4. Мікробоносійство, його тривалість та практичне значення.

Перехворілі тварини (реконвалесценти), які певний період продов-жують виділяти збудників у навколишнє середовище називають бактеріоносіями або вірусоносіями. За допомогою мікробіологічних і вірусологічних методів дослідження визначають, що носійство може бути короткочасним або стати тривалим, хронічним. Наприклад, у перехворілих на сальмонельоз або пастерельоз тварин носійство буває більш короткочасним і триває впродовж кількох тижнів або місяців. У дорослих свиней, які перехворіли на хворобу Ауєскі, вірусоносійство триває все життя. При бруцельозі великої рогатої худоби бруцели в організмі окремих перехворілих тварин залишаються життєздатними й виділяються з молоком впродовж 6-7 років. У коней, які перехворіли на інфекційну анемію, вірусоносійство також триває упродовж усього життя. Мікробоносійство в осередках інфекційних захворювань не обмежується тільки тваринами-реконвалесцентами. Воно може спостерігатися і у здорових тварин, які мали контакт із хворими. Такі тварини нерідко є джерелом занесення й поширення збудників захворювань у благополучні господарства. Можливі також випадки спонтанного виникнення інфекційних захворювань унаслідок розвитку аутоінфекції у клінічно здорових носіїв у разі зниження фізі-ологічної стійкості їхнього організму. Особливо часто носійство у здорових тварин спостерігається при пастерельозі, сальмонельозі, диплококозі, коліентерококозі тощо.

Поняття про зоонози, антропонози, зооантропонози, їх значення у проведенні профілактичних заходів.

Зоонози – хвороби тварин (хвороба Ауєскі). Антропонози – хвороби людей. Зооантропонози – хвороби спільні для людей і тварин (сибіррка, ящур). Зараження проходить при догляді, забої хворих тварин, обробці шкір. В комплекс профілактичних і оздоровчих заходів включають заходи по не допущенню зараження людини від тварини і тварин від людей

Тема 2.2. Вчення про імунітет.

1.Визначення імунітету, його теорії .

2. Види імунітету (природний і набутий, активний і пасивний, стерильний і нестерильний).

3. Антигени. Антитіла. Серологічні реакції.

4. Природна стійкість організму. Фактори, що впливають на опірність організму.

5.Вакцини, гіперімунні сироватки. Сироватки (кров) реконвалесцентів. Гамма-глобуліни, анатоксини, антивіруси, які використовуються у ветеринарній практиці.

6.Алергія та анафілаксія, їх практичне значення. Практичне значення імунітету в проведенні протиепізоотичних заходів.

1.Визначення імунітету, теорії імунітету.

Імунітет — стан несприйнятливості організму тварини до дії патогенних мікробів і їх токсинів.

Е. Дженнер вперше встановив у 1796 році, що щеплення віспяного детриту, одержаного від корів, хворих на віспу, може запобігти захворюванню людини натуральною віспою. Л. Пастер розв’язав питання про штучне утворення імунітету проти сказу, сибірки та пастерельозу за допомогою щеплень ослаблених збудників хвороби. У Росії Л.С.Ценковський одержав вакцину проти сибірки. Так поступово зароджувалась імунологія — вчення про імунітет.

Теорії імунітету. І. І. Мечніков встановив, що всі чужорідні часточки, в тому числі мікроби поглинаються і перетравлюються лейкоцитами. Це явище він назвав фагоцитозом, а клітини організму що захоплюють і перетравлюють чужорідні речовини – фагоцитами. В утворенні фагоцитів приймає участь ретикулоендотеліальна система.

П. Ерліх запропонував теорію утворення антитіл, за якою циркулюючі в рідинах організму антитіла є відірваними рецеп­торами клітин, специфічними до різних антигенів. За допомогою цих антитіл і здійснюється захист організму (гуморальна концепція імунітету).

