§ 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

Утворення і перші кроки Директорії. Ще в травні 1918 р. українські соціалісти-федералісти, соціалісти-самостій-ники, соціалісти-революціонери, соціал-демократи, а та­кож: деякі інші українські організації, зокрема «Пош­тово-телеграфний союз» та «Об'єднана Рада залізниць України» створили так званий Національно-державний союз. У своєму першому зверненні від 24 травня цей Союз звинува­тив гетьманський уряд у неспроможності «спасти державу від анархії і безпорядків, встановити тверду владу, засновану на до­вір'ї народу, і зміцнити Українську державу».

У серпні Національно-державний союз перетворився в «Укра­їнський національний союз» і його тиск на тодішній режим значно посилився. Програмні цілі нової організації, очолюваної з 18 верес­ня 1918 р. В. Винниченком, який називав її «єдиним фронтом найго­ловніших провідних сил українства», полягали, зокрема, у боротьбі за «законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом», проведенні загальних демократичних виборів і захисті «прав укра­їнського народу і української держави у міжнародній сфері».

Спочатку діяльність новоутвореної організації, принаймні зо­вні, здійснювалася у цілком легальній формі. Так, після тривалих переговорів із Союзом Скоропадський, котрий прагнув до порозу­міння з українськими колами, 24 жовтня 1918 р. затвердив новий склад уряду, в якому посади міністрів віросповідання, народної освіти, юстиції, земельних справ, праці посіли представники Націо­нального Союзу. Однак різка зміна ситуації, викликана передусім революцією у Німеччині, обумовила і зміну планів цієї організації, що почала готувати відкритий виступ проти гетьмана.

Як згадує Винниченко, 13 листопада 1918 р. Український на­ціональний союз ухвалив раніше розроблений план повстання, ви­значив соціальні, політичні й національні гасла, піл якими повинна Пула відбуватися революція, і приступив до виборів Директорії. До її складу увійшли В. Винниченко (голова), а також С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко і П. Андрієвський.

Відразу після свого обрання члени Директорії виїхали до Цілої Церкви — місця дислокації корпусу Січових стрільців, на «кий покладалися особливі надії, оскільки він являв собою реальну дисципліновану і боєздатну силу. А в ніч з 14 на 15 листопада 1918 р. з'явилося звернення Директорії до населення, в якому Скоропадсь­кого проголосили «насильником і узурпатором народної влади», а його уряд «як антинародний, протинаціональний» — недійсним.

Далі події розвивалися так, Д. Дорошенко згадує: «Фактично кампанія звелася до боротьби за Київ. Провінція була залишена са­ма по собі І скрізь владарювала анархія..., яка вимощувала собі шлях більшовицьким відділам, що насувалися з півночі»¹.

У гетьмана залишилася примарна надія на допомогу Антанти, на яку після поразки Німеччини переорієнтувалася його дипломатія.

Проте, коли війська Директорії 12 грудня 1918 р. захопили Одесу, виявилося, що надії Скоропадського абсолютно безпідставні — підтримка гетьмана не входила в наміри Антанти (чого, втім, не мо­жна сказати про її плани, пов'язані з Добровольчою армією А.Де-нікіна). А коли наступного дня німці, які все ще утримували повста­нців, підписали з Директорією угоду про нейтралітет, стало зрозу­міло, що гетьмана вже ніщо не врятує. Це й зумовило його останній крок — зречення від влади, яке він підписав 14 грудня.

19 грудня війська Директорії вступили до Києва. Так розпоча­вся третій період новітньої історії української державності. На по­літичну арену знову повернулася Українська Народна Республіка, але свою попередницю вона нагадувала тільки назвою і деякими загальними рисами. Зміст був іншим.

Пошуки «третього шляху». На відміну від Центральної Ради, яка принаймні спочатку спиралася на певну як теоретичну, так і практичну програми, в арсеналі Директорії були лише загальні гас­ла. «...Усі соціальні і політичні завоювання революційної демократії будуть повернені, — говорилося у її першому зверненні, — а Укра­їнські Установчі Збори твердо й неухильно закріплять їх на вільній Українській землі». Отже, не виникало сумнівів, що Директорія вважає себе тимчасовим органом, але решта питань залишалася без відповідей. Більше того, навіть факт поновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а вгадувався з її повної наз­ви — «Директорія Української Народної Республіки»².

Сама ідея Директорії виникла з дуже популярних тоді ана­логій з Великою французькою революцією, Водночас французька й українська директорії були схожі тільки назвою і кількісним складом.

¹ Дорошенко Д. Історія України. 1917—1920. Ч. II. С. 422.

² Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919,рр. Історико-гене-тичний аналіз. К., 1995. С. 198—199.

На відміну від Центральної Ради Директорія не визначилася зі своїм місцем серед гілок влади, уособлюючи собою її єдність і не­подільність.

З моменту свого проголошення Директорія повинна була ви­рішити принаймні три невідкладні проблеми: визначити свій пра­вовий статус, особливо компетенцію і повноваження; урегулювати свої відносини з іншими структурами державного механізму І, на­решті, запропонувати саму його модель. Проте цього не було зроб­лено, і всі зусилля Директорії на ниві державного будівництва мали хаотичний характер, розвиваючись «без штурвалу і вітрил» на ос­нові прецеденту.

Так, цілком стихійно, склався певний розподіл обов'язків між членами Директорії, її голова відав зовнішньополітичними справа­ми, а на Петлюру ще під час виборів були покладені обов'язки Го­ловного отамана. Інші члени Директорії так і не мали чітко окрес­лених обов'язків. Не існувало ні регламенту, ні іншого документа, який би замінював його і спрямовував внутрішню організацію Ди­ректорії. Остання як революційний орган з диктаторськими права­ми була органом верховної влади і виконувала безроздільно зако­нодавчу і виконавчу, а почасти й судову функції.

Однак у міру розвитку подій виникла нагальна потреба удо­сконалити нову «революційну» систему управління. В одному з перших актів нової влади — «Сповіщенні Директорії» від 21 листо­пада 1918 р. — проголошувався намір «найскоріше створити ка­бінет народних міністрів».

На практиці Директорія вдалася до паліативної форми. 5 груд­ня була прийнята постанова про створення при Директорії «від­ділів: освіти, фінансів, внутрішніх справ, продовольчих, торгівлі і промисловості, праці, шляхів, пошт і телеграфів, судових, хлібороб­ства і народного здоров'я для тимчасового управління справами, які віднесені до певних міністерств». Відповідно сформувалася і «Рада завідувачів державних справ» як своєрідний тимчасовий уряд, котрий, втім, не залишив після себе скільки-небудь помітного сліду, припинивши існування напередодні вступу Директорії до Києва.

Нарешті, 9 грудня 1918 р. Директорія створила канцелярію (секретарство) для «тимчасового ведення справ Директорії». На ка­нцелярію покладалася, зокрема, реєстрація «усіх паперів, що пос­тупали до Директорії», кадрові питання, а також законодавча робота.

Владу на місцях представляли повітові і губернські комісари, нких призначала Директорія. Крім того, були численні «отамани» або «польові командири», у чиїх руках, власне, і зосереджувалася вся реальна влада у провінції. Водночас стихійно поновлювалася діяльність колишніх органів міського і земського самоврядування, а також Рад робітничих і селянських депутатів.

Ситуація, що склалася, примусила Директорію вдатися до конкретних дій- 12—14 грудня 1918 р. у Вінниці, де тоді розміщува­лася штаб-квартира Директорії, відбулася Державна нарада, в якій, крім членів Директорії, брали участь деякі українські партії, зокрема, есери, соціал-демократи, соціалісти-самостійники та ін. Нарада розглянула питання про подальші перспективи розвитку української державності.

Водночас Директорія опинилася перед альтернативою: або об­рати «європейську» модель державного устрою, пов'язану із прин­ципом розподілу влади, розвитком парламентаризму (в українсько­му контексті — скликання Установчих зборів), або ж взяти на озброєння ідею диктатури пролетаріату і «республіки Рад». У ре­зультаті намітився компроміс, який задовольнив усіх, тобто обрали «третій шлях», який полягав у прагненні створити вертикаль тру­дових рад: на місцях — губернські і повітові, а в центрі — Конгрес трудового народу. Але минуло майже два тижні, поки цей «трудо­вий принцип», а з ним і головні програмні завдання Директорія конкретизувала у своїй Декларації від 26 грудня.

У цій Декларації, крім соціально-економічних гасел (вони бу­ли досить стандартними — робітничий контроль, боротьба зі спеку­ляцією, «кращі форми соціальних реформ, що досягалися світовою, особливо західноєвропейською, трудовою демократією», «націона­льне примирення і дружнє об'єднання трудової демократії усіх націй, які заселяли українську землю»), особливе значення мало те, що Директорія проголосила себе «верховною владою», уповноваже­ною «силою і волею трудящих класів України» і знову підтвердила свою тимчасовість: «Отримавши на час боротьби силу і право упра­вління державою з першого джерела революційного права — тру­дового народу, Директорія передасть свої повноваження тому ж народові».

