§ 5. Основні риси права

Право України у період, що вивчається, розвивається, як і держава, по шляху подальшої демократизації. Однак ко­мандні риси права виявилися сильнішими і в багатьох ви­падках перемагали демократичну тенденцію.

XX з'їзд КПРС закликав усі партійні та радянські ор­гани стояти на сторожі законності, рішуче і суворо при­пиняти всі прояви сваволі, порушення правопорядку. Йшлося про усунення деформації в праві.

Найважливішою гарантією зміцнення законності мало стати удосконалення нормотворчої діяльності. Остання передусім спря­мовувалася на ліквідацію явно застарілих норм або таких, що не відповідали духу демократії, бо допускали порушення прав грома­дян, сковували їхню ініціативу, робили їх життя «зарегульованим». Чітко виявляється й інший напрям у розвитку радянського законодавства — створення нових правових норм для регулювання багатьох сторін життя радянського суспільства, його демократи­зації.

І в СРСР, і в союзних республіках законодавча діяльність стає дедалі насиченішою, кількість законодавчих актів стрімко зрос­тає. З середини 50-х років держава розпочинає нову кодифікацію. Кодифікуються І загальносоюзне законодавство, і законодавство України та інших союзних республік.

В історії права УРСР це була друга кодифікація. Кодифіка­ційні роботи розпочинаються тут у травні 1956 р. Особливо вони по­жвавилися після того, як Верховна Рада СРСР 11 лютого 1957 р. віднесла до відання союзних республік законодавство про устрій судів союзних республік і прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів. У віданні Союзу РСР залишилося лише видання Основ законодавства в цих галузях¹. Це нововведення ма­ло за мету зміцнити демократизм федеративної структури радян­ського права.

Вводився такий порядок кодифікації: відповідно до принципу верховенства союзного закону спочатку розроблялися та прийма­лися Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік у найважливіших галузях права, насамперед в тих, які регулювали

¹ Див.: Ведомости ВС СССР. 1958. № 14. Ст. 275; Ведомости ВС УССР. 1958. № 9. Ст. 101.

державну діяльність, віднесену до спільної компетенції Союзу РСР та союзних республік, а згодом — як розвиток цих Основ — в союз­них республіках розробляли та приймали кодекси.

Основи законодавства союзу РСР та союзних республік стали якісно новим видом норм радянського права, загальнофедерального законодавства, а їх розроблення й прийняття — новим етапом за­конодавчої діяльності.

Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік в ієрархії норм радянського права йшли за Конституцією Союзу РСР. Вони також стали базою для наступної законодавчої діяльності, але тільки в певній галузі законодавства. На цій базі розроблялися відповідні кодекси або закони.

Кодифікація провадилась зважено, забезпечувалась високо­кваліфікованою підготовкою актів, що кодифікувалися. В їх підго­товці брали участь учені — юристи, практичні працівники та тру­дящі, на обговорення яких вносили проекти підготовлених законів. У ході кодифікації відмінялися застарілі норми, приймалися нові, усувалися прогалини законодавства, розбіжності і суперечності між окремими нормами. Поступово кодифікація перетворилася в постійну частину повсякденної законодавчої діяльності України.

Під час кодифікації, в період, що вивчається, були прийняті і набули чинності такі загальносоюзні акти: Основи кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік (1958 р.), Осно­ви кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік (1958р.), Основи про судоустрій Союзу РСР, союзних та автоном­них республік (1958), Основи цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік (1961 р.).

Відповідно до цих основ в Україні були підготовлені і набрали чинності Закон про судоустрій УРСР (1959 р.). Кримінальний і Кри­мінально-процесуальний кодекси набули чинності з 1 квітня 1961 р., Цивільний і цивільно-процесуальний кодекси — зі січня 1964 р.¹ Була прийнята також низка принципових нормативних актів май­же в усіх інших галузях законодавства. Однак не всі ці акти мали послідовно демократичний характер, .чимало серед них було кон­сервативних, що об'єктивно відображало зусилля командно-ад­міністративної системи зберегти свої позиції. Зокрема, зберігалася така її основа, як участь партії, її центральних органів у нормо-творчому процесі, їх керівний вплив на цю діяльність.

У лютому 1962 р. Рада Міністрів УРСР доручила Міністерству юстиції до 1 жовтня 1962 р. підготувати до друку рукопис в шести

¹ Див.; СП УССР. 1956. № 15—16. Ст. 160; № 10. Ст. 159.

томах Хронологічного зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду, які були прийняті у період 1917—1961 рр. Це зібрання призначалося для загального користу­вання¹.

Цивільне право. У поточному періоді цивільно-правове регу­лювання упорядковується і здійснюється відповідно до Основ ци­вільного законодавства Союзу РСР (прийняті у грудні 1961 р.) і Ци­вільного кодексу УРСР (прийнятий у 1963 р.).

Основи цивільного-правового регулювання прав державної власності залишаються непорушними. Як і раніше, цивільно-право­ве регулювання спрямовується передусім на розвиток і зміцнення державної власності з метою її охорони і примноження. Відповідно у цей період число об'єктів державної власності збільшується.

Промисловість залишається пріоритетною галуззю економіки. Старі підприємства модернізуються, будується багато нових.

