2. Історія розвитку та сучасні напрями юридичної психології
Становлення юридичної психологiї як науки визначалося тим, що основнi проблеми юриспруденції (особистість злочинця, досудове слідство та судове провадження кримінальної справи, перевиховання засуджених) не могли бути вирішені на рiвнi суто юридичному чи суто психологiчному, а вимагали розробки спецiалiзованого методичного iнструментарiю для вивчення і теоретичної розробки проблематики на межi юридичної та психологiчної науки. Саме тому юридичної психологiї повною мiрою стосується ствердження У. Гербарта про те, що психологiя має тривалу передiсторiю i дуже коротку iсторiю. Ще в трактатi давньогрецького фiлософа Теофраста (IV-III ст. до н.е.) “Характери” є опис окремих асоцiальних рис, притаманних певним типам особистостi.
В історичній ретроспективі можна видiлити такi основнi етапи розвитку юридичної психологiї:
I – описовий (з давнини до початку XIX ст.);
II – порiвняльно-аналiтичний (XIX ст.);
III – природничо-науковий (з початку XX ст. до теперішнього часу).
Застосування психологiчного знання для забезпечення правосуддя та використання його в напрямах правоохоронної дiяльностi має прадавню iсторiю. Випробування учасникiв процесу, що подекуди мали мiстичний характер, але значною мiрою синтезували емпiричний досвiд багатьох поколiнь, мали мiсце вже в античному та середньовiчному кримiнальному процесi. Вони базувалися на застосуваннi знань психологiї людини, рiзних її проявiв для одержання правдивої інформації. Прообразом тестування, своєрiдним емпiричним дослiдженням при розслідуванні злочинів та доведенні вини було, наприклад, випробування рисом у Давньому Китаї або там-тамом у народів Африки. Проте i в античному, i в середньовiчному процесi основним доказом було особисте зiзнання пiдозрюваного у вчиненому.
Розшуковий процес, як свiтський (бiльш вишуканий) варiант iнквiзиційного, не використовував даних психологiї, базуючись виключно на таємних письмових свідоцтвах. Особисте зiзнання як основний доказ здобувалося всіма можливими способами, у тому числi й з застосуванням катувань і тортур. Одночасно з фiзичними, використовувалися i психологічні методи впливу на підозрюваних із метою отримання зізнання будь-що, основою яких були узагальненi емпiричнi данi та побутова психологiя.
Щоб примусити людину дати свідчення, спецiально створювалася шокова ситуацiя, обстановка, яка провокувала до вияву емоцій. Наприклад, підозрюваного раптово вводили в ледь освiтлене примiщення, де знаходився труп, i там змушували сказати правду, використовуючи його шоковий стан.
На змiну інквізиційному середньовiчному розшуковому процесу прийшов процес змагальний (iдеї якого зароджувалися в фiлософiї, соцiологiї, теорiї права) з властивою йому гласнiстю та усним провадженням. Важливого значення набувають показання свiдкiв та інформація стосовно особистостi пiдсудного, потерпiлого, позивача, вiдповiдача тощо. Для правильної оцiнки свiдчень підозрюваного, обвинувачуваного та iнших учасникiв процесу, одержання даних про їх особистість у кримiнальному, а потiм у цивiльному буржуазному процесах з’являється потреба залучення та використання психологiчного знання.
Так, у Європі почала інтенсивно розвиватися судова психологiя. У 1792 р. виходить робота К. Екартсгаузена “Про необхідність психологічного аналізу кримінально-правових понять”; у першiй половинi XIX ст. побачили свiт роботи I. Гофбауера “Психологія та її застосування до судового життя” та I. Фредрейха “Систематичне керівництво з судової психології”, де висвiтлювалися психологiчні аспекти проблем особистостi злочинця, індивідуалізації вини та покарання, а також безпосередньо психологiї кримiнального судочинства.