Крім того, в Декларації конкретизувався і розвивався «трудо­вий принцип», узгоджений на вінницькій нараді. Зокрема, зазнача­лося, що влада в УНР «повинна належати тільки класам працюю­чих — робітникам і селянам, тим класам, які завоювали цю владу своєю кров'ю, а класи «нетрудові», експлуататорські, які годуються працею класів трудових, які знищували край, руйнували господарство і відмітили своє правління жорстокостями і реакцією, не ма­ють права голосу в управлінні державою».

Слід нагадати, що трохи більше року до цього М. Грушевсь-кий на хвилі найбільшої популярності Центральної Ради зовсім інакше уявляв собі перспективи народовладдя: «Рівне виборче пра­во повинні мати пани й мужики, багачі й робітники, освічені і прос­ті, чоловіки й жінки, якого б хто не був народу й віри — усім рівне право. Всім повинен бути доступ до виборних урядів, хто тямущий й може його здійснювати»¹.

Однак ситуація різко змінилася і, програючи активній, насту­пальній більшовицькій пропаганді, Директорія змушена була вдати­ся до популістських гасел. Щоправда, виникла парадоксальна ситуа­ція. Москва звинувачувала Директорію у «буржуазно-націоналіс­тичній контрреволюції», а західноєвропейська, зокрема французька, преса — в більшовизмі. Декларація Директорії офіційно сповістила про скликання Конгресу трудового народу, якому передавалися «всі верховні права і право повновладно вирішувати всі питання соціаль­ного, економічного і політичного життя Республіки». Однак і цей Конгрес — «революційне представництво організованих працюючих мас» — розглядався як тимчасовий передпарламент, що не міг оби­ратися, як прямо визнавалося в Декларації, «за удосконаленою фор­мою виборів, дотриматися якої зараз неможливо». Хоча проведення саме загальних і демократичних виборів було одним з гасел антиге-тьманської коаліції українських партій.

Незважаючи на те, що деякі дослідники вважають Деклара­цію Директорії «тимчасовою конституцією», вона все одно не вихо­дила за межі загальних приписів, і всі конкретні функції і повнова­ження Директорії тільки «вгадувалися» у її контексті. Наприклад, законодавча функція випливала з того, що Директорія «скасувала всі закони і постанови гетьманського уряду у сфері робочої політи­ки», або з того, що вона повинна була розробити спеціальний акт («Інструкцію») про вибори до Конгресу. Водночас можна зробити висновок, що Директорія як «верховна влада» бере на себе й керів­ництво владою виконавчою — Радою народних міністрів, про утво­рення якої вже сповіщала Декларація. У день проголошення Де­кларації Директорія своїм «Наказом» затвердила Раду народних міністрів у складі 18 осіб: головою Ради народних міністрів і мініст­ром іноземних справ став В. М. Чехівський.

Лише одне положення Декларації безпосередньо торкалося правового статусу уряду — йому доручалося «негайне втілення в

¹ Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? С. 10.

життя великих завдань», окреслених Декларацією. Зрозуміло, що подібна невизначеність і відсутність чіткого розподілу повноважень Директорії і Ради народних комісарів (наприклад, з одного боку, Директорія мала право безпосередньо втручатися у сферу вико­навчої діяльності, а з іншого — Рада міністрів також мала певні за­конодавчі функції) неминуче повинні були призвести до серйозних непорозумінь.

Слід брати до уваги і чинник воєнного часу, коли проблема розподілу повноважень ускладнюється ще й суперечностями між цивільною і військовою владою. Протистояння між ними (В. Винни-ченка і С. Петлюри) різко загострилося напередодні відкриття Кон­гресу трудового народу України.

Конгрес трудового народу відкрився у Києві наприкінці січня 1919 р. (існують різні версії щодо самого дня відкриття Конгресу — називають 22 і 23 січня. В принципі, кожна з цих дат може вважа­тися правильною, бо напередодні розпочалися міжфракційні кон­сультації та засідання «Ради старійшин»).

За Інструкцією для виборів до Конгресу трудового народу України (це офіційна назва), затвердженої Директорією 5 січня 1919 р., обиралися 593 делегати, у тому числі 65 — від Західно­української Народної Республіки (ЗУНР). Вважається, що на Кон­грес прибуло близько 400 делегатів.