Союз РСР передав у безпосереднє відання України чимало під­приємств і галузей народного господарства (вугільна, нафтова, папе­рова, деревообробна та ін.). Водночас розширялися права України щодо управління підвідомчими їй господарствами. У 1953—1956 рр. в управління України перейшло близько 10000 підприємств і організа­цій. Це сприяло збільшенню республіканської продукції з 36 до 76%. На початку 1957 р. в Україні обсяг промисловості продукції порівня­но з 1940 р. збільшився в 4 рази².

Збільшення об'єктів права державної власності досягалося та­кож за рахунок реорганізації, точніше ліквідації промислової коо­перації. Цей захід необгрунтоване, ненауково мотивувався тим, що начебто кооперативне підприємство — недосконалий вид підприєм­ства порівняно з державним, і в процесі будівництва соціалізму промислова кооперація неминуче втрачає характер кустарно-коо­перативного виробництва. З 1956 р. відповідно до директиви Черв­невого (1955 р.) Пленуму ЦК КПРС розпочалося згортання промис­лової кооперації. До 1959 р, вона була ліквідована, її артілі переда­валися у державну власність.

У середині 50-х років коло об'єктів державної власності по­повнили нові зернові радгоспи, а також ті радгоспи, в які були пе­ретворені деякі колгоспи. Держава заохочувала розвиток радгоспів, піклувалася про зміцнення партійного керівництва ними. За три ро­ки (1954—1956) тільки на цілині було створено 425 радгоспів. У їх створенні активну участь брала Україна та її громадяни.

¹ Див.: СП УССР. 1962. № 2. Ст. 31.

² Див.: Баран В. К. Україна після Сталіна. С. 34.

Освоєння цілинних земель примусило державу зайнятися до­лею цього найціннішого об'єкта державної власності. Щоправда, водночас через недбале ставлення губилися землі в інших регіонах країни (залишалися покинутими, затопленими, без потреби відда­валися під будівництво підприємств і жилих будинків).

Україна була перенасичена промисловими підприємствами. Але це перенасичення мало не тільки позитивні результати. Воно негативно впливало на стан природи і якість продукції.

Частина фонду державної власності направлялася на зміц­нення колгоспного ладу. У відповідь на директиву Лютневого (1958 р.) Пленуму ЦК КПРС МТС перетворювалися в ремонтно-те­хнічні станції — РТС_? а їхня техніка (трактори, комбайни та інші машини, що були власністю держави і раніше перебували у віданні МТС) вводилася у цивільний оборот і продавалася колгоспам, стала їх власністю.

Це нововведення у регулюванні права державної власності розглядалося як юридична основа зближення власності державної і власності кооперативно-колгоспної. Головне ж — воно означало ринципове визнання можливості включати об'єкти державної вла -сності — знаряддя виробництва — у цивільний оборот.

Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних респу­блік на відміну від Конституції СРСР 1936 р., яка закріпляла дві форми соціалістичної власності — державну І кооперативно-колго­спну (ст. 5), закріпили три форми соціалістичної власності. Третя форма — власність громадських організацій (ст. 20) і в тому числі, як з'ясувалося, власність компартії.

Основи цивільного законодавства Союзу РСР, затверджуючи споживацький характер індивідуальної власності, встановили, що майно, яке перебуває в індивідуальній власності, не може бути ви­користане для одержання нетрудових доходів. Вони ж визначили єдині засади регулювання майнових відносин громадян, а також га­рантії майнових прав особи.

Відбуваються зміни в регулюванні житлових прав громадян. Скасовується адміністративне виселення з будинків державних підприємств, установ, організацій тих робітників і службовців, які припинили з ними трудовий договір. У подібних випадках виселен­ня стало можливе у судовому порядку і з наданням виселеному придатної для життя площі. Адміністративне виселення лише як виняток було можливе в обмежених випадках, спеціально передба­чених законом.

Цивільне право багато уваги приділило регулюванню договір­них відносин між підприємствами, господарськими організаціями. У травні 1955 р. знімалася заборона на продаж, обмін та відпускан­ня на сторону обладнання й матеріалів¹. Скасування цієї заборони усувало істотні перешкоди у цивільному обороті, правильному роз­поділі і перерозподілі об'єктів державної власності між їхніми во­лодільцями і сприяло доцільному, за їх прямим призначенням, ви­користанню засобів і знарядь виробництва. У серпні 1955 р. Рада Міністрів СРСР постановила розширити права директорів підпри­ємств.

Втім, підприємства (і радгоспи, і господарські організації) та­кож не мали необхідної самостійності для участі у цивільному обо­роті. Вони підпорядковувалися централізованому плануванню та адміністративним розпорядженням відповідних відомств.

Права ж міністрів і керівників у розпорядженні обладнанням і матеріалами розширилися. Отримали право розпоряджатися мате­ріальними ресурсами і грошовими коштами Ради Міністрів союз­них республік, у тому числі й Радмін України.

Водночас, особливо на початку 60-х років, все більше усвідом­люється необхідність використання матеріальних стимулів в упра­влінні, впровадження на підприємствах госпрозрахунку. У зв'язку з цим доречно згадати такий факт. Відомий економіст, професор Харківського держуніверситету Є. Г. Ліберман у 1963 р. написав М. Хрущову листа, в якому обгрунтував необхідність використання історичного досвіду і якнайскорішого переходу до товарно-грошо­вих відносин, застосування принципу матеріальної оцінки резуль­татів праці. На жаль, цей напрям у розвитку економіки і в цивіль­но-правовому регулюванні не набув розвитку.