Середина i друга половина ХІХ ст. знаменувалася в Європi значним посиленням iнтересу до кримiнальної психологiї, що зумовлювалося, насамперед, розвитком антропологiчних поглядів на детермінацію злочинної поведінки (Ч. Ломброзо, Е. Феррі, Р. Гарофало). У книзi “Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини та тюрмознавства” (1876 р.) Ч. Ломброзо здійснив спробу визначити матерiальний субстрат злочину, висловивши думку про те, що злочинець — це атавiстичний тип, який має низку фiзичних і, відповідно, психiчних рис, що наближають його до дикунiв, первiсних людей або, навiть, тварин. На його думку, злочинця неможливо виправити, як неможливо приручити та одомашнити хижака, тому єдиним виправданим засобом боротьби зі злочиннiстю є якомога більш рання iзоляцiя представника злочинного типу вiд суспiльства.
Е. Феррi та Р. Гарофало доповнили перелiк бiологiчних детермінант злочинностi, але залишилися при цьому позицiях антропологiчної школи. Так, Е. Феррi в працi “Злочин як соцiальне явище” визначив три групи чинників, що породжують злочиннiсть: антропологiчнi (iндивiдуальнi), фiзичнi та соцiальнi. До останніх були віднесені: громадянський стан, рiд занять, мiсце народження, класовий стан, освiта та виховання. Р. Гарофало, зазначаючи, що злочинець має риси “дикунiв” та розумову недорозвиненiсть, поділяв злочини на “природнi” та “штучнi”, спричинені неповагою до страждань інших людей та їх права власностi.
Помiтним досягненням у розвитку юридичної психологiї були роботи Г. Гроса “Посібник для слiдчих” і “Кримiнальна психологiя”. Автор вперше аргументував необхідність виділення окремого напряму юридичної психології – судової психологiї, в структурi якої видiлив “суб’єктивну психологiю”, пiд якою розумiв психiчну дiяльнiсть суддi, i “об’єктивну психологію” – психiчну дiяльнiсть тих учасникiв процесу, якi забезпечують суддi матерiал для остаточних висновкiв i суджень, необхiдних для винесення вироку (обвинувачуваного, свiдка, потерпілого).
На початку ХХ ст. побачили світ роботи П. Блюнеллi “Свiдомiсть звинувачуваного” (1902 р.), М. Борста “Експериментальнi дослiдження достовiрностi свiдчень” (1907 р.), Г. Райха “Про напрями психологiї” (1912 р.), К. Марбе “Принципи судової психологiї” (1913 р.), О. Лiпмана “Основи психологiї для юристiв” (1914 р.), в яких розглядалися теоретичнi i практичнi питання використання психологiї в юриспруденцiї. З 1907 р. відомий учений Е. Клапаред читав у Женеві “Курс лекцій з юридичної психології”.
Історія юридичної психології в нашій країні нараховує понад три століття. Можна виділити три етапи її розвитку:
1) кінець XVII ст. – перша половина XVIII ст. (епоха Просвіти) – перші спроби проникнути в психологію (душу) злочинця, критично осмислити психологію людей, що вершать правосуддя;
2) кінець XVIII ст. – остання чверть XIX ст. – характеризується початком читання курсів із юридичній психології;
3) XX ст. – початок ХХІ ст. – оформлення юридичної психології як галузі психологічної науки і становлення її як експериментальної дисципліни;
Починаючи з Петра I, на теренах Російської імперії кримінально-правові і процесуальні питання розглядаються у визначеному змісті через призму психологічних знань.
Так, Посошков І.Т. пропонував різні способи допитів свідків і обвинувачуваних, рекомендував класифікувати злочинців за ступенем їх “зіпсованості”. Він говорив, що усвідомлення права відсутнє у масі народу. Татищев В.М. вважав, що багато законів порушуються через незнання, і що їх необхідно вивчати з раннього віку, коли психiка дитини до цього найбiльш сприятлива. Князь Щербатов М.М. стверджував, що законодавець повинен знати людське серце і створювати закони з урахуванням психології злочинця і народу. Він одним з перших порушив питання про дострокове звільнення злочинця, що виправився, і вважав, що відбування покарання повинне бути сполучене з працею.
