8.2. Необхідність і склад видатків на науку

Останнім часом в Україні визнали той факт (який у цивілізованих країнах вже давно не викликає сумнівів), що наука є найголовнішим фактором соціально-економічного розвитку суспільства, а витрати на неї визначають темпи такого розвитку.

Зазначимо, що перше десятиріччя соціально-економічних перетворень в Україні минуло при недооцінюванні ролі наукового фактора як у виробничо-економічній сфері, так і в ширшому аспекті – при виборі шляхів і способів розвитку соціально-економічної системи держави. Таке положення зумовлене не тільки нерозумінням важливості розвитку науки при створенні основ ринкового господарства. Стан науково-технічної сфери України в перше десятиріччя її незалежності частково був наслідком процесів і тенденцій, що відбувалися в колишньому СРСР.

Незбалансований розвиток академічної і галузевої науки в колишньому Радянському Союзі продовжувався протягом десятиріч. Пріоритет віддавався напрямам, пов'язаним із військово-промисловим комплексом і традиційними галузевими технологіями за рахунок відставання низки провідних напрямів природних, соціальних, психологічних наук.

Політичні принципи розміщення наукового потенціалу призвели до того, що багато регіонів України залишилися без науково-технічного забезпечення. Матеріально-фінансові ресурси спрямовувалися в науку за залишковим принципом – після воєнно-промислового комплексу (ВПК), виробництва, будівництва. Спеціалізація наукових організацій і монополізація напрямів наукових досліджень у сукупності із замкненістю, закритістю науки від зовнішніх досліджень виключили конкуренцію. Внаслідок цього знизилась мобільність і адаптованість наукового потенціалу, з великими труднощами здійснювалися інноваційні процеси, засновані на високих технологіях.

Інноваційна діяльність – діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг, тобто діяльність на основі ви­користання нових форм організації, управління, фі­нансування;

Отже, роль науково-технічної діяльності при планово-централізованій економіці полягала в зміцненні геополітичного, військово-стратегічного положення держави.

Така ситуація в науково-технічній сфері негативно відобразилась на діяльності промислових підприємств України. Брак стимулів до отримання конкурентних переваг призвів до зниження технічного та технологічного рівнів виробництва, якості продукції, підвищення його матеріало- та енергомісткості.

Крім того, протягом цього часу багато дослідно-експериментальних наукових установ перепрофілювалися на випуск прибуткової продукції, оскільки такий шлях виявився єдиним можливим в умовах недофінансування з боку держави, низького попиту внаслідок неплатоспроможності потенційних замовників, неможливості оновлення технічної бази для здійснення досліджень високого рівня і браку матеріальних стимулів для працівників підприємства.

Таким чином, в 90-х роках сформувалася тенденція до скорочення науково-технічного й інтелектуального потенціалів держави, підтвердженням чого є такі дані:

• за роки реформ зменшилась частка ВВП, яка витрачається на розвиток науки (рис. 8.2);

• починаючи з 1990 р. поступово зменшувалася чисельність фахівців, які виконували науково-технічні роботи: із 313,1 тис. чоловік до 100,2 у 2006 р. Наприклад, у фундаментальній науці кількість працівників скоротилася майже вдвічі, в прикладних науково-дослідних, дослідно-конструкторських установах і вузах – в 4,5 раза;

Рис. 8.2. Динаміка обсягу виконаних науково-технічних робіт, у % до ВВП

• частка підприємств, що займалися інноваціями, у загальній кількості підприємств зменшилася з 18,0 % у 2000 р. до 11,2 % у 2006 р.

Джерела й обсяги фінансування інновацій в Україні у 2000 – 2007 рр. наведені у табл. 8.2.

Таблиця 8.2 Джерела фінансування технологічних інновацій в Україні у 2000 – 2007 рр., млн грн

Показники	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007
Загальна сума витрат на впровадження інновацій	1757,1	1971,4	3013,8	3059,8	4534,6	5751,6	6160,0	10850,9
у тому числі за рахунок:
власних коштів	1399,3	1654,0	2141,8	2148,4	3501,5	5045,4	5211,4	7999,6
коштів державного бюджету	7,7	55,8	45,5	93,0	63,4	28,1	114,4	144,8
коштів іноземних інвесторів	133,1	58,5	264,1	130,0	112,4	157,9	658,0	321,8
інших джерел	217,0	203,1	562,4	688,4	857,3	520,2	176,2	2384,7

Фінансування інноваційної діяльності українських підприємств здійснюється переважно за рахунок власних коштів, що становлять понад 70 % від загальної суми вкладень в інновації. Іноземні інвестори протягом 2000 – 2007 рр. профінансували майже 9 % інноваційних розробок в Україні, тоді як кошти державного бюджету забезпечували не більше 3 % усіх інноваційних вкладень. Залучення інших джерел фінансових ресурсів задовольняє інноваційні потреби майже на 20 %, причому підприємства переважно використовують банківські позикові ресурси. Тобто аналіз джерел фінансування інновацій свідчить про потребу підвищення ролі держави в інноваційному процесі як шляхом прямої участі у фінансуванні інновацій, так і шляхом створення сприятливого інноваційного клімату за рахунок стимулювання вкладень підприємств, іноземних інвесторів і фінансово-кредитних установ.

Таким чином, зазначені вище статистичні показники підтверджують, що науково-технічна сфера була вилучена із стратегічних пріоритетів розвитку вітчизняної економіки. Це стало серйозним прорахунком, що зумовив катастрофічне відставання технічного і технологічного рівнів вітчизняних підприємств від підприємств високорозвинених країн.