Трудове право. У період, що вивчається, основним джерелом правового регулювання праці, як і раніше, залишався КЗпП 1922 р. Але він постійно доповнювався нормами, які розширювали трудові гарантії.

25 квітня 1956 р. скасовувалася кримінальна відповідальність за самовільне залишення роботи². На почату 1957 р. (18 лютого) від­мовилися від призовів (мобілізації) молоді в ремісничі і залізничні училища. Для кращої охорони праці підлітків заборонялося при­ймати на роботу осіб молодших 16 років. Тепер, як і до 26 червня 1940 р., робітник мав право припинити трудові відносини, якщо по­інформував про це адміністрацію за два тижні до зазначеного ним

¹ Див.: Ведомости ВС СССР. 1955. № 8. Ст. 193.

² Див.: Відомості ВР УРСР. 1956- № 7. Ст. 126.

строку залишення роботи. Таким чином, поновлювалося право гро­мадянина за власним бажанням укладати й припиняти трудовий договір.

У випадках, коли ініціатива йшла від адміністрації, для звіль­нення працівника з метою захисту його прав вимагався дозвіл профспілки.

Відбувався процес скорочення норми робочого часу. 310 бере­зня 1956 р. для робітників і службовців робочий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. З 1958 р. розпочалося переведення всіх робітників і службовців на 7-годинний робочий день. У 1960 р. ця робота була завершена¹.

Для певних категорій трудящих встановлювався 6-годинний робочий день, наприклад, для осіб, зайнятих на підземних роботах, для робітників і службовців у віці від 16 до 18 років. У результаті встановився основний тип робочого тижня — 6-денний, тривалістю в 41 годину. У кінцевому підсумку, робочий тиждень скоротився на 6,5 годин.

Були посилені гарантії у наданні щорічних відпусток підліт­кам. З 1 квітня 1956 р. значно збільшилася тривалість відпусток, що надавалися працюючим жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами з 77 до 112 днів (56 днів до пологів і 56 днів після них).

Пільги надавалися студентам, які навчалися без відриву від виробництва.

Зросла роль матеріальних і моральних стимулів до праці. У 1954 р. в Союзі було створено Комітет з питань праці і зарплати спеціально для упорядкування заробітку і розподільних відносин. Одним із значних заходів у цій сфері стало підвищення з 1 січня 1957 р. зарплати низькооплачуваним робітникам І службовцям. Для них був визначений мінімум заробітної плати.

З 1 січня 1957 р. скасовувався прибутковий податок з неодру­жених, одиноких та низькооплачуваних громадян. Слід мати на увазі, що зарплата трудящих у цей період зростала також за раху­нок скорочення робочого часу.

У деяких виробництвах виплачувалася додаткова грошова ви­нагорода за вислугу років і бездоганну трудову діяльність.

У серпні 1956 р. поновлювалася найпочесніша на той час фор­ма матеріальної винагороди — Ленінська премія. Вона присуджу­валася за найвидатніші роботи в галузі науки й техніки, літератури та мистецтва.

¹ Див.: Ведомости ВС СССР. 1956. № 5. Ст. 135.

Водночас дедалі ширше практикувалися заходи морального стимулювання. Серед них щорічне святкування днів окремих про­фесій- Одним з перших було оголошено щорічним святом «День бу­дівельника».

Вже згадувалося, що 25 квітня 1956 р. скасовувалася судова відповідальність робітників і службовців за самовільне залишення роботи на підприємстві чи в установі або прогул без поважної при­чини. Саме поняття самовільного залишення зникає, бо поновлю­ється норма КЗпП про право громадянина за своїм бажанням при­пиняти трудовий договір. Ступінь суспільної небезпеки прогулів без поважних причин у нових економічних і політичних умовах знижується і тому до прогульників досить застосовувати заходи дисциплінарного чи громадського впливу. Керівник сам міг обрати щодо прогульників будь-яке дисциплінарне стягнення, передбачене правилами трудового розпорядку, аж до звільнення, з вказівкою у трудовій книжці причин звільнення.

Положення про права фабзавкомів і місцевих комітетів від 15 липня 1958 р. спрямовувало профспілки на активну участь в охороні праці¹. На фабзавкоми та місцеві комітети покладався спе­ціальний контроль за виконанням адміністрацією законодавства про працю.

Активізувалася також захисна функція профспілок. В ст. 10 Положення заборонялося звільняти робітників і службовців за іні­ціативою адміністрації без згоди на те ФЗК чи МК.

Зазначені положення свідчили про тенденцію до встановлення самоврядування трудящих у сфері регулювання праці, зміцнювали трудовий колектив та органи первинних організацій профспілок як ланки системи самоврядування.

Відомі гарантії для трудящих створював новий порядок ви­рішення трудових спорів, що набрав чинності 31 січня 1957 р.² Він же розширював участь профспілки у розв'язанні трудових спорів.