На початку XVIII ст. було висловлено думки про необхідність відміни кривавих форм кримінальних репресій, катувань і зміну ставлення до особистості злочинця. Виразником цих поглядів був, насамперед, Радищев О.М.. Ушаков Ф.В. у роботі “Про право і цілі покарання” розкрив психологічні засади впливу на злочинця покарання, вважаючи найбільш важливим створення умов для виникнення у нього почуття каяття.
Український філософ-просвiтник та юрист П. Лодiй (1764-1829 рр.) у працi “Логічні настанови, спрямовані на пізнання та розмежування істинного і помилкового” (1815 р.) намагався обгрунтувати кримiнально-правовi поняття за допомогою психологiї. Вiн визнавав лише тi покарання, якi виступають як засоби психологiчного примусу, вважав, що покарання має вiдповiдати духу злочину. Такої ж думки дотримувалися В. Єлпатьєвський, Г. Гордiєнко. Х. Штельцер став першим, хто розпочав викладання курсу “Кримінальна психологія” (Московський та Тартуський університети, 1806-1812 рр.).
Зародження та розвиток юридичної психологiї в Росiї наприкiнцi XVIII – початку XIX ст. пов’язано з розумiнням прогресивними ученими i громадськими дiячами необхiдностi розв’язувати кримiнально-правовi проблеми із залученням психологiчних знань. Таку позицiю висловлювали, зокрема, лiцейнi вчителi О.С. Пушкiна О.Куніцин та О. Галич. О. Куніцин вважав, що метою покарання повинно бути виправлення i перевиховання злочинця, попередження злочинiв. О. Галич написав одну iз перших у Росiї робiт з характерологiї, де зазначив, що карати злочинця повиннi тi, хто знає його психологiю, характер. Таким чином, вiн вважав, що суддя повинен бути i хорошим психологом.
Практична спрямованість юридичної психології особливо визначилася в 50-70 роках XIX ст. Так, С. Баршев у роботі “Погляд на науку кримінального законоведення” (1858 р.) відзначав, що жодне питання кримінального права не може бути вирішений без допомоги психології: “Якщо суддя не знає психології, те це буде суд не над живими істотами, а над трупами”. На його думку, психологія потрібна не тільки суддям, але й слідчим, тому що зі скасуванням катувань у їх розпорядженні залишається лише один засіб розкриття злочину – вплив на психіку злочинця. Психологія потрібна і законодавцю, якого вона навчить бачити в злочинці не неприборканого звіра, а людину, яку потрібно перевиховувати, а не діяти на неї “мечем і в’язницею”. У 1871 р. А. Фрезе опублікував першу в Росії роботу “Нарис судової психології”, визначивши її предмет як “нотатки до юридичних питань про нормальні і ненормальні прояви душевного життя”.
Прогресивні юристи другої половини XIX i початку XX ст. (Л. Владимиров, Д. Дрiль, С. Гогель, А. Коні, Л. Петражицький, В. Чиж, М. Ядринцев та ін.), розуміючи, що лише психологiя дозволяє визначити закономiрностi, детермінуючі поведiнку людини, вважали, що юридична психологiя повинна скласти наукову основу кримiнального права, тобто на її базисi має будуватися вчення про суб’єкт злочину, осуднiсть, змiст покарання.
Так, професор Л. Владимиров, викладач Харкiвського, Московського та Петербурзького унiверситетiв у своїх працях “Про значення лiкарiв-експертiв у кримiнальному судочинствi” (1870 р.), “Психологiчнi особливостi злочинця за новiтнiми дослiдженнями” (1877 р.), “Психологiчнi дослiдження в кримiнальному судi” (1901 р.) обгрунтував необхiднiсть залучення до кримінального судочинства експертiв – спецiалiстiв iз психологiї, якi мали б право ознайомитися з матерiалами справи, обстежувати пiдсудного, допитувати учасникiв процесу.
