§ 2. Українська держава (період гетьманства)

Києві 29 квітня 1918 р. відбувся хліборобський з'їзд, орга­нізований за ініціативою Союзу земельних власників, на якому генерала Павла Скоропадського було обрано геть­маном України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші об'єкти. Вони опиралися на підтримку військ, які фактично оку­пували Україну.

Свою діяльність Скоропадський розпочав з відмови від со­ціальної політики Центральної Ради й обіцянок повернути життя «в нормальне річище». У концентрованому вигляді все це було ви­кладено в «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р.

Взявши на себе «за проханням трудящих» владу, гетьман проголосив своєю метою «добро і користь для усіх нас дорогої України». Серед основних заходів, що пропонувалися П. Скоропад­ським, були такі: «Права приватної власності як фундаменту куль­тури і цивілізації поновлюються повною мірою. І всі розпорядження колишнього Українського уряду, а також тимчасового російського уряду скасовуються і анулюються... Поряд з тим будуть вжиті за­ходи по вилученню у крупних землевласників земель за їх дійсною вартістю для наділення земельними ділянками малоземельних се­лян. Водночас будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на покращання правового становища та умов праці залізничників, які у винятково важких умовах ні на мить не кидали свою відповідальну роботу. На економічному фінан­совому полі поновлюються повна свобода торгівлі і відкривається широкий простір приватному підприємництву та ініціативі»¹.

Як відомо, плани П. Скоропадського залишилися нереалізова­ними, а його особистість й досі викликає гарячі дискусії. Однак всу­переч усій неоднозначності оцінок як тодішніх, так і сучасних до­слідників, діяльність П. Скоропадського заслуговує пильної уваги саме з погляду його внеску у розбудову української держави.

Організація державної влади. В. Винниченко зазначає, що деякі політичні сили запропонували розглядати гетьмана як «тим-

¹ Конституційні акти України. 1917—1920 рр. Невідомі конституції України. К., 1992. С. 101. 72

часового президента» України¹. Проте було б перебільшенням ста­вити знак рівності між президентством (тим більше, що цей термін тоді не набув загального визнання) і гетьманством. Режим Скоро­падського можна розглядати лише як перший крок на шляху пере­ходу від парламентської до більш ефективної моделі організації влади.

Як зазначав сам П. Скоропадський у своїх «Спогадах», споча­тку він «не думав про поновлення в Україні гетьманства», а тільки про дуже коротку диктатуру на час, поки вдасться сформувати ін­шу розсудливішу владу». «Політичну реформу, — писав П. Скоро­падський, — я уявляв собі так: ні диктатура вищого класу, ні дик­татура пролетаріату, а рівна участь усіх класів у політичному жит­ті краю»².

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради по­літичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 р. «Законах про тимчасовий державний устрій України». Так, виключно гетьману належала «влада управи» в усій Українській державі, він призначав «отамана Ради Міністрів» і за його поданням затверджував «Кабінет у повнім його складі». Так само він і «скасовував» його. Гетьман був також «найвищим керів-ничим всіх зносин української держави з закордонними держава­ми» і «верховним воєводою української армії і флоту», здійснював помилування³.

Крім того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й зако­нодавчу владу, адже саме він «затверджував закони і без Його сан­кції ніякий закон не міг мати сили». Парламент же «Законами про тимчасовий державний устрій України» не передбачався. Однак не слід робити поспішних висновків: як Центральна Рада зберігала свої повноваження до скликання Всеукраїнських Установчих збо­рів, так і гетьман виконував свої функції в обсязі, окресленому цим актом, тільки тимчасово — «до обрання Сейму і початку його діяль­ності». Про необхідність скликання «Державного Сейму» зазна­чалося також у гетьманській грамоті від 29 квітня 1918 р. Через кілька місяців було оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому він, вказуючи на завершення «першого періоду будування Української держави», наголошував на тому, «що на­став вже час приступити до вироблення закону, який має заверши-

¹ Див.: Винниченко В. Відродження нації. Ч. III. С. 35.

² Скоропадський П. Спомини. К., 1992. С. 84, 98.

³ Див.: Конституційні акти України. 1917—1920 рр. С. 102.

Уже під самий кінець існування Української держави — ЗО листопада 1918 р. — було видано закон «Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями», яким поновлю­вався інститут колишніх «земських начальників» і утворювалися повітові та губернські ради в сільських справах.