В усіх підприємствах і установах створювалися комісії з тру­дових спорів — КТС. Вони організовувалися за згодою адміністра­ції і профспілок на підставі рівного представництва від них, тобто на паритетних засадах. До компетенції цих комісій входив розгляд трудових спорів з різних питань трудового права (звільнення, пе­реведення на іншу роботу, оплата понадурочних робіт, простою та ін.). КТС були першою інстанцією. Другою інстанцією були ФЗК та МК, де за скаргою робітника розглядалося рішення КТС. При цьо-

¹ Див.: Ведомости ВС СССР. 1958. № 15. Ст. 282.

² Див.; Там же. 1957. № 4. Ст. 58. 434

му друга Інстанція дістала право видавати свідоцтва на примусове виконання винесених нею рішень за трудовими спорами.

Держава вживала заходів для поліпшення умов життя грома­дян, які припинили трудову діяльність за віком або через хвороби, непрацездатних громадян, осіб, які втратили годувальника. Поміт­ною подією в удосконаленні соціального забезпечення зазначених категорій громадян став закон про державні пенсії, прийнятий в липні 1956 р.¹ Він закріплював загальні засади і порядок призна­чення громадянам пенсій.

Закон відрізнявся низкою достоїнств. Насамперед, він уніфі­кував критерії, якими належало керуватися при призначенні пен­сії: вік, трудовий стаж, середній розмір заробітної плати. При цьо­му віковий показник і розміри трудового стажу були знижені. Гро­мадяни отримували право на пенсію за віком: чоловіки — по досягненні ними 60 років і за наявності стажу не менше 25 років; жінки — при досягненні ними 55 років і стажу роботи не менше 20 років.

Обов'язково бралися до уваги умови праці. Для осіб, які були зайняті на підземних роботах або працювали в Інших важких умо­вах, ці показники були меншими, знижувалися.

Зазначалися мінімум і максимум розміру пенсії. Пенсії низь-кооплачуваних робітників підвищувалися, розміри невиправдано високих пенсій були знижені. Усувався розрив у розмірах загаль­них і підвищених пенсій.

Закон передбачав також конкретні умови призначення пенсій сім'ям робітників і службовців у разі втрати годувальника, а також військовослужбовцям та їхнім сім'ям.

Удосконалення правового регулювання пенсійного забезпе­чення стало стимулом для працюючих громадян, підвищило їх осо­бисту матеріальну заінтересованість у результатах їхніх трудових зусиль, у підвищенні ефективності виробництва в цілому.

Водночас слід зазначити, що для партійно-радянської бюрок­ратії існували особливі пільги в оплаті І пенсійному забезпеченні.

Колгоспне право. До 1953 р. був досягнутий довоєнний рівень сільського господарства, але воно не забезпечувало потреб населен­ня в продуктах харчування, які зростали, а промисловості — у си­ровині. У самій організації сільського господарства було ще чимало недоліків. І це стримувало економічне піднесення країни. На верес­невому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС вперше було відкрито сказано про катастрофічний стан сільського господарства. Він був виклика-

¹ Див.: Ведомости ВС СССР. 1956. № 15. Ст. 313.

ний низкою об'єктивних причин. До них належали порушення ко­рінних засад господарювання, матеріальної заінтересованості без­посередніх виробників, а також і перших сільгоспартілей у резуль­татах їхньої праці, принципу поєднання особистого і суспільного господарювання з підпорядкуванням особистого інтересу суспіль­ному, а також обмеження прав і самостійності колгоспів у веденні артільного господарства, приниження ініціативи колгоспів.

Колгоспне право даного періоду, як і раніше, виходило з по­милкового положення, що сільськогосподарська артіль — єдино правильна форма ведення сільського господарства, що колгоспи ма­ють безмежні можливості для розвитку виробництва, а колгоспний лад — передовий суспільний лад. Відтак основна увага норматив­ного регулювання присвячувалася організації і діяльності колгос­пів, головним чином їх громадському виробництву.

Тривав процес укрупнення колгоспів. При цьому зменшення числа колгоспів відбувалося також через перетворення частини колгоспів у радгоспи.

У Західній Україні до 1955 р. завершилася колективізація сільського господарства. 1,5 млн селянських господарств об'єднали­ся в 7000 колгоспів¹.

Дедалі чіткіше виявлялися негативні наслідки укрупнення колгоспів у тих випадках, коли воно здійснювалося необгрунтовано, «показушно», з порушенням відповідних правил, вимог закону. Од­ним з цих наслідків стала поява так званих безперспективних сіл, їх запустіння, загибель. Інший — гігантоманія, порушення гармо­нійної єдності між розмірами об'єднаного господарства і можливос­тями цілеспрямованого управління ними, послаблення уваги до лю­дини — члена величезного господарства, у якому вона буквально губилася.

Укрупнення колгоспів породжувало нові організаційні фор­ми — міжколгоспні виробничі об'єднання: прості (наприклад між­колгоспні відгодовувальні пункти) і складні (наприклад міжколгос­пні електростанції).

Для зміцнення матеріальної бази колгоспів, піднесення їхнього суспільного виробництва вживалися заходи щодо розширення кола об'єктів колгоспно-кооперативної власності. Коли колгоспи перетво­рилися у великі, забезпечили себе кадрами сільськогосподарських спеціалістів, механізаторів, вони стали спроможними самостійно ви­користовувати сільськогосподарську техніку. Тому держава відмов­ляється від виключного права власності на трактори, комбайни та ін-

¹ Див,: Катрич В. П. Украйна в послевоенньїе годьі (1945—1950). С. 20. 436

ші сільгоспмашини, вводить їх у цивільний оборот і продає за готів­кові кошти колгоспам, які з цього моменту самі, власними силами обробляли землю. Початок цим новим відносинам в УРСР поклала травнева (1958 р.) постанова про подальший розвиток колгоспного ладу і реорганізацію машинно-тракторних станцій¹.