Делегати на Конгрес обиралися за куріальною системою — від селян — 377, робітників — 118 і «трудової інтелігенції» — 33. Причому нерівномірним був не тільки розподіл мандатів, а й сам порядок обрання: селяни обиралися на повітових селянських з'їз­дах, а робітники і «трудова інтелігенція» — тільки на губернських. Крім того, враховуючи «значні заслуги робітників залізниць і пошт у часи боротьби з гетьманщиною», передбачалося окреме представ­ництво Всеукраїнського з'їзду залізничників (20) і Всеукраїнського з'їзду поштовиків (10). Отож, представництво від цих двох профе­сійних груп практично дорівнювало представництву усієї «трудової інтелігенції України». При цьому саме визначення того, хто, власне, до неї належить, було нечітким і незрозумілим; «працюючі на ниві народної освіти і службовці народних кооперативів, земських і міських самоврядувань та інших установ державних, громадських і приватних»¹.

Слід врахувати й чинник часу. Час, відведений на вибори де­легатів Конгресу трудового народу — від затвердження Інструкції

¹ Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Прага 1928. С.128.

про вибори 5 січня до відкриття Конгресу 22 січня — викликає пев­ні сумніви.

І все-таки, незважаючи на ці обставини, Конгрес порівняно з Центральною Радою має більше підстав вважатися передпарла­ментом, тому що він формувався на основі хоч і неповноцінного, але територіального представництва. Особливе значення має і той факт, що Конгрес уособлював соборну Україну, і на ньому був уро­чисто проголошений акт возз'єднання з ЗУНР.

Історичне значення Конгресу полягало ще й у тому, що він (на жаль) був останнім акордом молодого українського парламентариз­му, який розпочав шлях від Центральної Ради й обірвався, не всти­гнувши розвинутися. Для нас важливо, що в умовах громадянської війни, розгулу анархії, розвалу державного механізму і постійної загрози воєнної диктатури в Україні було реалізовано спробу де­мократичного вибору, широкого обговорення альтернативних ва­ріантів державного будівництва. Інша справа, що класичні парла­ментські форми роботи Конгресу — процедурні дебати, численні резолюції, поправки, заяви, міжфракційна боротьба поряд з відсут­ністю реальних важелів управління викликали роздратування у сус­пільстві.

ПІД час роботи Конгресу висловлювалися різні, інколи полярні пропозиції — від передачі влади робітничим і селянським Радам і негайного проголошення України «соціалістичною республікою» до формування «Малого Конгресу» з повноваженнями «верховної вла­ди» або стандартного європейського варіанта. Але наближення фронту поклало край діяльності Конгресу. На останньому засіданні 28 січня було прийнято «Закон про форми влади в Україні», пози­тивне значення якого полягало передусім у тому, що він фактично вперше з моменту проголошення УНР — з листопада 1917 р. — у формі закону (а не політико-правового акта, якими були й Універ­сали Центральної Ради, й Декларація Директорії від 26 грудня 1918 р.) визначив засади державного устрою і все-таки набув чин­ності (на відміну, наприклад, від Конституції УНР від 29 квітня 1918 р.).

Проте цей закон про владу був недосконалим, бо готувався поспіхом під час засідань Конгресу на підставі деяких фракційних резолюцій. Звідси і наявність у ньому декларативних положень, на­приклад подяка Директорії за її велику роботу «по визволенню українського народу» або «рішучий протест проти посягань на цілісність, самостійність і незалежність Української Народної Рес­публіки».

Цим законом підтверджувався статус Директорії як «верхов­ної влади», щоправда, тимчасової — «до скликання наступної сесії Трудового Конгресу», а також визначалися її повноваження вида­вати закони, які підлягали ухваленню «найближчою сесією» того ж самого Конгресу.

Відповідно до цього закону виконавчу владу уособлювала Ра­да народних міністрів, яка затверджувалася Директорією і відпо­відала перед нею «в часи перерви сесії Конгресу». Проте, окрім цього положення, більше ніщо не конкретизувало повноваження уряду. Якщо ж урахувати і правову невизначеність статусу Дирек­торії (з тексту закону не зрозуміло, чи обмежується її «верховна влада» тільки законодавчими функціями), то стає очевидним, що давня проблема розподілу «сфер впливу» між Директорією і Радою народних міністрів залишилася невирішеною,

У не менш невизначеному становищі опинилися також і Кон­грес трудового народу (із закону випливало, що він буде працювати сесійно), та Президія Конгресу (не були окреслені її функції у між­сесійний період). Єдине відносно конкретне положення стосувалося організації шести комісій (з числа делегатів): 1) оборони Респуб­ліки, 2) земельної, 3) бюджетної, 4) іноземних справ, о) продоволь­чих справ і 6) культурно-освітньої. Планувалося також створення «конституційно-адміністративної» комісії для «підготовчої роботи по виборах до Всенародного парламенту». Кожна комісія «повинна була спостерігати за роботою одного або кількох міністерств». На­приклад, комісія з оборони — за міністерствами військовим, шля­хів, пошт і телеграфів, бюджетна — за міністерствами фінансів, торгу і промисловості, державного контролю. Це відразу ж викли­кало незадоволення виконавчої влади, бо з'явилося роз'яснення, що «комісії створені виключно для полегшення законодавчої діяль­ності».