У 1881 р. видатний російський юрист А. Коні прочитав публічну лекцію “Ф.М. Достоєвський як криміналіст”, де підкреслив значення внутрішнього змісту злочину. Він наголосив, що злочинець у теорії кримінального права звичайно розглядається як “абстрактний”, позбавлений плоті та крові, і такому абстрактному злочинцю призначається “абстрактне покарання”. На розвиток цієї думки психолог Н. Грот виступав за розвиток емпіричної психології, що повинна вивчати конкретного злочинця. У 1890 році він писав: “Психолога ніколи не запрошують для поради, коли потрібно проникнути всередину наміру, задумів і діянь злочинця”.
Становлять інтерес роботи Д. Дріля, який зазначав, що психологія і право мають справу з тими самими явищами – “законами свідомого життя людини”. Не володіючи власними засобами для їх вивчення, право повинне звертатися до психології. Психологія є тим базисом, на якому право тільки і може бути побудовано, інакше воно втрачає своє значення як прикладна наука. У “Приватній психології злочинності” (1890 р.) він стверджував, що першим органічним моментом, що сприяє злочину, є ослаблення у злочинців здатності “свідомо керуватися передбаченням майбутнього”.
Роботи В.Чижа “Медичне вивчення злочинця” (1894 р.), “Злочинна людина перед судом медичної науки” (1894 р.), “Кримiнальна антропологiя” (1895 р.) є розвитком теорії Ч. Ломброзо, але його власнi iдеї щодо необхiдностi залучати обiзнаних у психологiї та психiатрiї осiб до участi в кримiнальному судочинствi були обгрунтованими та цiнними.
С. Гогель у книгах “Суд присяжних та експертиза” (1894 р.), “Роль суспiльства в боротьбi зi злочиннiстю” (1904 р.), “Курс кримiнальної полiтики у зв’язку з кримiнальною соцiологiєю” (1910 р.) здійснив спробу поєднати бiологiчний та соцiологiчний пiдходи щодо дослiдження злочинiв i злочинця, висловивши думку про необхiднiсть залучення спецiальних психологiчних знань до кримiнального судочинства. Н. Ядринцев висунув iдею щодо перевиховання злочинцiв пiд впливом суспiльної думки та позитивного морального впливу.
Професор Петербурзького та Варшавського університетiв Л. Петражицький у книгах “Про мотиви людських вчинкiв” (1904 р.) та “Вступ до вивчення права і моральності. Емоційна психологія” (1908 р.) стверджував, що реально iснують лише психiчнi процеси, а iншi соцiально-iсторичнi утворення є лише їх зовнiшнiми проекцiями – “емоцiйними фантазмами”. Вiн вважав, що державно-правовi та iншi науки мають опиратися на аналiз психологiчних явищ. Соцiальний прогрес, розвиток права, моралi, естетики i навiть перехiд вiд правової системи рабства до права вiльної працi та конкуренцiї — це все наслiдки і результати “прогресу людської психiки”.
Л. Петражицький подiляв право на позитивне та iнтуїтивне. Позитивне право – нормативне, санкцiоноване державою. Однак норма стає правом не з моменту санкцiонування, а пiсля її осмислення, прийняття людиною, вияву нею емоцiйного ставлення до права. Iнтуїтивне право – на противагу офiцiйному – є бiльш динамiчним за своєю природою, несе в собi певний емоцiйний код, смислову субстанцiю. Це реальнiсть, яка не сприймається через сенсорнi канали, а є системою усталених цiннiсних орiєнтацiй, типiв переживань тощо. Iнтуїтивне право є абсолютним, а позитивне – вiдносним.
У цей же час (друга половина XIX i початок XX ст.) все бiльш вагомого значення набували експериментальнi дослiдження з юридичної психологiї. Умови для цього були створені зусиллями лікарів-практиків у галузi експериментальної фізіології i психiатрiї (І. Сеченов, В. Бехтерєв, С. Корсаков, В. Сербський, В. Кандинський та ін.).
