5. Адвокатура України у 1917-1922 роках. Організаційні форми адвокатської діяльності у цей період.

Після Жовтневого перевороту адвокатура практично була ліквідована, незважаючи на те, що багато видатних революціонерів досконало знали особливості адвокатської професії, оскільки практикували як адвокати за часів старого режиму. П. Красіков, М. Крестинський, П. Стучка, Д. Курський і сам Ленін були до революції адвокатами.

Ленін отримав вищу юридичну освіту в Санкт-Петербурзі у 1891 р. у віці 21 року. Упродовж півтора року він працював помічником адвоката у провінційному місті Самара. Під керівництвом присяжного повіреного Хардіна він провів всього 10 справ про незначні злочини, і за всіма справами його клієнти були засуджені.

Згідно з Декретом «Про суд» № 1 від 24 листопада 1917 р. крім присяжної адвокатури скасовувалися іститут прокуратури, відділи кримінальних розслідувань, і взагалі практично вся судова система. Якщо більшість юридичних установ повинні бути швидко реорганізовані на революційних засадах, то присяжній адвокатурі законодавство заміни не передбачало. Здійснювати представництво в суді було дозволено будь-якому громадянину (громадянці), який мав цивільні пра- ва. Таким чином адвокатура знову перетворювалася на вільну професію, що, на думку деяких дослідників, відкинуло її за рівнем організаційного статусу до ступеня дореформених (реформи 1864 p.).

Період з листопада 1917 р. по травень 1922 р. умовно можна назвати перехідним періодом для адвокатури.

Інструкція про революційні трибунали від 19 грудня 1917 р. є першим офіційним актом нової влади, який містив спробу створення нової — радянської адвокатури.

Процес пошуку оптимальної для нової влади організації адвокатури привів до того, що ЗО листопада 1918 р. було прийнято Положення про народний суд РРФСР, відповідно до якого при Радах робітничих і селянських депутатів були засновані колегії захисників, обвинувачів і представників сторін у цивільному процесі.

На початку січня 1918 р. Комісаріат юстиції розробив новий проект закону, який з певними поправками був прийнятий як частина Декрету «Про суд» № 2. У подальшому, а саме 15 лютого 1918р., приймається Декрет № 2, який був виданий на розвиток і доповнення Декрету № 1. Він запроваджував колегії правозахисників як у формі суспільного обвинувачення, так і в формі громадського захисту.

11 травня 1920 р. Радою народних комісарів видається Постанова «Про реєстрацію осіб з вищою юридичною освітою», відповідно до якої у триденний строк після опублікування цієї Постанови вказані особи зобов’язані зареєструватися у підвідділах обліку й розподілу робочої сили за місцем проживання. Особи, не зареєстровані у вказаний строк, вважалися дезертирами й каралися судом. Таким чином, діяльність адвокатів замінювалася формою трудової повинності.

У червні 1920 р. на третьому Всеросійському з’їзді працівників юстиції приймається рішення про внесення змін до Положення «Про народний суд РРФСР» від 30 листопада 1918 р. Згідно з цими змінами колегії захисників і обвинувачів замінювалися системою періодичного залучення юристів до ведення справ.

Повна ліквідація тієї подоби адвокатури, яка знаходила прояв у функціонуванні колегій правозаступників, була ознаменована прийняттям 21 жовтня 1920 р. доповнень до Положення «Про народний суд РРФСР», що призвело до розвитку підпільної адвокатури.

Такий стан речей не влаштовував нову владу, тому на четвертому Всеросійському з’їзді діячів радянської юстиції його представники дійшли висновку, що можливим є існування тільки єдиної форми існування адвокатури — або адвокатури, що знаходяться під контролем державної влади, або приватна адвокатура. Саме на цьому з’їзді було запропоновано для обговорення реформу адвокатури.

25 травня 1922 р. приймається Положення «Про адвокатуру», в якому лише в загальних рисах йшлося про створення колегії захисників. Народний комісаріат юстиції 5 липня 1922 р. приймає Положення «Про колегії захисників», згідно з яким ці колегії створювались у кожній губернії при губернських судах, а нагляд за їх діяльністю покладався на суд, виконком і прокуратуру.

Більшість членів нових колегій були так званими буржуазними спеціалістами — членами професійної корпорації, які отримали освіту за часів царського режиму. Дані за 1923 р. свідчать, що приблизно 75 % всіх членів колегій отримали вищу юридичну освіту у царських навчальних закладах.

Партія більшовиків почала вводити до складу колегій комуністів, намагаючись встановити, таким чином, внутрішній контроль над діяльністю корпорації. Але насправді переважна кількість комуністів, які вступали до адвокатури, були адвокатами тільки на папері й вступали до колегії лише для того, щоб зайняти керівні посади.

6. Адвокатура України у 1922 - 1931 роках. Керівні органи адвокатури та їх повноваження. Судова реформа 1922 року. Нормативні акти, що регулювали організацію та діяльність адвокатури України. Порядок набуття статусу адвоката у цей період.

В Радянській Україні з 2 жовтня 1922 р. діяло Положення про адвокатуру, затверджене постановою ВУЦВК. У ньому йшлося про колегії захисників, однак визначення адвокатури не давалося; поняття «адвокатура» та «колегія захисників» не розмежовувалися, поняття «адвокатська таємниця» також не визначалося. У той же час, поняття «захисник» трактувалося ширше, ніж поняття «захисник-адвокат», оскільки до захисту допускалися близькі родичі, представники підприємств, державних установ тощо.

