§ 2. Розроблення і прийняття нової Конституції України 1996 р.

Проголошення незалежності України в умовах розпаду СРСР, природно, поставило на порядок денний необхід­ність розроблення і прийняття нового Основного Закону України. Але конституційний процес проходив з велики­ми труднощами й тривав понад п'ять років.

Конституційна комісія, керуючись Декларацією про державний суверенітет України, підготувала ще до червня 1991 р. Концепцію нової Конституції, яка й була ухвалена Верховною Ра­дою України. Основними засадами концепції були: суверенність України, недоторканність її території, влада народу, поділ влади, рівність усіх громадян, гарантія їхніх прав та свобод.

Починаючи з червня 1991 р., Конституційна комісія зайнялася розробленням проекту Основного Закону, що було складним і дуже відповідальним процесом.

Поряд з розробленням нової Конституції України вносилися зміни в чинну тоді Конституцію 1978 р.

Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях, в органах державної влади і місцевого самовряду­вання, на нарадах практичних працівників. Було проведено чимало експертиз вітчизняними й зарубіжними юристами. Один з варіантів проекту — найбільш вдалий — опублікували, після чого упродовж шести місяців відбувалося його обговорення. До Конституційної ко­місії надійшло 117 тис. поправок, доповнень та зауважень¹.

У ході дебатів виявилися суперечності між позиціями Прези­дента України Л. Кравчука і Верховної Ради щодо проблем поділу влади. Більшість депутатів вимагали залишити положення чинного Основного закону 1978 р. та заперечували проти норми про міцну вертикаль виконавчої влади, що починалась би з Президента. Різні пропозиції висувалися щодо того, якою республікою мала стати Україна — парламентською чи президентською. Полеміка точилася і між прибічниками та супротивниками збереження радянської системи.

У листопаді 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена новообраною Верховною Радою за принципом представни¹

Див.: Історія України. К., 1997. С. 394.

цтва двох гілок влади. Керівниками комісії були затверджені Прези­дент України Л. Д. Кучма і Голова Верховної Ради О. О. Мороз.

Наприкінці 1995 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями народних депутатів.

Головні розбіжності серед парламентаріїв зводилися до таких п'яти пунктів: поділ повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови, статус Рес­публіки Крим. Проект розглядався майже три місяці. Було три офіційних читання.

Враховуючи обговорення, що відбулося, 11 березня 1996 р. Конституційна комісія ухвалила і передала на розгляд Верховної Ради ще один проект Конституції¹.

У такій ситуації Рада національної безпеки та Рада регіонів рекомендували Президенту провести референдум з питання за­твердження Основного Закону в редакції, внесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала дво­палатну структуру парламенту і його перейменування у Народні Збори. Л. Кучма підписав відповідний указ, після чого протистоян­ня Президента з парламентом набуло особливо гострого характеру.

Але політичні діячі України змогли переступити для загаль­ної користі через власні амбіції. На початку травня 1996 р. Верхов­ною Радою була затверджена тимчасова спеціальна комісія. Пере­магаючи труднощі, комісія узгодила думки різних фракцій, партій та течій щодо кожної спірної статті проекту Конституції.

Загалом копітка праця над проектом Конституції, що був втілений у життя, тривала майже два роки. Для цього були необ­хідні великі зусилля, безмежне терпіння, здатність до компромісів, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу.

27 червня 1996 р. було ухвалено низку дуже важливих для практики парламентаризму України рішень, суть яких зводилася до такого: працювати Верховній Раді у режимі одного засідання до­ти доки праця над прийняттям Конституції не буде завершена².

Так звана «конституційна ніч» (з 27 на 28 червня), протягом якої був затверджений Основний Закон нашої держави, стала на­очним прикладом можливості розв'язання важливих завдань. День ухвалення Конституції було проголошено державним святом.

¹ Див.: Кремень В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Україна: альтернатива поступу (критика історичного досвіду). К., 1996. С. 727.

- Див.: Мороз А. А. От декларации про государственньїй суверенитет к новой Конс-титуции // Голос України. 14 августа 1996 г. С. 3.

Значення Конституції для держави й суспільства загально­відоме. А для України, яка перебувала на перехідному етапі свого розвитку, цей документ має велике значення.

З прийняттям Конституції була підведена риска під перехід­ним періодом становлення української державності, гарантована самостійність України. Цим Україна остаточно затвердилася у світі.