Пiд керiвництвом В. Бехтерєва здiйснене перше експериментальне дослiдження неповнолiтнiх злочинцiв, результати якого викладенi в роботi “Про розумову працездатність малолітніх злочинців” (1903 р.). У 1904 р. проведений експеримент для перевiрки достовiрностi показань свiдкiв: глядачам п’єси Московського художнього академічного театру “Юлiй Цезар” запропоновано відповісти на 15 запитань, якi стосувалися сцени вбивства. Надiйшло 505 листiв з вiдповiдями, що дало змогу сформулювати певні висновки.
Питання щодо показань свідчень, особливо неповнолiтнiх, було предметом вивчення багатьох вчених того часу. Результати, що засвiдчували їх недосконалiсть (недостовiрнiсть), спонукали до пошуку iнших можливостей одержання доказової інформації, зокрема, за допомогою експериментальної психологiї. Зокрема, стали з’являтися роботи, присвяченi використанню навiювання i гiпнозу в кримiнальному судочинствi. За участю В. Бехтерєва в 1896 р. був застосований гiпноз до пiдозрюваної у вбивствi свого чоловiка Марiї Рум’янцевої, яка вчинила злочин у результатi сугестiї фельдшера I. Хрисанфова, її коханця i домашнього лiкаря.
В 1902 р. опублікована книга В. Бехтерєва “Про експериментальне дослідження злочинців”, де підкреслюється, що досліджувати злочинців необхідно переважно “у психологічному відношенні й особливо – в експериментально-психологічному відношенні”. На його думку, найближчі причини злочину ніколи не втратять “свого психологічного інтересу і практичного значення”. Більш пізня його робота “Об’єктивно-психологічний метод у застосуванні до вивчення злочинності” (1912 р.) присвячена методицi психологiчного дослiдження злочинцiв, у якій він подiляв злочинцiв на декілька груп за психологiчними ознаками: а) злочинцi за пристрастю (поривчастi та iмпульсивнi); б) злочинцi з недостатньою чутливiстю, без моральних критерiїв, якi вчинюють злочини навмисно; в) злочинцi з iнтелектуальними вадами; г) злочинцi з слабкою волею (лiнощi, алкоголiзм тощо).
Після Великої Жовтневої революції досить тривалий час (1917-1934 рр.) юридична психологія у нашій країні охоплювала велике коло проблем і була авторитетною галуззю науки. У Петроградському університеті юридичну психологію викладав А. Коні, був створений перший у світі Державний інститут по вивченню злочинності і злочинця (1925 р.), проведене значне число досліджень і опубліковано тільки за перші чотири роки його існування понад 300 робіт. У 1926-1927 рр. в “Адміністративному віснику НКВД” були опубліковані статті О. Лурія про апаратурну методику діагностики причетності особи до злочину, де обгрунтована висловлена можливість упровадження вітчизняного поліграфа. У цей час видавалися книги з проблем професіограми слідчого й оперативного працівника (Казань, 1925 р.), психології натовпу (Харків, 1929 р.) та ін.
Вiдомий учений, професор Московського унiверситету С. Познишев опублiкував низку робiт, присвячених пенiтенцiарному i кримiнальному праву, перевихованню ув’язнених. Його книга “Кримінальна психологія. Злочинні типи” (1926 р.) стала пiдсумком проведених дослiджень щодо особи злочинця та причин злочинiв.
С. Познишев вважав, що злочиннiсть породжується i змiнюється пiд впливом певних умов, а також вiд того, що органiзм дiстав у спадок вiд предкiв, тому жоден злочин не можна пояснювати виключно зовнiшнiми причинами, iгноруючи iндивiдуальнi властивостi злочинця. Вiн вiдкинув теорії Ч. Ломброзо, Є.Феррi, Р.Гарофало та їх прихильникiв, зазначивши, що iдея природженого злочинця нiчим не обгрунтована: злочин завжди є проявом складного психiчного переживання, настрою людини, в якому знаходять виявлення рiзнi риси його характеру. Отже, природжена схильнiсть до злочинностi психологiчно i логiчно неможлива. Водночас вiн пiдкреслював, що основними елементами психiчної конституцiї є розумова здатнiсть, свiтогляд i характер особи. С. Познишев визначив злочинний тип як поєднання властивостей характеру i поглядiв людини, якi схиляють її до злочину, через що людина стає на злочинний шлях, тодi як iншi категорично вiд цього вiдмовляються.