МТС були перетворені у ремонтно-технічні станції — РТС. До речі, МТС були ліквідовані за ініціативою УРСР. Наприкінці 1958 р. 1367 МТС України були перетворені у 731 РТС. Сільськогосподар­ську техніку, яка була раніше у віданні МТС, держава передавала за готівкові кошти у власність колгоспів. До початку весняно-по­льових робіт 1958 р. понад 80% колгоспів купили сільськогос­подарські машини у держави. Колгоспи УРСР придбали у МТС 108 тис. тракторів, 43 тис. комбайнів та інших технічних засобів на 4,3 млрд. крб. Ціни на сільськогосподарські машини були дуже ви­сокими. Так що ця акція, хоча й зміцнила технічний стан колгоспів, але істотно послабила їх у фінансовому відношенні. Тим же колгос­пам, які не мали достатніх готівкових коштів, держава надавала розстрочку. Сільськогосподарські машини, куплені колгоспами у держави, зараховувалися у неподільний фонд сільгоспартілі.

Створювалась нова матеріально-економічна й організаційна основа для технічного обслуговування колгоспного виробництва. Відносини колгоспів з РТС (а з 1961 р. — місцевими загонами Союз-сільгосптехніки) будувалися на договірних засадах.

З березня 1955 р. у зв'язку з відмовою від надмірної центра­лізації в плануванні сільського господарства колгоспи дістали пра­во планувати своє виробництво самостійно, разом з МТС (поки ті діяли), щоб краще використовувати свої землі та інші конкретні умови, існуючі в їхніх господарствах. Водночас у плані слід було враховувати необхідність одержання такого обсягу товарної проду­кції, який повинен був задовольняти потреби республік. Вся вироб­лена продукція, за винятком тієї, яку колгосп здавав державі у ви­гляді обов'язкових поставок, натуроплати МТС і закупівель, надхо­дила в його розпорядження. Такий порядок повинен був сприяти розвитку ініціативи колгоспу, посилити матеріальну заінтересова­ність колгоспів у піднесенні суспільного виробництва. Після скасу­вання обов'язкових поставок, натуроплати планування з цих показ­ників не здійснювалося.

Згідно з рішеннями вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС з колгоспів була списана заборгованість, що за ними числилася на 1 вересня 1953 р. за обов'язковими поставками продуктів тваринниц

¹ Див.: СП УССР. 1958. № 6. Ст. 103.

тва, картоплі та овочів. Підвищувалися закупівельні ціни на м'ясо, молоко, овочі та інші продукти, які держава закуповувала у колгосп­ників. Спочатку була також змінена система державних поставок сільгосппродукції з господарства колгоспників (зменшена норма обо­в'язкових поставок, знята заборгованість минулих років за обов'яз­ковими поставками державі продуктів тваринництва і картоплі). 4 липня 1957 р. з'явилася постанова ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР, яка з 1 січня 1958 р. повністю звільнила господарства колгос­пників від обов'язкових поставок усіх сільгосппродуктів державі, а також робітників і службовців, які проживали у сільській місцевості.

Унаслідок реорганізації МТС скасовувалася натуроплата за роботи, що виконувалися МТС, РТС і спеціалізованими станціями колгоспів, Це було відчутним полегшенням, бо натуроплата за ро­боту МТС становила значну частину сільгосппродуктів — одного зерна щорічно витрачалося до 1 млн пудів. Водночас з колгоспів списувалася заборгованість минулих років за обов'язковими по­ставками і натуроплатою за роботи МТС.

У 1958 р. у зв'язку зі скасуванням поставок встановлюється єдина форма державних заготівель сільськогосподарських продук­тів — закупівля їх у колгоспів, їх обсяг обчислювався на підставі погектарного принципу. Вводяться економічно обгрунтовані ста­більні закупівельні ціни. Вони були значно вищими від колишніх, попередні не стимулювали заінтересованість колгоспів у розвитку суспільного виробництва.

Вживалися заходи щодо посилення матеріальної заінтересова­ності колгоспників у зростанні виробництва сільгосппродуктів, за­безпечення тіснішого зв'язку інтересів індивідуального господарства колгоспників і громадського господарства. Поліпшувалася організа­ція оплати праці колгоспників у громадському господарстві: усува­лися дуже низькі норми оплати трудоднів, зрівнялівка в їх нара­хуванні, а водночас високі норми трудоднів на утримання управ­лінського апарату. Робота колгоспника, як і колгоспу в цілому, оцінювалась не за середніми показниками, а диференційовано. Нові єдині розцінки враховували характер роботи, кваліфікацію праців­ника, кількість і якість виготовленої ним продукції. Впроваджува­лась грошова оплата праці колгоспників. Передбачалося щомісячне авансування праці колгоспників і додаткова оплата їхньої праці¹.