А головне — закон відбивав дуалізм позиції Директорії й українських партій у визначенні стратегічних орієнтирів держав­ного будівництва. З одного боку, Конгрес висловився проти «орга­нізації робітничої диктатури» і за «демократичний лад в Україні», доручивши своїм комісіям і уряду «підготувати закон для виборів всенародного парламенту Великої Соборної Української Респуб­ліки». З іншого боку, він не відмовився від «трудового принципу», вирішивши, що місцева адміністрація повинна «працювати в конта­кті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорційно від селян і робітників».

Окрім закону про владу, Конгрес ухвалив також Універсал до українського народу, в якому практично повторювалися положення закону, і ноту до народів світу. Але доля розпорядилася інакше: Конгрес вже ніколи більше не збирався. 2 лютого 1919 р. Директо­рія й урядові установи вимушені були залишити Київ і перебазува­тися до Вінниці.

Зрозуміло, що за таких обставин не могло бути й мови про за­безпечення стабільного і перспективного державного будівництва. Йшлося про виживання і розв'язання проблем, успадкованих від дуже короткого відносно мирного періоду: пошук виходів з глухого кута, в якому опинилася Директорія внаслідок компромісного при­йняття «трудового принципу»; спроби подолати розбіжності між Директорією і Радою народних міністрів і, нарешті, розв'язання ко­лізій між самими членами Директорії.

Між «трудовим принципом» і «європейським зразком». У Вінниці 8 лютого 1919 р. відбулася чергова Державна нарада. Від попередніх вона відрізнялася тим, що у її роботі, крім представни­ків українських політичних партій, брали участь і деякі члени ко­місій Конгресу трудового народу України, а проблема, винесена на обговорення, торкалася зовнішньополітичної орієнтації УНР. Ре­зультатом наради було рішення про переговори з Антантою, що, у свою чергу, призвело до виходу Винниченка 9 лютого зі складу Ди­ректорії (незабаром він взагалі виїхав за кордон) і до відставки прем'єра В. Чехівського, а потім і всього уряду.

ІЗ лютого Директорія затвердила новий склад Ради народних міністрів на чолі з С. Остапенком, а наступного дня — тимчасовий закон «Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці». Відповідно до цього закону, метою якого було урегулювання відносин між урядом і Директорією, законопроекти готувалися «зацікавленими» міністерствами і подавалися голові уряду, який потім вносив їх на розгляд Ради народних міністрів або її Кабінету (до складу цього органу — свого роду «президії» Ради народних міністрів — входили міністри іноземних справ, внутріш­ніх справ, військових справ, земельних, народного господарства, фінансів, а також з дорадчим голосом — Державний секретар і Державний контролер). У разі їх схвалення законопроекти остаточ­но редагувалися у Державній канцелярії, потім вносилися на розг­ляд Директорії, а після її «письмового затвердження» набували чинності.

Звичайно, появу цього закону можна розцінити як позитивний факт, але деякі положення породжували нові суперечності. Так, зоспасіння у самодіяльності дрібних клітин нашого національного ор­ганізму»¹.

Діяльність Комітету розпочалася дуже активно — були при­значені комісари усіх міністерств, припинена евакуація. Однак сил у нього було замало, щоб утримувати ситуацію під своїм контро­лем. До того ж програма Комітету викликала негативну реакцію тих сил, які інакше уявляли собі орієнтири української політики.

Тим часом на фронті встановилася певна стабілізація, і піс­ля переговорів з Директорією, прагнучи уникнути кровопролиття, 28 березня 1919 р. Комітет заявив про свою самоліквідацію.

Слід зазначити, що е різні оцінки ролі Комітету охорони рес­публіки. Винниченко, наприклад, вважав, що в умовах «безладдя і безсилля отаманської влади» це була реальна спроба змінити ситу­ацію на краще, його опоненти для характеристики цієї події вико­ристовують лише один термін — «переворот». Проте незалежно від подібних полярних оцінок безспірним є факт: виступ у Кам'янці по­тягнув за собою різке «полівіння» тодішнього політичного курсу. Як зазначив сам Петлюра у ході міжпартійних консультацій, що від­булися у Рівному в перших числах квітня, «утворення соціалістич­ного уряду — завдання моменту».