Були опублiкованi й iншi роботи, присвяченi загальнотеоретичним питанням юридичної психологiї. Так, О. Ольгинський, визначаючи предмет науки при здiйсненнi правосуддя, вказував, що її можна називати “кримiнальною психологiєю”. До сфери її вивчення мають входити психологiя свiдчень, психологiя злочину i його причини, психологiя злочинця i психологiя винесення вироку. А. Брусиловський писав, що слiд розрiзняти кримiнальну психологiю i судову психологiю. Пiд кримiнальною вiн розумiв ту, яка вивчає злочин i особу злочинця пiсля винесення йому судового вироку. З цього часу ув’язнений стає об’єктом психологiчного i патопсихологiчного пiслясудового дослiдження в спецiальних науково-пенiтенцiарних установах. Судову психологiю він визначав як сукупнiсть науково-психологiчних знань, спрямованих на висвiтлення, постановку i експериментальну розробку процесуальних психологiчних проблем, до яких належить психологiя показань свiдкiв, психологiя звинувачуваного, психологiя інших учасникiв процесу (захисникiв, експертiв, секретарiв, цивiльних позивачiв тощо), психологiя суду i судової роботи, питання, якi виникають у судовiй аудиторiї, межi дослiдження у кримiнальному судi, презумпцiя невинуватості та її роль, форми i види сугестiї при розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ тощо. А. Брусиловському належать також роботи, присвяченi доказам у кримiнальному процесi, психологiї показань малолiтнiх i неповнолiтнiх свiдкiв.
Широта дослiджень у галузi юридичної психологiї в 20-тi роки ХХ ст. визначила мiсце юридичної психологiї серед психологiчних наук. На наукових зібраннях того часу дiяли спецiальнi секцiї, присвяченi розвитку i досягненням юридичної психологiї. Так, на I Всесоюзному з’їздi психоневрологiв, який вiдбувся в 1923 р., працювала секцiя з кримiнальної психологiї. На нiй було заслухано низку доповiдей про застосування психологiї в рiзних напрямах юриспруденцiї. У резолюцiях з’їзду було вказано на необхiднiсть створення при пенітенцiарних установах лабораторiй для проведення кримiнально-психологiчних дослiджень, збiльшення кадрового складу кримiналiстiв-психологiв. На II Всесоюзному з’їздi психоневрологiв, який вiдбувся в 1924 р., працювала секцiя з питань кримiналiстичної рефлексологiї i психологiї.
На I Всесоюзному з’їздi психологів, присвяченому вивченню поведiнки людини (1930 р.), з доповiдями виступили А. Брусиловський (“Основні проблеми психології підсудного у кримінальному процесі”) i О. Тагер (“Про висновки і перспективи вивчення судової психології”). Останній визначив такі основні розділи юридичної психології:
а) кримінальна психологія – вивчає поведінку правопорушника;
б) процесуальна психологія – вивчає організацію і діяльність суду;
в) пенітенціарна психологія – вивчає поведінку осіб, які відбувають покарання, і тих, на кого покладені функції нагляду і перевиховання засуджених.
