають банки, фірми, державні установи, уряди, міжнародні й регіональні валютно-кредитні та фінансові ор­ганізації.

Ефективність кредиту досягається за умови:

• вільного переміщення капіталу;

• стабільності й передбачуваності розвитку світової еко­номіки;

• виконання позичальниками своїх зобов'язань, повної оплати своїх боргів.

Вивезення капіталу здійснюється у двох основних формах – підприємницькій і позичковій. Вивезення під­приємницького капіталу означає інвестиції у промисло­вість, транспорт, сільськогосподарські, банківські під­приємства тощо, через будівництво або купівлю вже існуючих підприємств, через механізм придбання їх акцій. Це призводить до утворення власності за кордоном.

Позичковий капітал вивозять у формі короткотермі­нових або довготермі­нових позичок та кредитів. Це дає можливість отримувати фіксований дохід у вигляді відсотка, але не призводить до утворення за кордоном влас­ності. Загальна сума капіталу, що функціонує за кордо­ном, – це іноземні інвестиції. Згодом їх джерело розши­рюється за рахунок капіталізації додаткової вартості, використання амортизаційних відрахувань, випуску акцій та ін.

В основі міжнародної міграції капіталу лежить бажання отримати більший прибуток, ніж у країні походження капіталу, або забезпечити високоефективну роботу національних підприємств. Тому основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:

• відносний надлишок капіталу на національних ринках, що пере­шкоджає високоприбутковому його використанню;

• попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірністю еконо­мічного розвитку держав;

• різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;

• інтернаціоналізацію виробництва;

• зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпе­чення сировиною своїх підприємств;

• відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих вироб­ництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;

• бажання обійти тарифні та нетарифні бар'єри, які є у звичайному комерційному експорті;

• захист грошей від інфляції;

• технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших тех­нологій;

• необхідність технічного переозброєння та модернізації націо­нальних підприємств.

Кожна країна має свою грошову одиницю (валюту). При міжнародних розрахунках по світогосподарському товарообігу та кредиту, прямих зарубіжних інвестиціях та інших міжнародних зв'язках виникає необхідність обміну гро­шей однієї країни на гроші іншої країни. На цьому ґрунті ви­никають валютні відносини як сукупність грошових відносин, що опосередковують платіжно-розрахункові операції між агентами (суб'єктами) світового господарства.

Валютні відносини – це невід'ємний елемент сучасних ринкових зв’язків, а відтак вони регулюються такими факторами, як максимізація прибутку і конкуренція (попит і пропозиція). Тому для аналізу валютних ринків застосована теорія ринко­вого попиту і пропозиції, що ґрунтується на законах конку­ренції.

Конкретною формою організації валютних відносин є світова валютна система (СВС). Вона являє собою сукупність способів, інструментів та органів (інститутів), за допомогою яких здійснюються грошові розрахунки в рамках світового госпо­дарства.

Світова валютна система включає в себе: світові гроші (колективні ва­лютні одиниці), систему пристосування окремих валют однієї до одної (валютні курси), валютні ринки, міждержавні регіональні та наддержавні органи, що займаються регулюван­ням валютно-фінансових зв'язків і відносин.

Конвертованими є валюти країн, які повністю відмінили валютні обмеження і обмінюють свої ва­люти на всі інші валюти. До них відносяться долар США, ка­надський долар, євро та ряд інших. До неконвертованих валют відносяться валюти країн, які повністю зберігають валютні обмеження з усіх операцій як для нерезидентів, так і резидентів.

Валютний ринок – це ринок, на якому зіштовхуються попит та пропози­ція іно­земних валют, що оцінюються в національній валюті. Цей ри­нок є:

• нематеріальний;

• не має конкретного місця знаходження;

• є міжбанківським ринком;

• завдяки процесу телекомунікації та інформатики є гло­бальним, тобто розгорнутим у масштабі всього світу.