Системою місцевої адміністрації, як І в УНР, «завідувало» міністерство внутрішніх справ. Визначаючи основні засади його по­літики, тодішній державний секретар Кістяковський заявив, що пе­ред міністерством внутрішніх справ стоїть важке завдання впоряд­кування місцевого життя. У виступі Кістяковського чітко проступає проблема, що ускладнювала ситуацію в Українській державі впро­довж її недовгого існування: хронічний конфлікт між місцевою ад­міністрацією та органами місцевого самоврядування.

Проблема полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до геть­мана. В. Винниченко, зокрема, назвав політичний режим гетьмансь­кої держави «чорносотенно-буржуазною вакханалією». Такої самої думки були й чимало його соратників. Крім того, в особі гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні заяви про «національно-український характер» нової держави. Ор­гани місцевого самоврядування також ставилися до гетьмана не­приязно. Враховуючи це, 6 травня 1918 р. міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб заборонив з'їзд представників міст, що мав відбутися у Києві 9 травня. А деякі органи місцевого самоврядування, наприк­лад Катеринославська та Одеська міські думи, взагалі були розпу­щені.

Оскільки ці явища набували повсюдного характеру, 7 червня 1918 р. Ф. Лизогуб розіслав губернським і повітовим старостам те­леграми, відповідно до яких «надзвичайні заходи» щодо органів місцевого самоврядування могли застосовуватися тільки у «винят­кових випадках». Втім, це не завадило схвалити 29 червня закон про надання губернським старостам права розпускати волосні зем­ські збори та управи. Причому підставою для такого рішення могли стати «шкідливе для місцевого господарства ведення справ» або «зловмисний характер постанови Зборів».

Гетьманська адміністрація активно намагалася сформувати «своє» самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні на­слідки подальшого протистояння. Програма дій у цій сфері була ви­кладена у Заяві, або Декларації, гетьманського Кабінету від 10 тра­вня 1918 р.

Були збережені земські міські управи, але змінено виборчий закон щодо цих інституцій. Відповідно до нового закону про вибори до земств (за часів гетьманщини було поновлено колишні назви) від 5 вересня 1918 р. вводилася куріальна система — дві курії залежно від суми земського податку — та інші обмеження. Роз'яснюючи но­вий закон, міністр внутрішніх справ Кістяковський заявив: «Наша куріальна система приведе до того, що земське життя буде направ­ляти середня курія — хлібороби, елемент досить культурний і ви­ключно національний».

На практиці ці добрі наміри лише посилили конфлікт між державною адміністрацією та українським національним рухом І загальне безладдя в місцевому житті.

У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з вели­кими труднощами. Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому у спадщину від Центральної Ради, і розпочав його перебудову. Д. Дорошенко, гарячий прихильник гетьмана і деякий час міністр іноземних справ у його уряді, писав, що тепер в Україн­ській державі кадри підбиралися переважно за професійною озна­кою, а не за «ступенем національної старанності», як було в часи Центральної Ради. Це викликало різке незадоволення супротивни­ків гетьмана, котрі докоряли П. Скоропадському, що він спирається на дореволюційну російську «номенклатуру».

Зовнішньополітична діяльність. За короткий час в Українсь­кій державі була створена дипломатична служба. Сформувалися міністерство іноземних справ у складі двох департаментів: загаль­них справ і зовнішніх зносин (що поділялися на консульські й дип­ломатичні відділи), а також відділ друку.

5 травня 1918 р. Рада Міністрів видала постанову про тимча­сові дипломатичні представництва Української держави в Німеч­чині, Австрії, Угорщині, Туреччині, Болгарії та Румунії. Через кілька днів було затверджено і закон «Про заснування посад війсь­ково-морських агентів у складі посольств Української держави». 19 і 24 жовтня ухвалені закони про заснування українських по­сольств у Швейцарії, Фінляндії і Польщі. Самі ж посольства за за­коном від 26 червня 1918 р. поділялися на два розряди: посольства 1-го розряду очолював «Посол, Посланник або Повноважний Міністр», до його складу входило 12 осіб, а посольства 2-го розряду — «Міністр-Резидент» або «Повірений у справах», і мали вони тільки секретаря та «драгомана» (перекладача).