Істотно змінювався порядок оподаткування індивідуального господарства колгоспників. По-перше, зменшувався розмір податку (порівняно з 1952 р., наприклад, загальна сума податку зменшилася

¹ Див.: ЗП УССР. 1956. № 7—8. Ст. 66; 1913. № 2. Ст. 10. 438

у 2,5 рази). Повністю знімалася недоїмка з податку за минулі роки. По-друге, якщо раніше сума податку залежала від показника до­хідності господарства, тепер вона визначалася у твердій ставці.

У 1956 р. було скасовано кримінальну відповідальність за не­виконання мінімуму трудоднів.

Розширювалися права колгоспів. Постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 6 березня 1956 р. «Про Статут сільськогоспо­дарської артілі і подальший розвиток ініціативи колгоспників в ор­ганізації колгоспного виробництва й управління справами артілі» надала загальним зборам як вищому органу колгоспного самовря­дування право змінювати і доповнювати ті положення чинного Ста­туту, при реалізації яких треба особливо ретельно враховувати умови кожного господарства, внутрішнього життя колгоспу. Раніше вони регламентувалися зверху. Зокрема це стосувалося: а) розміру присадибних ділянок у зв'язку з дійсною участю члена артілі в її суспільному виробництві та з метою найраціональнішого викорис­тання землі; б) кількості рогатої худоби, вівців, свиней, домашньої птиці, яка може бути в індивідуальній власності колгоспників; в) обов'язкового мінімуму трудоднів, виходячи з потреб суспільного виробництва в трудових витратах тощо.

Щоб підняти авторитет загальних зборів — вищого розпоряд­чого органу сільгоспартілі, засуджувалася практика, коли райви­конком без відома членів артілі скасовував рішення зборів.

Скарги колгоспників на рішення загальних зборів до райви­конкому розглядалися на загальних зборах, а їх повторне рішення з одного й того ж самого питання вважалося остаточним.

Пропонувалося не допускати більше призначення членів пра­вління і голів колгоспів, додержуватися статутних строків їх обран­ня, регулярної звітності перед загальними зборами колгоспників.

І нарешті, важливу роль відіграла відмова від найгрубішої дискримінації селян — у 1958 р. колгоспники одержали паспорти. Це звільнило їх від багаторічної залежності від колгоспу.

Всі ці заходи поступово повертали селянам почуття людської громадянської гідності, віру у свої здібності і можливості.

Справді, економіка колгоспів зміцнилася. До середини 50-х ро­ків колгоспи вперше стали рентабельними і поряд з радгоспами ос­новними постачальниками державі сільгосппродуктів. За п'ять років (після 1953 р.) порівняно з попередньою п'ятирічкою зростання сільськогосподарського виробництва становило 34%. Грошові доходи колгоспів у 1957 р. порівняно з 1952 р. зросли в розрахунку на колго­спний двір у 2,3 рази, а видача грошей на трудодень — утричі.

Проте з кінця 50-х років, точніше з 1959 р., в управлінні сіль­ським господарством знову поширюються і зміцнюються адмініст­ративно-командні методи. Це явище має низку причин. Головна з них, полягала в тому, що адміністративно-командна система в умо­вах десталінізації зберігалася.

Безперечно, іншого причиною став волюнтаризм Хрущова, який заявив ще у 1958 р. про намір Радянського Союзу наздогнати Америку з виробництва м'яса, масла й молока на душу населення. Об'єктивний стан сільського господарства Союзу, у тому числі України, не міг забезпечити виконання цих планів. Ось і довелося властям, як І завжди у таких ситуаціях, звертатися до випробува­них адміністративно-командних методів.

Розпочалося обмеження розвитку індивідуального господарс­тва. З'явилися необгрунтовані, вольові розпорядження про скоро­чення розмірів присадибних ділянок, а в ряді місць і про повну їх ліквідацію; про обов'язковий продаж м'ясної худоби колгоспників у громадське стадо. Цей захід ударив не тільки по індивідуальному господарству колгоспників. Він означав утрату важливого джерела забезпечення країни м'ясом і молоком. Стає жорсткішою регламен­тація праці колгоспників у суспільному та індивідуальному вироб­ництві. Розумні положення колгоспного статуту залишаються на папері.

Водночас посилюється бюрократичне керівництво колгоспами з боку партійних і радянських органів, зростає їх безпосереднє втручання в діяльність колгоспів. Вже після вересневого (1953 р.) пленуму в кожному райкомі партії організовувалися спеціальні ін­структорські групи. Кожна група вела партійно-політичну роботу безпосередньо в МТС і серед колгоспників, яких обслуговувала. Очолював групу секретар райкому. Загальне керівництво групами покладалося на першого секретаря. Голови сільгоспартілей та інші керівники колгоспів були включені до номенклатури партапаратом.

Усі ці нововведення зводили нанівець самостійність колгоспів, знищували у колгоспів, а також і в колгоспників почуття господаря. В основу відносин колгоспу і держави, як і раніше, була покладена ідея продрозкладки.

Після обнадійливих успіхів сільського господарства у другій половині 50-х років — на початку 60-х років розпочинається його спад, внаслідок чого у 1963 р. держава змушена була вдатися до ім­порту хліба.