У доповіді про першу річницю прийняття Конституції Прези­дент України Л. Д. Кучма виклав найсуттєвіші положення, пов'яза­ні з введенням її у дію: державне будівництво нині здійснюється у певних рамках, діяльність державних інститутів та відносин між ними введено у конституційне русло, у свідомості людей остаточно затвердилась ідея держави, народ перетворився з об'єкта політики у вищий її суб'єкт, поширилася свобода його дій у політиці й еконо­міці; Україна вийшла на новий вектор соціального розвитку — від тоталітаризму до демократії, розвивається в умовах різних форм господарювання і власності; було порушено ідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм; сформовано певне міжнародне середовище для зміцнення безпеки держави та закладені основи для реалізації ключової формули: людина — сім'я — суспільст­во — держава.

Демократичну сутність Української держави закріплює і кон­кретизує ст. 5 Конституції. Вона, по-перше, проголошує, що Украї­на за формою правління є республікою; по-друге, закріплює прин­цип народовладдя. Демократизм форми правління визначається й тим, що державна влада здійснюється на підставі її поділу на зако­нодавчу, виконавчу і судову, та виключно у межах повноважень, закріплених Конституцією і чинним законодавством та державни­ми органами, які належать до зазначених гілок державної влади¹.

Важливою ознакою демократії є також розвиток в Україні місцевого самоврядування як недержавної форми участі місцевого населення (територіальних громад — жителів сел, селищ і міст) у розв'язанні питань місцевого значення, які регулюються законом про місцеве самоврядування.

Важливим з точки зору закріплення в країні демократичного режиму є затвердження у Конституції принципу політичної, еконо­мічної та ідеологічної різноманітності суспільного життя. У Консти­туції спеціально зазначається, що будь-яка ідеологія не може ви­знаватися державою як обов'язкова. Держава гарантує свободу по­літичної діяльності. Заборона політичної діяльності можлива лише у тих випадках, коли ця діяльність загрожує національній безпеці,

Див.: Коментар до Конституції України. К., 1996. С. 34—38.

громадському порядку, пов'язана з формуванням та існуванням не передбачених законом військових та інших озброєних формувань.

Україна є соціальною державою. У ст. З Конституції сформу­льовано такий принцип: «Людина, її життя і здоров'я, честь І гід­ність, недоторканність і безпека є в Україні вищою соціальною цін­ністю... Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

Ці вихідні положення конкретизуються у ряді інших консти­туційних норм, які належать до загальних положень Конституції¹. Насамперед закріплюються важливі для громадян засади мовної політики держави, у тому числі для національних меншин, які ви­значають гуманістичну спрямованість розвитку української нації, її самобутності й культури, а також усіх корінних народів та націо­нальних меншин. Соціальний характер Української держави визна­чає й конституційне регулювання питань, пов'язаних з використан­ням власності та захистом усіх суб'єктів права власності; закріплен­ня принципу соціальної спрямованості економіки, рівності перед законом усіх суб'єктів права власності; гарантування екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України.

У першому розділі Конституції «Загальні засади» закріплено характеристику України як правової, демократичної, соціальної держави. Стаття 8 Конституції проголошує принцип верховенства права. У цій та інших статтях даного розділу закріплені принципові положення, що є невід'ємними ознаками правової держави: вища юридична сила Конституції; обов'язковість відповідності нормам Конституції норм інших нормативно-правових актів, що видаються в Україні; пряма дія норм Конституції; можливість безпосередньо, посилаючись на її норми, захищати свої права у суді; закріплення принципів, за якими нікого не можна примушувати робити те, що не передбачено законодавством; державні та самоврядні органи та їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах пов­новажень і способом, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19). Як одну з головних ознак правової держави слід розглядати порядок регулювання, захисту і практичного здійснен­ня прав і свобод людини і громадянина.

Серед інших принципово важливих положень, що містяться у Загальних засадах Конституції України, слід вказати на визначен­ня України як унітарної держави, територія якої є цілісною і недо­торканною; встановлення єдиного громадянства, визнання у відпо­відних умовах чинних міжнародних договорів частиною національ­ного законодавства.