20 жовтня 1929 р. набрав чинності Статут про колективні форми роботи колегії захисників у зв’язку зі скасуванням приватної практики. Діяльність цієї колегії визначалася як професійна. Поняття «адвокатура» не вживалося.

З кінця 1927 р. комісаріати юстиції почали заохочувати створення в колегіях захисників трудових колективів, але насильницькі спроби колективізувати адвокатуру не привели до успіху.

7. Адвокатура України у період 1931-1939 років. Форми діяльності адвокатів, правове та фінансове становище об'єднань адвокатів, оплата праці адвокатів, організація контролю за діяльністю адвокатів та дисциплінарна відповідальність адвокатів у цей період.

Наприкінці 1934 р. було підготовлено проект нового закону про адвокатуру (який так і не було прийнято), в якому поряд із колективною формою організації корпорації дозволялася приватна практика (проект було опубліковано в журналі «За соціалістичну законність» (1935 p., № 1).

22 грудня 1938 р. Народний комісаріат юстиції СРСР видав директиву «Про роботу колегій захисників», яка ознаменувала, на думку низки вчених, початок кампанії з остаточної трансформації адвокатури на суто радянську установу, повністю підпорядковану інтересам держави.

8. Нормативно-правові акти, які регулювали діяльність адвокатури у період 1939-1962 років. Правове становище колегій адвокатів та організація діяльності юридичних консультацій. Оплата праці адвокатів, нормативне регулювання. Дисциплінарна відповідальність адвокатів та порядок оскарження дисциплінарних стягнень у цей період.

Нове Положення про адвокатуру 1939 р. було моделлю для всіх наступних законів про корпорацію. Адвокатам заборонили поєднувати роботу в державних установах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило їх обирати між ро- ботою в державному секторі та адвокатською діяльністю.

Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів було передано Народному комісаріату юстиції СРСР, республіканським Наркоматам юстиції й регіональним управлінням Нарком’юсту. Поряд із виконанням наглядових функцій й ролі останньої інстанції під час вирішення питань, пов’язаних з професійною дисципліною, ці органи періодично видавали обов’язкові до виконання колегіями адвокатів директиви.

У період війни чисельний склад адвокатури скоротився (за перші два роки війни на 55 %). У цей час перед адвокатурою стояло важливе завдання — надання юридичної допомоги військовослужбовцям, членам їх сімей та інвалідам.

Загалом адвокатура залишалася залежним від держави утворенням.

У 50-х роках XX ст. стала змінюватися позиція законодавця щодо законів, які регламентували права адвокатів. Було прийнято низку заходів, які свідчили про більш ліберальний погляд держави на адвокатуру. Такі зміни пояснювалися загальною зміною політичної ситуації в країні, яка була пов’язана з приходом до влади М. С Хрущова.

У період з 1960 р. по 1962 р. союзні республіки, у тому числі Україна, прийняли нові Положення про адвокатуру, які все ж таки не дозволяли займатися приватною адвокатською практикою.

9. Правове становище адвокатури України у період 1962-1980 років. Законодавчі та нормативні акти, що регулювали діяльність адвокатури. Керівні органи колегій адвокатів та їх повноваження. Прийом та виключення із колегій адвокатів у цей період.

УРСР. Відповідно до ст. 1 цього нормативного акта, адвокатура республіки ототожнювалася з колегією адвокатів — формою професійного об’єднання. Визначення поняття «адвокатура» в Указі не надавалося. Колегія адвокатів визначалася як добровільне об’єднання осіб, які займаються адвокатською діяльністю. У Положенні йшлося про зміст адвокатської таємниці (ст. 31 (б), ст. 32): «Адвокат не має права прийняти доручення на ведення справи… коли він уданій справі раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з клопотанням про ведення справи, та адвокат не повинен розголошувати відомості, які йому стали відомі від довірителя у зв’язку з наданням юридичної допомоги у даній справі», «адвокат не може бути допитаний як свідок про обставини справи, які стали йому відомі у зв’язку з виконанням обов’язків захисника в даній справі».

У грудні 1970 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видали спільну постанову «Про покращення правової роботи у народному господарстві». Адвокатура несла значне навантаження у правовому обслуговуванні підприємств, установ, радгоспів і колгоспів, у яких була відсутня юридична служба.

Конституція СРСР, яка була прийнята у 1977 p., включала статтю, в якій йшлося про адвокатуру (ст. 161), а 30 листопада 1979 р. було прийнято Закон СРСР «Про адвокатуру».

Згідно зі ст. 159 Конституції (Основного Закону) України, прийнятої на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев’ятого скликання 20 квітня 1978 р., для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам надається безплатно.

У Законі «Про адвокатуру в СРСР» (1979 р.) поняття адвокатури давалося в описовій формі: «Адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і організацій». У той же час, у ст. 2 цього Закону йшлося про організацію та порядок діяльності, права та обов’язки адвокатів. Стаття 7 Закону закріплювала засади адвокатської таємниці: «Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, слідчий, особа, що провадила дізнання, експерт, спеціаліст, перекладач, свідок або понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь службова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках. Адвокат не має права розголошувати відомості, передані йому довірителем у зв’язку з наданням юридичної допомоги».

Положення про адвокатуру Української СРСР 1980 р. в цілому повторювало Закон «Про адвокатуру в СРСР» (1979 p.).