Наступним етапом було об'єднання фагоцитарної і гуморальної концепцій. У 1964 р. Ф. Бернет запропонував селекційно-клональну теорію утворення антитіл. Вона передбачає відмінності в спорідне­ності з антигенами у кожного клону В-лімфоцитів. Введений в ор­ганізм антиген розпізнається Т-клітинами, які передають інформа­цію В-лімфоцитам. Відбувається інтенсивна проліферація тих кло­нів клітин, які мають найбільшу спорідненість до цього антигену. Потім ці лімфоцити трансформуються в плазматичні клітини, які продукують відповідні антитіла. Отже, дія антигену спричинює се­лекцію (відбір) імунокомпетентних клітин. Ця теорія дає найбільш ґрунтовне пояснення процесу утворення антитіл.

Суть імунітету в появі комплексу фізіологічних захисних реакцій, забезпечуючи постійність внутрішнього середовища організму при проникненні і дії збудників хвороби. Здатність до прояви захисних реакцій має спадковий характер, або набуває на протязі життя.

2. Види імунітету. Імунітет прийнято розподіляти на спадковий (видовий, консти­туціональний) і набутий (специфічний). Набутий імунітет, у свою чергу, поділяють на природний (постінфекційний та інфекційний) і штучний (активний і пасивний). Найтиповіші приклади спадкового Імунітету — стійкість ссавців до хвороби Марека і Ньюкасла, собаки ніколи не хворіють на антропонозну (людську) чуму, а кури — на сибірку, тварини не хворіють на холеру й дифтерію тощо.

До спадкового імунітету крім видового належать різна сприйнят­ливість видів, а також індивідуальний і популяційний імунітет, імунітет порід, ліній, родин. Механізми цих підвидів спадкового імунітету виявилися близькими до механізмів видового імунітету. Вони формуються внаслідок генетичного відхилення або переда­ванням за спадковістю захисних пристосувань організму проти ушкоджувальних факторів, у тому числі проти збудників інфекцій. Крім видової стійкості трапляються випадки індивідуальної резис­тентності, коли окремі особини, що знаходяться в осередку особливо небезпечних інфекційних захворювань, не хворіють, наприклад, велика рогата худоба на ящур, вівці та кури — на віспу.

Набутий імунітет може бути штучним і природним, кожен з яких, у свою чергу, може бути активним і пасивним.

Набутим імунітетом називають таку несприйнятливість до за­хворювання, яка формується в процесі індивідуального розвитку організму впродовж його життя.

У результаті захворювання може виникати й розвиватися природ­но набутий, або постінфекційний, імунітет. Якщо в організм сис­тематично потрапляє збудник у дозі, меншій за ту, що здатна ви­кликати клінічний прояв хвороби, то відбувається непомітна імуні­зація на зразок імунізуючої субінфекції.

Розрізняють активно і пасивно набутий імунітет. Активно на­бутий імунітет -— несприйнятливість, що виникає після перене­сеного захворювання або після штучного введення в організм речо­вин антигенного походження. У зв'язку з цим виділяють постінфек­ційний і поствакцинальний імунітет. В обох випадках в організмі утворюються антитіла проти збудника або продуктів його метаболі­зму. Активний імунітет може бути напруженим і тривалим, іноді довічним (мит коней). Однак перехворювання да­леко не завжди забезпечує тривалу несприйнятливість. Імунітет може вироблятися не лише за умови чітко вираженого, а й після атипового, стертого і легкого перебігу хвороби.

Нестерильний імунітет (премуніція) — стан несприйнятливості Організму тварини до інфекції, зумовлений наявністю в ньому жи­вого збудника і зникненням імунітету після його знешкодження. (інфекційна анемія коней).

Стерильний імунітет — несприйнятливість організму до за­хворювання після звільнення організму від збудника.

Пасивним, або сироватковим, імунітетом називають таку не­сприйнятливість організму до захворювання, яка виникає після введення у сприйнятливий організм готових захисних факторів — антитіл. Специфічні антибактеріальні, антитоксичні або антивірусні сироватки готують на біофабриках гіперімунізацією відібраних для цього тварин-продуцентів (ящур, парагрип-3 телят).

Пасивний імунітет може бути й природно набутим, коли новона­роджений молодняк отримує антитіла з молозивом матері.