¹ Див.: Тодьїка Ю. Н. ОсновьІ конституционного строя Украйни. X., 1999. 546

У Конституції України 1996 р. закріплені принципові поло­ження щодо захисту прав людини і громадянина, які містять основ­ні міжнародні документи. Як суб'єкт міжнародного права, одна із засновників ООН, Україна проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститу­тів захисту прав людини. Стаття 55 Конституції встановлює, що ко­жен має право після використання всіх національних засобів пра­вового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відпо­відних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Конституція України закріплює широкий спектр прав І свобод людини і громадянина. Так, до особистих прав людини Конститу­цією віднесені право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до людської гід­ності (ст. 28), право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. ЗО), право на таємницю листування, те­лефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і вірос­повідання (ст. 35).

До політичних прав Конституція відносить право на об'єднан­ня у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на мирні збори і маніфестації (ст. 39), право на звернення до органів держав­ної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів (ст. 40).

Серед економічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина Конституція передбачає право кожного володіти, ко­ристуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємниць­ку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних Інтересів (ст. 47), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право на захист материнства, батьківства, дитинст­ва і сім'ї (статті 51, 52), право на освіту (ст. 53).

У Конституції встановлюються гарантії прав людини і грома­дянина. До них належить, зокрема, право на судовий захист грома­дянином своїх прав і свобод (ст. 55).

Крім судового захисту, Конституція передбачає введення ін­ституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, що також слід розглядати як гарантію захисту і практичної реа­лізації прав і свобод людини і громадянина. Вже прийнято Закон про Уповноваженого, і ця інституція посідає чільне місце у право-захисному механізмі держави.

Захист прав людини у суді визначається й низкою інших кон­ституційних норм. До них, зокрема, слід віднести положення ст. 63, в якій йдеться про права осіб на відмову давати показання щодо се­бе, членів сім'ї чи близьких родичів, про права на захист у процесі слідства і судового розгляду справи, про статус засудженого¹.

Серед інших загальних засад Конституції велике значення мають ті, що стосуються мовної політики. Вони визначають, що державною мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функціонування якої забезпечується державою. Поряд з цим га­рантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Держава зобов'язується сприяти вивченню мов міжнародного спілкування, що є однією із суттєвих ознак відкритості українського суспільства.

Конституція визначає й основні напрями розвитку культурної політики держави. У ній підкреслюється, що держава сприяє кон­солідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

Разом з розвитком української культури Конституція закріп­лює положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мов­ної, релігійної самобутності усіх корінних національних меншин України.

Важливим є конституційне положення, згідно з яким Україна піклується про задоволення національно-культурних потреб украї­нців, які проживають за межами України.

До принципових і послідовно демократичних слід віднести по­ложення Конституції, які визначають український народ як суб'єк­та власності на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України. По­дібний правовий статус мають також природні ресурси континен­тального шельфу України, виключної (морської) економічної зони. Від імені народу право власності щодо зазначених об'єктів здійсню­ють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Конституція спеціально визначає правовий статус власності. Право користування об'єктами права власності має кожний грома-

¹ Див.: Коментар до Конституції України. С. 155—158.

дянин. При цьому певні обов'язки покладаються не тільки на окре­мого власника, а й на державу, яка покликана забезпечувати за­хист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціаль­ну спрямованість економіки. Закріплюється і принцип рівності усіх суб'єктів права власності перед законом.

У Конституції наголошується, що основним національним ба­гатством України є земля, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на неї гарантується чинним українським законодавством. Воно може набуватися і реалізовуватися окремими громадянами, юридичними особами та державою на підставі й у по­рядку, встановлених законом.

В Україні, яка постраждала від Чорнобильської катастрофи, подолання її наслідків, забезпечення екологічної безпеки, збере­ження генофонду народу є обов'язком держави, виконання якого має пріоритетне значення.

У розділі І Конституції визначаються основи національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності України.

В Основному Законі визначені конституційні органи України, їх правовий статус, характер взаємовідносин між владними струк­турами, закріплюється статус органів місцевого самоврядування.

Верховна Рада України, що налічує 450 обраних депутатів, є органом законодавчої влади, парламентом держави. Депутати оби­раються на чотири роки на основі загального, рівного, прямого ви­борчого права при таємному голосуванні, працюють на професійних засадах. Повноваження Верховної Ради можуть бути припинені Президентом України, якщо протягом ЗО днів чергової сесії плена­рне засідання не почнеться.