Ці партійні консультації цікаві ще й тим, що показують пози­цію деяких партій, передусім у питанні реформування самої Дирек­торії та уряду. Так, 5 квітня українські есери і соціал-демократи, які, власне, Й ініціювали реформування нового уряду, виробили спільні вимоги до Директорії. Відповідно до цих вимог вона могла ухвалювати закони тільки після їх прийняття Радого народних міністрів, а «повноправний кворум» для прийняття рішень мав «складатися з трьох членів». Спеціально зазначалося, що «у сфері управління члени Директорії видають свої розпорядження тільки через певні міністерства». Що стосується уряду, то призначення «прем'єр-міністра здійснюється «за згодою» політичних партій, і прем'єр «у взаєморозумінні» з ними формує кабінет.

Тоді ж у Рівному відбулася чергова Державна нарада — вона завершила череду подібних заходів на цьому часовому відрізку. Наступна нарада була скликана тільки восени і стала останнім зібранням, на якому хоча б якусь роль відігравали члени комісій Конгресу трудового народу, у подальшому вони зійшли з політич­ної сцени. Знову обговорювалася проблема трудових рад І знову об­говорення закінчилося практично безрезультатно.

¹ Життя Поділля. 1919. 21 березня. 96

Наргшті, після інтенсивних дебатів 9 квітня 1919 р. було зат­верджено новий уряд на чолі з Б. Мартосом, а 12 квітня він опри­люднив свою Декларацію. У ній підкреслювався соціалістичний ха­рактер уряду і те, що у внутрішній політиці він «буде прагнути до зміцнення демократичного ладу, і в першу чергу будуть вжиті самі енергійні заходи, щоб скрізь організовувалися робітничо-селянські трудові Ради для контролю за діяльністю місцевих властей»¹.

За тих умов більшість положень Декларації мала пропагандист­ський характер. Втім, є й інша, досить авторитетна думка І. Мазе­пи, який позитивно оцінював потенційні можливості тодішнього уряду. Наприклад, він посилається на спільне засідання Директорії та уряду 27 квітня у Здолбунові, де практично вперше після прого­лошення УНР конкретно обговорювалася програма діяльності Ради народних міністрів.

Однак можна тільки гадати, чи вдалося б тоді досягти пев­ної стабілізації: 29 квітня командувач Південно-Західного фронту В. Оскилко зробив спробу «правого» заколоту. У наказі «Військам Української Республіки» він проголосив, що «усунув зрадницький уряд і вступив у командування усіма збройними силами придніп­ровської України».

За переворотом Оскилка стояли політичні сили, що утворюва­ли «правий табір», зокрема українська партія соціалістів-самостій-ників. На відміну від діячів «лівого табору» у Кам'янці, Оскилко жодним словом не згадав про трудові ради, а навпаки — на проти­вагу «радянському принципу» видав спеціальне звернення «До гу­бернських, повітових, волосних управ, до всіх земельних управ, до місцевого самоврядування», яке містило вимогу «обрати негайно го­лову Директорії з правами тимчасового президента республіки» І обіцянку «при першій можливості скликати народне представниц­тво з правами установчих зборів». Отже, впродовж одного місяця сталися дві події, що вочевидь продемонстрували наявність глибо­кого розколу у підходах українських політичних сил до вибору мо­делі державного устрою.

Спроба заколоту, яку здійснив Оскилко, завершилася повним провалом. Він зумів заарештувати у Рівному майже усіх міністрів, але не зміг «нейтралізувати» Петлюру, що й визначило його долю. Вже наступного дня заколотник мусив шукати притулку у Польщі. Однак, незважаючи на те, що виступ Оскилка тривав тільки два дні, наслідки його були тяжкими, бо призвели до ліквідації фронту.

¹ Громада (Кам'янець-Подільський). 1919- 19 червня.

У перші дні травня Петлюра видав наказ про евакуацію з Рів­ного до Галичини. Отож, Директорія втратила всю територію Над­дніпрянської України. Заколот Оскилка, який у своїх зверненнях прямо заявив про підтримку Андрієвського і Петрушевича, певною мірою розв'язав руки Петлюрі. У травні з'явився закон «Про зміни у персональному складі Директорії», за яким усі її постанови набу­вали чинності «тільки тоді, коли у засіданні брав участь Головний Отаман С. Петлюра», а двома днями пізніше — 9 травня — Петлю­ра був обраний Головою Директорії.