Нарешті, серед актів, що закладали правову основу зовніш­ньополітичної діяльності Української держави, можна назвати і закон «Про закладення Генеральних Консульств і Консульських Агентств за кордоном», відповідно до якого планувалося відкрити Генеральні консульства у Петрограді та Москві, а також тридцять Консульських агентств в інших країнах. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними; на першому плані, крім міжнарод­ного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще з однією — відносинами з країна­ми — суб'єктами колишньої імперії. З деякими з них, зокрема Фін­ляндією, Литвою, Грузією, труднощів не виникало, адже не було головного каталізатора всіх суперечностей — територіальних проб­лем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед з Поль­щею, саме ці проблеми стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями відразу ж виростали Інтереси «третіх» дер­жав. Так, на Холмщину і Галичину зазіхала Австро-Угорщина (до речі, у липні вона розірвала укладену з Україною в Бресті угоду щодо Галичини), на Бессарабію — Румунія. Важко просувалися пе­реговори з радянською Росією. Українську делегацію очолював ко­лишній міністр юстиції одного з урядів Центральної Ради, пізніше Генеральний Суддя, сенатор С. Шелухін, а російську — X. Раковсь-кий і Д. Мануїльський. Переговори тривали з травня до листопада і завершилися практично безрезультатно. Каменем спотикання ста­ла проблема поділу активів і боргів колишньої Російської імперії.

Відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною були в центрі уваги української дипломатії з огляду на реальні політичні обста­вини, зокрема зважаючи на присутність німецьких військ на укра­їнській землі. З одного боку. Центральна Рада, а потім і гетьман сподівалися з допомогою цих сил стати на власні ноги, укласти до­говір з радянською Росією, домогтися визнання України нейтраль­ними державами, а згодом і державами Антанти, з іншого боку, тут лежали власні інтереси Німеччини й Австро-Угорщини.

Не менш активним було дипломатичне життя й у самому Ки­єві, де діяли посольства багатьох країн: Німеччини, Австро-Угор­щини, Болгарії, Туреччини, дипломатичні місії Грузії, «війська Донського», генеральні консульства Росії, Туреччини й Австро-Угорщини, а також «Австрійське товарообмінне бюро» та «Австрій­ське бюро друку».

Особливої уваги заслуговує один епізод українсько-німецьких відносин того періоду — візит гетьмана Скоропадського до Берліна. Подібної акції, українська державність ще не знала. Візиту переду­вав обмін телеграмами між гетьманом і імператором Вільгельмом II, а також серйозна підготовча робота, проведена експертами обох сторін, переговори між прем'єр-міністром Ф. Лизогубон і держав­ним секретарем Німеччини фон Гінце.

Предметом переговорів насамперед стали питання кордонів, укладення мирного договору з радянською Росією, проблеми Холм-щини, Криму, Чорноморського флоту, створення української армії тощо. Внаслідок цього візиту гетьман заручився підтримкою Німеч­чини в усіх справах, що його турбували. На міжнародній арені це мало суттєве значення. Хоча не можна не сказати, що у політичних колах України поїздка гетьмана викликала неоднозначну реакцію.

В останні тижні існування Української держави орієнтири ге­тьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує П. Скоропадського наполегливіше шукати контактів з Ан­тантою, а загрозлива внутрішня ситуація приводить до несподіва­них рішень. 14 листопада 1918 р. з'являється Грамота гетьмана, яка закликає «поновити давню могутність І силу всеросійської держа­ви» на федеративних засадах. Однак цей крок лише прискорив па­діння гетьманства.

1_Військове будівництво. Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно поступилася місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил. І незважаючи на те, що німецьке ко­мандування до цих планів поставилось без ентузіазму, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбут­ньої української армії. Крім воєнного міністерства, в якому діяли головне артилерійське, головне інтендантське і головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

Законодавча ж база військового будівництва складалася з кількох актів, у тому числі закону про загальний військовий обов'я­зок від 24 липня 1918 р. (час служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії — три), закону «Про політично-правове стано­вище службовців військового відомства» від 1 серпня 1918 р., який позбавляв їх активного й пасивного виборчого права, а також мож­ливості входити до складу будь-яких «спілок... товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний харак­тер».

Нарешті, у вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації укра­їнської армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів (вони комплектувалися територіальне і відповідали такій самій кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтавсько­го, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Подільського).