Найважливіші повноваження Верховної Ради закріплені у статтях 85, 92, 111 Конституції. Згідно з принципом поділу влади, парламент не можна розглядати як найважливіший орган держав­ної влади. Це стосується не лише його ставлення до інших загаль­нодержавних інституцій (Президента України, Кабінету Міністрів, Конституційного Суду і Верховного Суду), а також і до місцевих рад. Конституція 1996 р., на відміну від попередніх, не закріплює принцип єдності представницьких органів: усі інші ради визначаю­ться у ній не як місцеві органи державної влади, а як органи місце­вого самоврядування. Тому вплив парламенту на діяльність держа­вних органів І органів місцевого самоврядування здійснюється ви­ключно шляхом прийняття законів, які є обов'язковими для всіх суб'єктів на території України¹.

¹ Див.: Коментар до Конституції України. С. 195—198, 205—211, 246—248.

Верховна Рада виконує низку функцій щодо утворення відпо­відних органів державного управління. Так, вона дає згоду на при­значення Президентом України Прем'єр-Міністра, призначення на посаду і звільнення з посади за поданням Президента України Го­лови Національного банку. До її повноважень належать також при­значення і звільнення половини складу Ради Національного банку, Національної Ради з питань телебачення й радіомовлення.

У світлі цих положень слід розглядати і повноваження Верхо­вної Ради щодо призначення на посаду та звільнення з посади Го­лови і членів Рахункової палати, яка здійснює контроль за викори­станням коштів Державного бюджету.

Практика застосування Конституції вже продемонструвала необхідність удосконалення структури, повноважень, функцій Вер­ховної Ради.

Президент України згідно з Конституцією є главою держави, виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, тери­торіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і сво­бод людини і громадянина. Статус Президента як глави держави підтверджує багатофункціональна сутність цієї державної посади. Глава держави уособлює державну владу загалом, він не належить до жодної з гілок державної влади. Навпаки, глава держави об'єд­нує усі гілки державної влади, забезпечуючи спрямованість їх дія­льності в єдиному напрямку. Президент виступає у ролі арбітра у разі виникнення непорозуміння між законодавчою та виконавчою гілками влади, забезпечує єдність держави.

31 жовтня 1999 р. на основі Конституції України відбулися ви­бори на посаду Президента України. На другому турі виборів, який відбувся 14 листопада 1999 р., Л. Д. Кучму обрано Президентом України на другий строк.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Правова база його діяльності — Конституція, закони України та акти, видані Президентом України.

Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і підкон­трольний та підзвітний Верховній Раді. На практиці ця залежність реалізується у тому, що Президент України призначає за згодою Верховної Ради Прем'єр-Міністра, припиняє його повноваження і приймає рішення про його відставку. Крім цього, Президент за по­данням Прем'єр-Міністра призначає членів Кабінету Міністрів, ке­рівників інших центральних органів виконавчої влади, глав держа­вних адміністрацій, а також звільняє їх з посади.

Підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів Верховній Раді відтворюється у тому, що парламент затверджує бюджет, опрацьований урядом, контролює його роботу. Кабінет Міністрів є вищим державним органом оперативного управління. Його діяль­ність спрямовується на забезпечення суверенітету й економічної самостійності держави, активне проведення фінансової, цінової, Ін­вестиційної і податкової політики, забезпечення соціального захис­ту населення, розв'язання актуальних питань розвитку освіти, нау­ки, культури, охорони природи, екологічної безпеки та природоко­ристування. Кабінет Міністрів здійснює необхідні заходи у сфері забезпечення обороноздатності держави, боротьби зі злочинністю, спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів вико­навчої влади.

Міністерства, державні комітети та інші відомства загально­державного рівня належать до центральних органів виконавчої влади.

Згідно з Конституцією України і Законом України «Про міс­цеві державні адміністрації», прийнятим 9 квітня 1999 р., виконав­чу владу в областях, районах, в Автономній Республіці Крим, у міс­тах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Вони є органом ви­конавчої влади і входять до системи органів виконавчої влади. Міс­цева адміністрація здійснює виконавчу владу на території відповід­ної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує пов­новаження, делеговані їй відповідною радою.

Місцеві державні адміністрації зобов'язані забезпечувати на своїх територіях виконання Конституції, чинних законів, указів та розпоряджень Президента України, актів центральних органів ви­конавчої влади, законність і правопорядок, додержання прав і сво­бод громадян.