Кримінальне право. Демократичні зміни торкнулися також і цієї галузі права. Вже в Указі Президії Верховної Ради СРСР від

27 березня 1953 р. «Про амністію» вказувалося на необхідність пе­реглянути кримінальне законодавство Союзу і республік і були на­мічені конкретні напрями цього перегляду. Головними джерелами кримінального права стали Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, Закон про кримінальну відпо­відальність за державні злочини та Закон про кримінальну відпо­відальність за військові злочини, а також прийнятий 28 грудня 1960 р. на розвиток цих актів Кримінальний кодекс УРСР (набув чинності з 1 квітня 1961 р.).

Враховуючи глибокі зміни в суспільно-економічному і по­літичному житті країни, ці джерела, а також ті нормативні акти, які приймалися на їх розвиток, розширювали демократичні засади радянського кримінального права. Вони звужували сфери кри­мінальної відповідальності, пом'якшували відповідальність за зло­чини, які не становили великої суспільної небезпечності, посилюва­ли відповідальність за найтяжчі злочини проти життя та здоров'я громадян, боротьбу з небезпечними злочинцями — рецидивістами. Головне завдання кримінального права полягало в охороні су­спільного і державного ладу, соціалістичної власності, особи і прав громадян та всього правопорядку від злочинних посягань, у бороть­бі з ними. З особливою силою підкреслювалось завдання попере­дження злочинності.

Злочином вважалися дія або бездіяльність, які прямо пере­дбачені законом, чинним у момент вчинення злочину. Законодавець рішуче відмовився від принципу аналогії у кримінальному праві.

Проголошувалося і послідовно дотримувалося положення, що підставою кримінальної відповідальності є тільки вина, без вини немає й не може бути кримінальної відповідальності. Об'єктивне ставлення за провину, таким чином, повністю виключалося.

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років. Лише за тяжкі злочини до кримінальної відповідальності винних притягали з 14 років.

Закону, що усував або пом'якшував караність діяння, надава­лася зворотна сила, тобто він поширювався і на діяння, вчинені до його видання. Закон, який встановлював караність діяння або поси­лював її, зворотної сили не мав.

За час існування Радянської держави багато злочинів вдалося повністю викоренити (збройні повстання, контрреволюційний сабо­таж, марнотратство орендаторам наданого йому за договором дер­жавного, кооперативного або громадського майна тощо). Інші дії, які раніше вважалися злочинними, втратили свою суспільну небезпеч ність внаслідок зміни соціально-політичних умов. Саме тому було скасовано Указ про заборону продажу, обміну і відпускання на сто­рону обладнання й матеріалів та про судову відповідальність за ці незаконні дії, усунута кримінальна відповідальність за самовільне залишення роботи, кримінальна відповідальність жінок за здійс­нення аборту.

Суспільна небезпечність ще однієї групи діянь знизилася на­стільки, що для боротьби з ними досить було заходів адміністра­тивного, дисциплінарного або громадського впливу (необережне заподіяння легкого тілесного ушкодження, порушення правил тор­гівлі, неодноразовий прогул тощо). В особливих випадках закон ви­знавав правомірними діяння, які формально підпадали під поняття суспільне небезпечних. Так, дії громадян, спрямовані на припинен­ня злочинних посягань і затримання злочинця, вважалися право­мірними і такими, що не підлягають кримінальній або іншій відпо­відальності навіть у тому разі, якщо ці дії вимушено спричинили шкоду злочинцю.

Число суспільне небезпечних діянь, які закон кваліфікував як злочини, помітно зменшилося. Так, КК УРСР 1960 р. відмовився від понад 70 складів злочинів, передбачених кодексом 1927 р.

Менше стало в кримінальному праві і видів покарань. Відмо­вилися від таких покарань, як проголошення ворогом народу з виг­нанням з СРСР назавжди, висилання з СРСР на певний строк, по­разка в політичних правах по суду, в тому числі і позбавлення ви­борчих прав. Поняття «ворог народу» виключається з юридичної термінології. Його ввів Сталін як засіб розправи з невинуватими людьми. Це було тавро, «печатка», які знімали зі слідства і суду обов'язок шукати докази вини людини. Сам закон, використовуючи це тавро, заздалегідь визнавав певну особу винною — ворогом на­роду.

Смертна кара — розстріл — проголошувалася виключним ви­дом покарання, її застосування допускалося лише за певні, зазна­чені в Законі, найтяжкі і небезпечні для радянської держави зло­чини.

Різко була знижена максимальна межа позбавлення волі — з 25 до 15 років.

З 1959 р. широко практикується умовне засудження. Воно відоме радянському кримінальному праву з 1918 р., однак з середи­ни 30-х років застосовувалося рідко. Успіхи у сфері боротьби зі злочинністю і в попередженні злочинів підготували можливість правильного застосування засудження. Головне призначення цього інституту — перевиховати винного, піддавши його моральному осу­ду з боку суспільства, і передусім його трудового колективу. Умов­не засудження передбачало обов'язкове залучення громадськості до перевиховання умовно засудженого, особливо тоді, коли вона клопотала перед судом про пом'якшення вироку шляхом умовного засудження.

Спочатку, в 1959—1960 рр., умовне засудження застосовува­лося і до злісних злочинців, були випадки застосування його навіть до небезпечних рецидивістів. Але після спеціальної постанови Пле­нуму Верховного суду СРСР від 4 березня 1961 р., яка спеціально роз'яснила, що умовне засудження не застосовується до осіб, які вчинили тяжкі злочини, ці помилки почали усуватися.