До кінця 90-х років стало зрозумілим, що одним із важелів виведення економіки України на шлях стійкого економічного розвитку може і має стати державна політика, спрямована на активізацію наукової діяльності, оскільки наука й економіка взаємопов’язані.

Згідно з чинним законодавством України напрями та обсяги фінансування державних і міждержавних науково-технічних програм та досліджень за їх межами за рахунок централізованих джерел встановлює Верховна Рада як найвищий орган законодавчої влади.

У свою чергу, державні кошти, затверджені для фінансування основних напрямів наукової діяльності, розподіляє Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади.

Функції подальшого планування, фінансування та координації наукових досліджень виконують відповідні міністерства та комітети.

За рахунок бюджетних коштів переважно фінансуються:

• фундаментальні дослідження і розробки, в тому числі в інтересах оборони країни;

• роботи у межах пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

• прикладні науково-технічні розробки, результати яких мають загальнодержавне значення;

• роботи, пов’язані з науково-технічним співробітництвом на основі міжнародних угод.

Бюджетне фінансування науково-технічних робіт здійснюється шляхом базового їх фінансування у наукових установах, цільового фінансування науково-технічних розробок у пріоритетних галузях і контрактного фінансування окремих досліджень на основі конкурсного відбору.

В сучасних умовах економічного розвитку отримувачами коштів на науку можуть бути:

1. Науково-дослідні установи, що займаються розробкою теоретичних і прикладних проблем загальнодержавного та галузевого характеру. До них належать:

• наукові установи, що перебувають на бюджетному фінансуванні;

• наукові установи, які здійснюють державні фундаментальні дослідження: Інститут економіки промисловості, Національний інститут економічних програм, Інститут економіки, Інститут економічного прогнозування та інші заклади, центром яких є Національна академія наук України;

• відомчі заклади, котрі функціонують при Президентові України, Верховній Раді, міністерствах і відомствах та здійснюють наукові дослідження, що відповідають конкретним напрямам діяльності. До них належать: Національний інститут стратегічних досліджень, Академія управління при Президентові України, Українська академія банківської справи при Національному банкові України тощо;

• госпрозрахункові науково-дослідні установи, які покривають свої витрати переважно за рахунок власних доходів.

2. Заклади, підпорядковані Міністерству освіти і науки, які, крім навчання студентів, займаються науковими розробками на замовлення підприємств, організацій, установ або за державним замовленням.

3. Підприємства, організації, установи, що виробляють науково-технічну продукцію або використовують досягнення науково-технічного прогресу.

4. Фізичні особи, які займаються науковою діяльністю.

Для кожної з цих груп є відповідні напрями фінансування, визначені законодавством. Загалом, видатки бюджету на науку можна згрупувати таким чином:

1. фінансування державних науково-технічних програм і наукових частин державних, міжгалузевих та галузевих програм;

2. фінансування фундаментальних досліджень, у тому числі в сфері державного управління, національної безпеки, мистецтвознавства, педагогічних наук, екологічної безпеки в лісовому господарстві, фундаментальних досліджень у вищих навчальних закладах, наукових установах тощо;

3. фінансування прикладних досліджень і розробок, зокрема розробок у сфері розвитку господарського судочинства, засобів масової iнформацiї, розвитку культури i мистецтва, лісового господарства, економіки i торгівлі, профілактичної та клінічної медицини, науково-технічної діяльності вищих навчальних закладів та ін.;

4. фінансування науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу;

5. фінансування наукових розробок, у тому числі з проблем стандартизації, сертифікації й еталонної бази (за винятком фундаментальних і прикладних досліджень та розробок);

6. видатки на державні премії, стипендії та гранти;

7. фінансування наукової інфраструктури, зокрема вищих навчальних закладів та наукових установ, промисловості тощо;

8. виконання зобов’язань України у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва;

9. здійснення заходів, керівництво й управління у сфері інтелектуальної власності;

10. підготовка наукових кадрів на державне замовлення;

11. наукове забезпечення робіт та iнформацiйнi системи щодо лiквiдацiї наслідків чорнобильської катастрофи;

12. інші видатки, серед яких фінансування науково-методичної та консультативної підтримки розвитку місцевого самоврядування, проведення науково-практичних конференцій i семінарів, наукова й організаційна діяльність президій наукових установ, фінансова підтримка науково-освiтньої преси, фінансування виконання зобов’язань Уряду щодо функціонування науково-технологічного центру, державних наукових бібліотек, спеціалізована допомога, що надається науково-дослідними установами тощо.

У видатковій частині бюджету всі ці види видатків розміщуються згідно з підрозділами бюджетної класифікації та мають свій код програмної та функціональної класифікації.

Крім прямого фінансування усіх зазначених вище напрямів держава використовує також непрямі важелі впливу на розвиток наукової діяльності, створюючи відповідні стимули для використання власних і залучених коштів для інноваційної діяльності суб’єктів господарювання, впровадження науково-технічних розробок у виробничий процес, створює пільгові умови для фінансування науки за рахунок коштів юридичних і фізичних осіб на благодійних або договірних засадах, встановлює механізм пільгового кредитування інноваційної діяльності, використовує інші фінансово-кредитні та податкові важелі з метою створення сприятливих умов для ефективного забезпечення науково-технічної діяльності. Однак слід зауважити, що досі вплив цих важелів на розвиток науки і науково-технічного прогресу недостатній і потребує подальшого удосконалення.