З прийняттям Основного Закону утворена якісно нова інсти­туція у системі державних органів — Конституційний Суд. Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх без винятку сферах, стабілізацію конституційного ладу, за­твердження принципу верховенства права і вищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина¹.

Конституція визначає територіальний устрій України, який будується за принципами цілісності і єдності державної території, її недоторканності.

¹ Див.: Тодьїка Ю. Н. ОсновьІ конституционного строя УкраиньІ. С. 212—231.

На становлення України як соціальної, правової держави сут­тєво впливає стан місцевого самоврядування. Конституція України (ст. 7) визначає місцеве самоврядування.

Загальне поняття місцевого самоврядування містить ст. 140 Конституції, згідно з якою місцеве самоврядування є правом тери­торіальної громади — жителів села, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і за­конів України.

Важливою гарантією захисту прав людини і громадянина у їхніх стосунках з органами і посадовими особами державного упра­вління є конституційне право звернення до суду.

Конституція України виходить з того, що здійснення право­суддя в Україні належить виключно до компетенції судів. Судочин­ство здійснюється судами загальної юрисдикції, які організовують­ся за принципом територіальності та спеціалізації. Найвищим судо­вим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди — наприклад, Вищий арбітражний суд України. Конституція забороняє утворення будь-яких надзвичайних судів. Конституція і закони гарантують незалежність та недоторканність суддів.

Судочинство, залежно від характеру судової справи, провади­ться суддею одноособове, колегією суддів чи судом присяжних.

Прийняття Конституції знаменувало собою найвидатніший акт, який став важливим етапом у розвитку нашого суспільства, п'ятирічного періоду утвердження України як незалежної суверен­ної держави.

Конституція є політико-юридичним фундаментом подальшого реформування правової системи України. Основні завдання, прин­ципи і напрями правової реформи мають спиратися передусім на Конституцію, відповідати її основним положенням.

Центральне місце у структурі реформи правової системи по­сідає розвиток законодавства. Лише за перший рік після прийняття Конституції було прийнято понад 190 законів¹.

Нині слід прийняти передусім базові фундаментальні закони і кодекси. Кодифікація законодавства є головним напрямом у діяль­ності законодавця. Завершується робота над підготовкою і при­йняттям нових кодексів України: цивільного, кримінального, проце­суальних, кодексу про працю.

¹ Див.: Шемшученко Ю. С. Теоретичні засади реалізації Конституції України //

Вісн. АПрН України. 1997. № 4. С. 16. 552

Конституція є юридичною базою розвитку усіх галузей права. Усі закони, інші політико-правові акти мають відповідати Консти­туції як Основному Закону країни. Верховенство Конституції у правовій системі виявляється у тому, що жодний правовий акт не може бути поставлений в один ряд з нею.

За суворим дотриманням Конституції, відповідністю їй зако­нів та інших правових актів парламенту України, актів Президента України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим наглядає Конституційний Суд України у складі 18 суддів. Першим Головою Конституційного Суду України Верховна Рада обрала Л. Юзькова. Статус суду було визначено Законом «Про Кон­ституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.

18 жовтня 1996 р. на спеціальному Пленарному засіданні Кон­ституційного Суду України Головою Конституційного Суду Украї­ни було обрано 1 Тимченка. 19 жовтня 1999 р. на спеціальному Пле­нарному засіданні Головою Конституційного Сду України було об­рано В. Скомороху.

Кінцевою метою, найважливішим соціальним призначенням реформи правової системи є перетворення її в ефективний інстру­мент формування громадянського суспільства з ринковою соціаль­не орієнтованою економікою, що характеризується затвердженням в Україні верховенства права, тобто реальним забезпеченням юри­дичними заходами максимально можливого здійснення надійної охорони та захисту прав І свобод людини і громадянина.

Накопичений досвід державно-правового будівництва в Україні показав, що виникла нагальна потреба в удосконаленні деяких ста­тей Конституції, які, зокрема, стосуються органів виконавчої влади. Підтвердженням цьому є Указ Президента України Л. Кучми від 15 грудня 1999 р. «Про систему центральних органів виконавчої влади», прийнятий, у зв'язку необхідністю впорядкування системи центральних органів виконавчої влади, з метою поетапного здійснен­ня адміністративної реформи в Україні¹.