Усього ж штатами мирного часу передбачалося 175 генералів, 14 930 штабних і вищих офіцерів, 2975 військових урядовців, понад 291 тис. підофіцерів і солдатів. Реально ж у листопаді 1918 р. чисельність ге­тьманської армії становила близько 60 тис.¹

Враховуючи досвід Центральної Ради у справі організації «вільного козацтва», 2 червня 1918 р. гетьман звернувся з листом до військового міністерства, в якому, з одного боку, оголошував лік­відованими «всі приватні вільно-козачі організації» (тобто ті, що їх було створено під егідою Центральної Ради), а з іншого — доручав йому «негайно скласти козацьку раду для виробу статуту для орга­нізації козацтва на Україні так, щоб ці організації з'явились дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і Армії». На відміну від Центральної Ради гетьман ставив питання про весь «козацький стан, його права та привілеї, спираючись на наші тра­диції, в Універсалах і Грамотах Гетьманами України зазначені»².

Однак при цьому не була врахована політична ситуація, що склалася на момент прийняття рішень. Гетьманський режим дожи­вав останні дні, і його, як і Центральну Раду, нікому було захищати. Навіть гвардійська сердюцька дивізія, до якої набирали представ­ників заможного селянства і яка вважалася опорою гетьманства, перейшла на бік Директорії».

Судова система Української гетьманської держави спочатку не зазнала істотних змін порівняно з судовою системою УНР. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» йшлося про Генеральний Суд як «найвищого хоронителя і захисника закону та найвищий суд України для справ судівництва та адміністратив­них». Новація полягала лише в тому, що «Порядкуючий Генераль­ний Суддя та всі Генеральні Судді» призначалися гетьманом. Од­нак вже 20 травня 1918 р. разом з іншими комісіями при міністерст­ві судових справ було утворено й «Комісію для перегляду заведення Генерального та Апеляційного судів», а 25 травня гетьман затвер­див закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні — «Іменем закону Української держави», при цьому скасовувався від­повідний закон Центральної Ради.

2 червня 1918 р. було прийнято закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генеральний Суд, який, з одного боку, окрес­лював перспективи судової реформи, а з іншого, до її здійснен­ня уточнював функції Генерального Суду, сформованого за часів

¹ Див.: Удовиченко О. І. Україна в війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських збройних сил 1917—1921. К, 1995. С. 42—43.

² Державний вістник. 1918. № 59.

Центральної Ради. Згідно з цим законом Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів — цивільного, карного й адмініс­тративного — і виконувати на всій території України функції, що до його формування належали російському «Правительствующєму Сенату», а також касаційні функції Головного Військового Суду. Оголошувалося також, що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону про Державний Сенат, підготовка І при­йняття якого й визначали кінцеву мету всієї судової реформи.

Нарешті, 8 липня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про Дер­жавний Сенат» як «вищу в судових і адміністративних справах державну інституцію». Характерною особливістю зазначеного зако­ну було те, що він не визначав компетенцію Державного Сенату. Його діяльність тимчасово мала регулюватися «Учреждением Рос-сийского Правительствующего Сената», «Учреждением Судебньїх Установлений» та «Уставом Уголовного й Гражданского Судопрои-зводства».

Фактично новий закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділя­вся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. Заміщення посад сенаторів мало здійснюватися за наказом гетьма­на на підставі затвердженого Радою Міністрів подання Міністра юстиції.

На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Цент­ральною Радою, гетьманський акт установлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів: наявність вищої юридич­ної освіти і не менш 15-річного стажу роботи «в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду» або «в стані присяжного адвоката, а також з чис­ла тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора». Водночас за­кон містив й цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.

Деякі статті закону «Про Державний Сенат» стосувалися про­куратури. Наприклад, було встановлено, що «при кожнім Гене­ральнім Судді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора».

Скасовувався закон Центральної Ради «Про апеляційні суди» від 17 грудня 1917 р., водночас поновлювалася вища судова палата, щоправда, з деякими змінами, котрі в основному стосувалися їхніх ' штатів та вимог до кандидатів на відповідні посади. Організовувався український нотаріат. Установлювалося, зо­крема, що нотаріуси Києва, Одеси і Харкова повинні були призна­чатися і звільнятися Міністром юстиції за поданням відповідних окружних судів через старших Голів судових палат.

Визначившись з верхніми рівнями судової влади, гетьманська адміністрація звернулася і до нижчого. 14 і 21 червня 1918 р. були затверджені дві постанови Ради Міністрів: про розширення підсуд­ності кримінальних справ мировим суддям і про розширення їх під­судності за цивільними позовами.