На цьому етапi розвитку юридичної психологiї для неї була характерною, як i для психологiї та юриспруденцiї того часу, боротьба думок, пiдходiв, методологiчних баз. Юридична психологiя не уникла помилок, притаманних психологiчнiй науцi: бiологiзм, рефлексологiчнi i реактологiчнi нашарування тощо. Вони для такої молодої сфери наукового знання були неминучими, але поправними. На жаль, на той час у СРСР вiдбулися значнi полiтичнi змiни, якi зашкодили подальшому розвитку психологiчної науки. Після прийняття Постанови ЦК ВКП(б) “Про педологічні збочення у системі Наркомпросів” були закритi чи реорганiзованi психологiчнi науково-дослiдницькi заклади, припинена розробка психологiчних проблем у соцiальнiй сферi, на виробництвi, в управлiннi тощо. Психологiя фактично пiдпорядкувалася педагогiцi, i такий стан тривав близько тридцяти рокiв. Зрозумiло, що будь-які психологiчнi дослiдження на межi з юриспруденцiєю також не проводилися, психологiю iзолювали вiд проблем кримiналiстики, слiдчої i судової дiяльностi.
Переслідування юридичної психології розпочалося з статті С. Булатова “Відродження Ч. Ломброзо у радянській кримінології”, опублiкованій у першому числі журналу “Революція права” за 1929 р. У нiй зазнала критики дiяльнiсть науково-дослідницьких установ у сферi дослiдження особистостi злочинця, практика залучення психiатрiв i психологiв до кримiнологiчних дослiджень, пiсля чого зроблено відповідні висновки: кабiнети з вивчення особистостi злочинця були лiквiдованi, а психологiчнi i патопсихологiчнi дослiдження заборонені. Значна частина того, що було “напрацьоване” у юридичній психології та пов’язане з “технологією” роботи перейшло в курси криміналістики і кримінального процесу, а також у критичні розділи, присвячені психологічним теоріям суб’єктивної сторони складу злочину в кримінальному праві.
Щоб виправити становище пiсля завданих у 30-тi роки ХХ ст. ударiв, знадобилося понад 30 рокiв. Тiльки у 1965 роцi до програми пiдготовки юристiв у вищих навчальних закладах було введено курс “Психологія (загальна та судова)”; розгорнутi прикладнi психологiчнi дослiдження для правоохоронних цiлей, правозастосовчої i профiлактичної дiяльностi; питання юридичної психологiї стали розроблятися з метою забезпечення навчального процесу. У 1966 р. вiдбувся Всесоюзний семiнар iз судової психологiї, на якому обговорювалися питання викладання психологiї в вузах, а також проблеми судово-психологiчних дослiджень. У цей час створювалися програми i методичнi рекомендацiї з судової психологiї для вузiв i середнiх спецiальних навчальних юридичних закладiв, де також вводився курс психологiї.
У 1968 р. на III Всесоюзному з’їздi психологiв заслухана значна кiлькiсть доповiдей щодо психологiчних проблем боротьби зi злочиннiстю, хоча окремої секцiї судової психологiї на з’їздi не було.
Вiдродження судової психологiї спочатку здійснювалось окремими ентузiастами. Лише у 1969 р. у головному кримiнологiчному науково-дослiдному закладi країни – Всесоюзному iнститутi вивчення причин i розробки заходiв попередження злочинностi (створеному в 1963 р.) – починає працювати сектор судової психологiї. Його завданням було дослiдження психологiчних аспектів iндивiдуальної i суспiльної правосвiдомостi, вивчення психологiчних чинників злочинностi, психологiї особистостi правопорушника, психологiчних основ слiдчої та судової практики.
Результати наукових пошукiв знайшли своє вiдображення у монографіях, навчальних посібниках, статтях учених i практиків: М. Алексєєва, А. Васильєва, В. Васильєва, Ф. Глазирiна, А. Дулова, М. Єнiкеєва, В. Коновалової, М. Коченова, В. Кудрявцева, Г. Мiньковського, В. Пирожкова, О. Ратінова, О. Столяренка, Л .Фiлонова, О. Яковлєва та iнших.
У 1971 р. у Москві вiдбулася I Всесоюзна конференція з судової психологiї, в якiй брали участь понад 300 вчених i практиків; вона стала важливою віхою i стимулом на шляху розвитку юридичної психологiї. Спецiалiсти у сферi юридичної психологiї брали участь у наступних (V-VII) з’їздах психологiв СРСР (1977, 1983, 1989 рр.), де була представлена секцiя “Юридична психологiя”.