Підбиваючи підсумки діяльності Директорії з моменту еваку­ації з Києва, слід наголосити, що в жодному принциповому питанні вона так і не визначилася. Насамперед це стосується стратегії дер­жавного будівництва — парламентаризм або «трудовий принцип». Залишилося нерозв'язаним питання розподілу компетенції між Ди­ректорією І Радою народних Міністрів. Єдине, у чому остаточно окреслилася чітка тенденція, — затвердження не тільки фактично­го, а й на законодавчому рівні лідерства Петлюри. Травневі поста­нови Директорії стали початком режиму його особистої влади.

Ситуація, що склалася, в Україні на початку 1919 р., була ду­же важкою і суперечливою, а головне — змінювалася майже ка-лейдоскопічно. Окрім військ УНР і «червоного» Українського фрон­ту під командуванням В. Антонова-Овсієнка, треба назвати Збройні Сили півдня Росії, очолювані Денікіиим. На півдні десантувалися війська Антанти, Буковину захопили румуни. В січні-квітні Закар­паття було окуповане чехословаками, а наприкінці червня польські війська захопили Східну Галичину.

Взявши під свій контроль усе Придніпров'я, Уряд Українсь­кої Радянської Соціалістичної Республіки дуже швидко опинився у такому самому становищі, як і Директорія.

Руйнівна економічна політика, жахливий терор, взагалі все те, що, за влучним висловом Христюка, становило систему «коміса-родержавства», викликали різке незадоволення населення, яке ви­лилося у широке повстання проти радянського уряду Раковського.

Уже в березні 1919 р. повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь, частину Полтавщини, а у квітні українські соціалісти-ре-волюціонери і соціал-демократи створили Всеукраїнський револю­ційний комітет і Головну військову раду (пізніше — Головний повс­танський штаб).

У таких умовах сам перебіг подій цілком природно поставив питання про координацію дій усіх українських політичних сил. З цією метою після нелегких переговорів між повстанцями і Директорією, війська якої вже 3—4 червня знову встановили свій контроль над Кам'янець-Подільським, було підписано угоду про спільні дії.

Один з пунктів угоди спеціально наголошував на необхідності «організації місцевої влади на трудовому принципі», оскільки цей принцип був одним з фундаментальних у політичній платформі партій, що очолили повстання, і взагалі відповідав настроям широ­ких верств українського селянства.

Отже, Директорія, прагнучи злагоди, ще раз підтвердила, що йтиме саме цим шляхом. 2 липня 1919 р. у Кам'янці, Іцо став тимча­совою столицею УНР, відбулася ще одна нарада, на цей раз на­півофіційна за участі центральних комітетів двох «правлячих» тоді партій — соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, а також галицьких соціал-демократів і деяких міністрів. У постановах, при­йнятих цією нарадою, передбачалося чотири пункти: найшвидше розробити закон «Про нормування компетенції і взаємовідносин між Директорією і Радою Народних Міністрів»; завершити реорга­нізацію Директорії; утворити «Військову Раду», передусім для кон­тролю за хаотичною діяльністю численних отаманів; вжити заходів «для найскорішого внесення... закону про Ради — місцеві органи, побудовані на трудовому принципі».

Однак впливали на політику Директорії не тільки «радянсь-кофільські» тенденції і спроби прийти до згоди з повстанцями. Не менш важливим чинником були відносини з лідерами ЗУНР, які уособлювали зовсім інший напрямок — тоді він вважався «правим».

Принагідне слід звернути увагу на загальну ситуацію, що склалася наприкінці червня-липня 1919 р. Під ударами поляків ви­снажена Українська Галицька армія опинилася на шматку терито­рії південно-східної Галичини, причому 25 червня Рада держав Ан­танти вирішила передати управління Східною Галичиною Польщі. У цьому рішенні вказувалося на «необхідність захистити безпеку і власність населення від звірства більшовицьких банд» і в майбут­ньому його право вільно визначити свою державну належність, але фактично Антанта «благословила» окупацію Східної Галичини. От­же, не маючи сил чинити опір полякам, лідери ЗУНР на початку липня 1919 р. опинилися перед вибором: або відступати на терито­рію Румунії, або, природніше, — йти на угоду з військами УНР. Га­лицьке командування прийняло єдино можливе рішення — напра­вити керівництву УНР телеграму такого змісту: «Галицька Армія і Галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східний берег Збруча, щоб усі сили використати для спільної боротьби з більшо­виками і визволити від них Наддніпрянську Україну. Питання про долю Галичини повинно бути передане для вирішення мирної кон­ференції».