Уряд, кур'єр. 17 грудня 1999.

* * *

Таким чином, розбудова Української незалежної держави, створення її розгалуженої правової системи були складним і три­валим процесом, який вимагав напружених зусиль з боку як дер­жавних структур, так і громадськості. Вже багато зроблено. Зруше­но з місця і розпочато здійснення економічних реформ. Чималими є здобутки утвердження демократії. Україна стала повноправним членом світового співтовариства. Найважливішим кроком у майбут­нє є входження її до Ради Європи. Водночас у процесі державно-правового будівництва існує чимало проблем. Існують ускладнення у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади. Не менш проблемним виявилось і питання про ефективність реа­лізації чинного законодавства, що істотно відбилося на темпах фор­мування правової держави. Відчувалася нагальна потреба у поси­ленні контролю з боку судової влади за реалізацією чинного зако­нодавства.

Велику роль у розбудові Української правової держави віді­грає Конституція 1996 р. Вона посідає одне з головних місць у но­вітній історії нашої держави, яка віднині міцно стоятиме на ґрунті демократії і парламентаризму. Отже, український народ будує су­веренну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Але саме життя вказало на необхідність подальшого удоско­налення Основного Закону України.

У непростій ситуації Україні вдалося вийти на європейську модель поведінки у державне-політичному і суспільному житті. У її основі — толерантність І компроміс, політичний та ідеологічний плюралізм, свобода світогляду і віросповідання, слова та Інформа­ції, різноманітність у духовній сфері, які прийшли на зміну дикта­ту, цензурі та монополії однієї партії.

Висновок

Період історії держави і права України, який розпочався з перемоги Лютневої революції і має продовження в сьогоденні, — це період багаторічної героїчної, складної і водночас трагічної бороть­би українського народу за створення демократичної суверенної Української держави.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх у цій справі міг бути досягнутий у період 1917—1920 рр. тільки в умовах згуртованості українського народу, його солідар­ності. На жаль, цього не сталося. Протистояння соціальних, націо­нальних та політичних верств, груп та партій, які виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало таких гострих форм, що істотно гальмувало будівництво української державності й, зрештою, призвело до її фатальної кризи.

Лише опора на власні сили могла сприяти перемозі, а вона, у свою чергу, потребувала злагоди в Україні. Безперечно, мріяти про якусь ідеальну загальну злагоду в умовах громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції було б утопією, але демократам, при­бічникам державного відродження України для її досягнення слід було, очевидно, докладати більше зусиль, передусім у сфері со­ціально-економічної політики. Як свідчить історія, деяким лідерам партій не завадило б менше думати про задоволення власних ам­біцій. На жаль, це стосується і деяких сьогоднішніх партійних ке­рівників.

Іншим чинником, який породив труднощі, була переоцінка значення допомоги іноземних сил у боротьбі за незалежність Укра­їни. Усі іноземні сили, які залучалися до справи побудови самостій­ної України у 1918—1920 рр., в кінцевому підсумку мали на меті задоволення власних інтересів, нерідко протилежних інтересам на­роду України. «Захід» довів, що Україна цікавить його виключно як сировинний придаток, джерело вмілих та дешевих робочих рук й інтелекту.

Зазначені прорахунку націонал-демократів, а також активна допомога більшовикам України з боку більшовиків Росії (останнє є вирішальним чинником) полегшили прихід до влади у північ­но-східній частині України в грудні 1917 р. більшовицького уряду та встановлення радянської влади на більшій частині України.

Аналіз державного ладу і правової системи радянської Украї­ни в період з кінця 1917 р. та до кінця 1920 р. свідчить про те, що внаслідок установлення радянської влади, громадянської війни та воєнної інтервенції тут утвердилась воєнно-пролетарська диктату­ра, точніше воєнно-більшовицька партійна диктатура, був ліквідо­ваний політичний плюралізм у державній сфері.

Нова економічна політика і деяка тимчасова демократизація державно-правового життя були зумовлені кризою, викликаною «воєнним комунізмом». На жаль, ця політика тривала недовго. За­пекла боротьба за владу, що точилася між вождями правлячої більшовицької партії та держави після смерті Леніна, закінчилась у 1927 р. перемогою Сталіна. Прихід до керівництва Сталіна та екс­тремістське налаштованої партійної верхівки призвів до Згортання непу і демократичних елементів у державно-правовому житті.