У 1986 р. в Тарту вiдбулася II Всесоюзна конференція з юридичної психологiї, де було визначено назву науки, її напрями, дидактику i методику психологiчної пiдготовки юристiв у вищих навчальних закладах. Проблеми юридичної психологiї розглядалися на спецiальних секціях Всесоюзних конференцій iз роботи психологiчної служби у Москві (1984 р.), республіканських конференціях із проблем пiдвищення добробуту (1987 р.), ролi соцiальних i психологiчних наук у справi пiдвищення ефективностi i культури обслуговування (1988 р.) в Тарту, із експериментальної психологiї у Львові (1988 р.), на конференціях i нарадах, якi проводилися Прокуратурою СРСР, МВС СРСР та iн.
Становлення України як незалежної держави спонукало до подальшого розвитку юридичної психологiї. Відповідно до перелiку ВАК України, вона ввійшла до кола психологiчних спеціальностей (19.00.06), при Національній академії внутрiшнiх справ України створена спеціалізована рада по захисту докторських і кандидатських дисертацій. У 1996 р. проблеми юридичної психологiї розглядалися на секцiї II Всеукраїнського з’їзду психологiв. Дослідження фахiвцiв сьогодення мають досить широкий діапазон. Це не тiльки проблеми використання судово-психологiчної експертизи, психологiї дiзнання i слiдства, психологiчнi проблеми профiлактики правопорушень, а й питання психологiї особистостi правопорушника, психологiї судочинства, правомірної поведiнки, професіограм i психограм юридичних професiй тощо.
Розширяється горизонт психологiчних дослiджень та сфер практичного застосування їх результатiв у практичній юриспруденцiї. Виявляється тенденція використання психологiчних знань для забезпечення виконання завдань цивiльного судочинства, профiлактики адмiнiстративних правопорушень, а також їх застосування в законотворчому процесi. Позитивні змiни спостерiгаються також в органiзацiї наукових дослiджень – останніми роками визначилося прагнення до координацiї наукових дослiджень, кооперацiї з науковими пошуками у сумiжних сферах – соцiологiї, педагогiцi, медицині. Вказані процеси свiдчать про вихід юридичної психологiї в Україні на новий етап розвитку.
Юридична психологiя в Україні сьогодні представлена такими основними напрямами:
1) кримінальна психологiя – психологiчнi закономiрностi формування антисуспільної спрямованості особистості, мотивів вчинення злочинiв, особливості виникнення i динамiки протиправних установок поведінки; психологiя формування та розвитку злочинних груп (натовпу) тощо;
2) психологія процесуальної (слідчої, судової, адвокатської та ін.) і непроцесуальної (оперативно-розшукової, управлінської та ін.) діяльності – психологічні засади розкриття і розслідування злочинів;
3) пенітенціарна психологiя – психологічні закономірності динаміки особистості у процесі відбування покарання, у тому числі – у місцях позбавлення волі, особливості формування і функціонування мікрогруп засуджених;
4) правова психологія – психологічні аспекти правотворчості і змісту права, загальної і спеціальної превенції закону, його впливу на формування правосвідомості (суспільної та індивідуальної) та суб’єктів правовідносин;
5) психологія юридичної праці – психологічні аспекти професійного психологічного відбору, психологічного супроводження оперативно-службових заходів, психологічної підготовки фахівців для здійснення юридичної діяльності;
6) судово-психологічна експертиза та інші форми використання спеціальних психологічних знань в юрисдикційному процесі (кримінальному, цивільному, адміністративному).
Зазначені напрями юридичної психології пов’язані між собою спільністю психологічного змісту соціально-правових реалій, що становлять інтегровану схему. Будь-який інший підхід або вступає у протиріччя з самим собою, приписуючи юридичній психології напрями, не сумісні з правом, або ж характеризується недостатнім рівнем розгляду її юридичних аспектів.