Крім системи загальних судів, в Українській державі функ­ціонували й суди військові, які відповідно до закону від 21 червня 1918 р. «Про організацію військово-судових установ та їх компетен­ції» поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі). Справи розгляда­лися у складі голови і виборних суддів (восьми осіб у вищих судах і чотирьох — у штабних). У засіданнях Вищого військового суду пе­редбачалася участь прокурора і захисника, однак у штабних судах їх «присутність не була обов'язковою». При військових судах неза­лежно від їх рівня вводилися також посади військових слідчих. І знову-таки всі військові установи у своїй діяльності мали керува­тися колишніми російськими законами, щоправда, з одним застере­женням — «наскільки настанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української держави»¹.

Законодавство Української гетьманської держави. На від­міну від Центральної Ради, яка в процесі формування національної правової системи зіткнулася з проблемою застосування російського законодавства, гетьманська адміністрація мала визначитись і щодо законодавчої спадщини самої Центральної Ради.

Єдиного узагальнюючого акта, який би однозначно вирішив це питання, видано не було. Замість цього гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування актів, насамперед тих, що супере­чили соціально-економічним і політичним засадам Української дер­жави.

Найбільш показовою в цьому плані є доля закону про націо­нально-персональну автономію, ухваленого Центральною Радою. Як відомо, гетьман виходив не з «національного», а з «територіаль­ного» розуміння держави. У «Споминах» II. Скоропадського чита­ємо; «У національному питанні вважав найсильніше підтримувати

¹ Законодатсльньїе акти Украинской Держави. 1918 год. Апрель-июнь. Одесса, 1918. С. 31—32.

українські національні прагнення, але не підтримувати в українцях особливої ненависті до Росії і не нав'язувати силою українську культуру, знаючи, що для розвитку будь-якої культури значно ко­рисніше її повільне органічне зростання, ніж поверхневе і примусо­ве щеплення»¹, П, Скоропадський висловлювався за розвиток тери­торіально-державного патріотизму. Така позиція Скоропадського призвела до того, що 9 липня 1918 р. закон про національно-персо­нальну автономію було скасовано.

Дія деяких інших актів припинялася також у міру того, як ух­валювалися відповідні закони Української держави. Так, 1 липня 1918 р. гетьман ухвалив закон про українське громадянство. Його основою став «нульовий варіант»: «усі російські піддані, що перебу­вали на Україні під час видання цього закону, визнаються громадя­нами України». Остання стаття зазначеного закону скасовувала за­кон про громадянство, ухвалений Центральною Радою 2—4 березня того самого року».

Офіційні роз'яснення з приводу чинності попереднього зако­нодавства давали також відповідні відомства. Так, 16 травня 1918 р. міністерство праці розповсюдило циркуляр «Про закони, циркуля­ри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради» з по­відомленням, що всі акти, присвячені робітничому питанню, «якщо вони не скасовані Урядом української Держави», зберігають свою чинність.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочала­ся з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування — з визначення правових основ самого процесу за­конотворчості. Так, вже в «Законах про тимчасовий державний устрій України» в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося що «Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій чер­зі*. Визначалося також, що «законові надається обов'язкова сила від часу, призначеного для того в самім законі», а скасувати закон можна було «тільки силою закону». Що ж до процедури розроблен­ня законів, то їх мали готувати відповідні міністерства і передавати «на обміркування Раді Міністрів», а «по її ухвалі» законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом.

Крім того, міністри наділялися правом «видавати розпоря­дження» щодо тлумачення законів, причому всі ці розпорядження аіюву-таки підлягали «попередньому ухваленню» Радою Міністрів. 2 чс-рвня 1918 р. ці загальні положення дістали подальший розви-

¹ Скоршшдський П. Спомини. С. 84.

у спеціальному акті — законі «Про порядок складання законоп­роектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх і про форму і порядок оголошення законів». У цьому законі ви­значалися функції уряду в законотворчому процесі, керівництво яким покладалося на Державну канцелярію й особисто Державного секретаря.

Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти.

Водночас для гетьманського законодавства характерним є по­силення його каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства».

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський у своїй чер­говій «Грамоті до Українського народу» від 22 жовтня 1918 р. встиг зробити певні підсумки законодавчої діяльності Української дер­жави: «В області внутрішнього життя Наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державно­сті України. Було видано закони про громадянство, про встановлен­ня Державного Сенату, про заведення двох українських універси­тетів, вироблено законопроект про встановлення Української Ака­демії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів і духівництва; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заве­дено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 Ін­ших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України».