Натомість міцніла командно-адміністративна система управ­ління, яка створювала найсприятливіші умови для зростання бюро­кратизму і посилення позицій його носія — партійно-державної но­менклатури — своєрідного каркасу всього соціально-економічного і політичного ладу республіки.

Наслідком таких процесів став тоталітаризм, або просто ста­лінізм, усі негативні та злочинні прояви якого відчула на собі й Україна.

Суттєві зміни у політичному розвитку України були виклика­ні в цей період утворенням у 1922 р. СРСР, який надто швидко, не змінюючи своєї форми «союзу республік», перетворився в жорстко централізовану державу. Уже з моменту підписання союзного дого­вору розпочався процес дедалі більшого обмеження, а потім — і ліквідації державного суверенітету УСРР.

Суперечливий характер мав і розвиток українського права. На початку 20-х років було проведено кодифікацію права, поклика­ну передусім забезпечити ефективне здійснення непу. Проте в міру зміцнення командно-адміністративної системи управління дедалі більше стала переважати тенденція до посилення примушування як основного методу регулювання суспільних відносин.

30-ті роки історії держави і права України стали періодом зміцнення сталінського тогалітарно-репресивного режиму, який, використовуючи державний механізм, здійснює абсолютний конт­роль над усіма сферами суспільного життя, віддаючи перевагу реп­ресивним методам та формам забезпечення практичної реалізації своєї політики.

Основний прояв такої організації — репресивність політичних інститутів, заснованих на моноідеологізації, монополізації влади та інформації, постійному посиленню напруженості, мілітаризації сус­пільного життя та застосуванні терору.

В Україні в цей час відбувався процес створення розгалуже­ного бюрократичного апарату, зрощення партійного апарату з дер­жавним, воєнним, господарським, з верхівкою громадських, науко­вих, творчих організацій і засобів масової інформації. У підсумку в державні структури було інтегровано партійний номенклатурний апарат. Сформувалася система вождизму, при якій державний апарат різного рівня було фактично підпорядковано відповідним партійним лідерам і передусім генсеку-диктатору Сталіну. «Чист­ки» аж до фізичного знищення представників номенклатурних кіл були засобом підтримання відданості номенклатури диктатору. Усе це значною мірою маскувалося соціальною і політичною демагогією прийняттям таких порівняно демократичних за формою конститу­цій, як Конституція СРСР 1936 р. та Конституція УРСР 1937 р.

Жорсткість економічного і політичного режиму давала змогу форсованими темпами розв'язувати деякі пріоритетні економічні проблеми, спрямовані насамперед на будівництво «соціалізму». Це був сталінський «великий стрибок». Проте високі темпи розвитку економіки досягалися за рахунок невирішених соціальних проблем, низького життєвого рівня народу, насильницької колективізації на селі, форсування індустріалізації, режиму найсуворішої економії, скорочення споживання, масового використання праці ув'язнених.

Право надавало обов'язкової сили більшовицьким партійним рішенням, пов'язаним з «соціалістичним будівництвом» що як правило, передували прийняттю того чи іншого правового акта.

1941—1945 рр. — період Великої Вітчизняної війни. Вели­кої — за колосальними випробуваннями, що випали на долю кож­ної радянської людини, сім'ї, нації. Вітчизняної — тому, що кожний громадянин захищав передусім своє особисте право на життя, сім'ю, народ, націю. Український народ, відстоюючи це право, за­знав величезних втрат. Війна забрала життя, за різними даними від 8 до 10 млн громадян України. Мужність і стійкість народів вря­тувала людство від фашизму.

Велика Вітчизняна війна потребувала глибокої, різнобічної перебудови держави і права України відповідно до умов воєнного стану. Ця перебудова здійснювалась у руслі суспільних воєнно-по­літичних заходів СРСР, спрямованих на розгром ворога.

Доктринальні пріоритети — комунізм, класова солідарність — відійшли на задній план як неефективні. У масованому Ідеологічно­му потоці посилилося звучання національних, громадських, сус­пільних І державних мотивів. Були визнані й залучені до справи оборони країни і руху опору церква, всілякі комітети, фонди, на­родна ініціатива, патріотично налаштоване зарубіжжя. На жаль, у країні і в роки війни не припинялися незаконні репресії.