Боротьба «соборним фронтом», як говорили тоді, збільшувала воєнний потенціал УНР, але водночас мала й негативний бік. Щодо останнього можна назвати цілу низку причин, включаючи й особис­те суперництво за лідерство, але один з найважливіших пунктів розбіжностей стосувався саме шляхів розбудови держави — по­літичні кола ЗУНР виступали проти «радянського» принципу у будь-яких його проявах і прагнули європейської моделі.

Отже, балансуючи між «лівими» і «правими», повстанцями і «галичанами», Директорія була змушена рахуватися і з зовнішніми чинниками. А вони були не на користь «радянськофільства». Праг­нення до міжнародного визнання і, зокрема, до взаєморозуміння з Антантою вимагало відмови від будь-яких кроків, що могли дати підставу для звинувачення у більшовизмі. Крім того, революція у Європі йшла на спад, про що свідчили події в Угорщині.

Злободенна того часу проблема державного устрою відбилася і на міжпартійних відносинах. Так, 11 серпня 1919 р. ЦК УСДРП надіслав листа своїм «колегам» з ЦК УПСР з вимогою підтримати «звернення про загальне виборче право». Під таким формулюван­ням розумівся перехід на європейський варіант розвитку. Відпо­відальний момент, внутрішня і зовнішня ситуація, зазначалося у цьому листі, «вимагає, щоб Уряд став на шлях чіткої демократич­ної політики».

Врешті-решт, після тривалих дискусій, остаточний вибір був зроблений, і 12 серпня 1919 р. Рада народних міністрів УНР при­йняла Декларацію, яка проголосила перехід до нового етапу будів­ництва Української держави на основі європейської моделі.

Звичайно, ніхто «урочисто» не проголошував відмову від ідеї трудових рад — зміна курсу випливала з самого змісту Декларації: замість терміна «ради» йшлося про органи самоврядування, які ма­ли обиратися на підставі загальновизнаних демократичних засад.

Організація державної влади і територіальний устрій (сер­пень 1919 — листопад 1920 рр.). Серпнева Декларація остаточно визначила стратегічний напрям державного будівництва, який вже не змінювався до останніх днів УНР. Які ж характерні риси цієї стратегії?

Для відповіді на це запитання слід пригадати основні засади, на які спиралися попередники Директорії- Як відомо, Центральна Рада сповідувала соціалістичні ідеї, гетьман Скоропадський же, на­впаки, відстоював «ринкову економіку». Лідери «другої» УНР довго коливалися між соціалістичними і загальнодемократичними гасла­ми», однак поступово «антирадянська» орієнтація дістала перевагу і серед них.

Так, якщо у зверненні «До населення Соборної України» від 17 вересня 1919 р. зазначалося: «Петлюра, Українське Респуб­ліканське Військо, Український Соціалістичний Уряд є. Вони бу­дуть жити й працювати до того часу, поки буде жити доблесний во­лелюбний Народ Соборної України...», то через два місяці Петлюра на політичній нараді 26 листопада у Старокостянтинові вже не ви­користовує «соціалістичної» термінології: «Самостійна Україна як­що буде, то буде тільки як демократична республіка. Переговори з більшовиками не роблять нас самих більшовиками. Ми завжди бу­демо самі собою»¹.

Нарешті, остання крапка була поставлена Декларацією нового кабінету В. Прокоповича, сформованого 26 травня 1920 р., що свід­чило про цілковиту зміну курсу на користь «ринкового» вибору.

Що стосується територіального устрою, то виникла парадок­сальна ситуація. Формально Директорія сприйняла ідею земельно­го поділу України. Але у реальному житті все залишалося по-ста­рому а урахуванням саме губернсько-повітової моделі. ЗУНР діста­ла статус області.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що впродовж 1917— 1920 рр. Україна існувала як унітарна держава, яка весь час (за ви­нятком періоду гетьманства) тяжіла до федералізації.

Щодо проблем організації державної влади в УНР, то вони в основному були такі.

Після серпневої Декларації на перший план виходить ідея найскорішого скликання парламенту, обраного на загальних, рівних і прямих виборах. Більше того, уряд УНР навіть доручив Міністер­ству іноземних справ підготувати відповідний проект закону. Але війна з армією Денікіна, що розпочалася у жовтні, і наступні дра­матичні події, пов'язані з невдачами збройних сил УНР, перешко­дили втіленню цих планів.

Протягом 1920 р. про необхідність скликання повноцінного за­конодавчого органу в офіційних документах УНР мова йшла досить часто. Втім, ця ідея так і не вийшла за межі декларації про наміри, і Директорія продовжувала спиратися тільки на наради з військо­вим керівництвом і політичними партіями.

Чимало було проблем й у виконавчої влади — єдиної влади, існуючої того часу. По-перше, логічно завершився процес реорга-