Боротьба із зовнішнім агресором в Україні ускладнювалась протистоянням між прибічниками радянської влади й українськи­ми націоналістами.

Важливі політичні підсумки Великої Вітчизняної війни для українського народу — міжнародне визнання УРСР як фундатора ООН, возз'єднання усіх українських етнічних земель у складі єди­ної республіки, що стало можливим завдяки внеску в Перемогу усіх тих, хто реально боровся з фашизмом, незалежно від кольору їхніх прапорів.

Проте у повоєнні роки не виправдалося сподівання нашого народу на демократизацію суспільно-політичного ладу країни. З великими труднощами завойована перемога над фашизмом була використана правлячими колами радянської держави у своїх вузь­ко-номенклатурних інтересах. Посилилися адміністративно-коман­дні методи управління промисловістю, сільським господарством, со­ціально-культурною сферою, почастішали масові репресії як метод збереження тоталітарного режиму, номенклатури, особистої влади Сталіна.

Період десталінізації був досить суперечливим у розвитку держави і права України. З одного боку, під впливом рішень XX з'їзду КПРС, який засудив культ особи Сталіна, розпочався процес демократизації державно-правового життя, намітилася тен­денція до поліпшення життя людей, розширення їхніх прав, а з ін­шого — консервативні уявлення, які тривалий час зберігалися у керівництві країни, а також волюнтаризм у прийнятті рішень не­минуче призводили до хиб і прорахунків.

Демократизація радянської держави здійснювалася повільно, непослідовно і не була завершена. Державний апарат, виплеканий Сталіним, був підданий лише косметичному ремонту.

Влада, що залишилася в руках партійно-державної номенк­латури, так і не перейшла до Рад. Бюрократичні, волюнтаристські методи управління виявилися досить живучими. Країна і після ви­криття культу особи Сталіна продовжувала будувати позаринко-вий, казармений, мілітаристський «соціалізм», який не відповідав потребам продуктивних сил суспільства, об'єктивним законам його розвитку.

Оптимістичний висновок третьої програми партії про переро­стання з другої половини 50-х років диктатури пролетаріату у все­народну державу видавав бажане за дійсне. Реальна демократиза­ція суспільного життя як невід'ємна риса всенародної держави не була забезпечена. А втім, диктатури пролетаріату теж не існувало. В умовах культу особи Сталіна склалася диктатура партійної бю­рократії, яка була опорою цього культу.

У другій половині 60-х — на початку 80-х років політичне життя України йшло під знаком половинчастості, непослідовності та суперечливості, відставання у розв'язанні об'єктивно назрілих завдань. Значною мірою це зумовлювалося тим, що бюрократична партійно-державна правляча верхівка СРСР намагалася зберегти командно-адміністративний метод управління. Його лише «підчис­тили» за «хрущовської відлиги», і то не повністю, робилися навіть спроби повернутися до сталінізму. Тоталітарний лад вступив у своєрідну стадію свого функціонування, що являла собою «золотий вік» партократії.

УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і за­кріплену Конституцією суверенність, залишалася економічно, по-літично та Ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократич­ного центру. Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов життя. Щонайменший вияв його національної сві­домості негайно таврувався як прояв так званого буржуазного на­ціоналізму і жорстоко придушувався. Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою прав і свобод громадян.

У середині 80-х років особливо помітною стала економічна, со­ціальна та політична криза. У суспільстві визріла ідея оновлення економічних, правових і соціальних інститутів. На першому етапі таким оновленням стала перебудова соціально-економічного і по­літичного життя. Але вона не виправдала покладених на неї надій.

16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р. — Акт проголошення не­залежності України, чим відкрилися широкі можливості для демо­кратичного розвитку України.

Головна особливість нинішнього політичного життя Украї­ни — це надто повільний і досить складний процес визрівання гро­мадянського суспільства незалежної правової держави. Як і в усіх посттоталітарних державах, в Україні ще не склалося таке сус­пільство в його традиційному розумінні.

Шлях до розв'язання складних завдань державно-правового будівництва відкриває нова Конституція України.

Завершується важливий етап перехідного періоду. Україна вступає в якісно нову добу власної історії. Ми стаємо країною віль­них людей. Але для цього потрібне подальше удосконалення Конс­титуції України.