У зв'язку зі зниженням злочинності передбачалися зміни в порядку звільнення від кримінальної відповідальності і від пока­рання. Це звільнення здійснює суд. Підставою була зміна обстанов­ки з часу розслідування або розгляду справи в суді, внаслідок якої діяння втрачає характер суспільне небезпечного, або суб'єкт пере­стає бути суспільне небезпечним. Іншою підставою могло бути ви­знання, що завдяки подальшій бездоганній поведінці і чесному ста­вленню до праці особа на час розгляду справи в суді не може вва­жатися суспільне небезпечною.

Водночас гуманізм вимагає суворо карати злочинців, які за­вдають істотної шкоди суспільству і державі, громадянам. Тому сувора кримінальна репресія аж ніяк не виключалася. Вона засто­совується на невелике число суспільне небезпечних діянь до не­значного числа осіб, яких важко виправити або які зовсім не під­даються виправленню (до шпигунів, диверсантів та інших воро­жих елементів, які засилаються до нашої країни ззовні, а також до рецидивістів).

З 1959 р. були посилені покарання за такі злочини, як вигото­влення і збут підроблених грошей або цінних паперів і порушення правил про валютні операції, розкрадання державного і громадсь­кого майна в особливо великих розмірах, умисне тяжке тілесне ушкодження, зґвалтування, хабарництво, посягання на життя пра­цівника міліції і народного дружинника у зв'язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку.

Покарання призначалося тільки за вироком суду. Послідовно дотримувався принцип індивідуалізації покарань.

Гуманізм кримінального права відбився у новому порядку умовно-дострокового звільнення від покарання і заміни покарання більш м'яким. Якщо мета покарання — виправлення, перевихован ня злочинця досягнута, засуджений до позбавлення волі, виправ­но-трудових робіт, заслання, висилки або направлення до дисцип­лінарного батальйону і довів зразковою поведінкою і чесним став­ленням до праці своє виправлення, може бути умовнодостроково звільнений від покарання після фактичного відбуття не менше 1/2 призначеного строку. Невідбута частина покарання може заміняти­ся більш м'яким покаранням.

Водночас боротьба з рецидивною злочинністю і забезпечення реальності покарання вимагають обережного, вмілого поводження з цим інститутом. Умовно-дострокове звільнення і заміна покарання більш м'яким застосовуються до осіб, засуджених за особливо не­безпечні державні злочини, а також інші тяжкі злочини, але після фактичного відбуття ним не менш ніж 2/3 призначеного строку по­карання. Щодо особливо небезпечних рецидивістів зазначені захо­ди не застосовувалися.

Як завжди, у випадках, що диктувалися необхідністю, видаю­ться акти загальної і приватної амністії. Але акт про загальну ам­ністію за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. був непродуманий, проводився поспіхом, некваліфіковано. Під дію цього закону потрапляли особи, засуджені на строк до 5 ро­ків позбавлення волі. Амністія не поширювалася на засуджених за політичні злочини, вбивства, бандитизм.

На підставі Указу вийшли на волю понад 1 млн людей. На жаль, серед них, як визнавав сам М. Хрущов, було чимало різних покидьків, що призвело до спалаху кримінальної злочинності. Тому не слід відносити цю амністію до перших кроків десталінізації. Тим більше що існує версія, що Берія спеціально ініціював цю амністію, щоб у своїх авантюристичних цілях дестабілізувати суспільство.

У 1955 р. держава вважала можливим амністувати окремих громадян, які співробітничали з окупантами в роки Великої Вітчиз­няної війни. Тоді ж були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені радянським судом за вчинені ними злочини проти ра­дянського народу в період війни.

Кримінальний процес. Кримінальне судочинство у період, що вивчається, регулюють такі нормативні джерела, як Основи кри­мінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.) і Кримінально-процесуальний кодекс УРСР (1960 р.). Вони закріплю­вали демократичні засади кримінального процесу. Втім, ще ра­ніше — в 1956 р. були скасовані ті антигуманні, антинародні закони, які санкціонували особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про терористичні організації

і терористичні акти проти працівників радянської влади (Постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) і у справах про шпигунство та ди­версії (Постанова ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р.)¹.

Основна увага кримінального судочинства приділяється, особ­ливо у другій половині 50-х років, відтворенню справедливості — щодо незаконно репресованих, регулюванню процесу реабілітації невинно засуджених у ході масових репресій.

Початок процесу реабілітації поклав Указ Президії Верховної Ради СРСР у вересні 1953 р. Він надав військовій колегії Верховно­го Суду СРСР право розглядати за поданнями Генерального проку­рора рішення колишніх колегій ОГПУ, «трійок» НКВС і так званої «особливої наради» при НКВС — МВС СРСР. Поряд з цим у 1954 р. була створена комісія Президії ЦК КПРС з розгляду злочинів Ста­ліна у період «великого чищення» (1936—1939 рр.), а також з пере­гляду справ усіх засуджених у 1939—1953 рр. за політичні злочини. Це так звана комісія А. І. Мікояна, який був її головою.

Для прискорення реабілітації на допомогу цій комісії у регіо­нах було створено приблизно 100 комісій, наділених правом реа­білітації і помилування. Вони могли переглядати справи засудже­них у 1934—1953 рр. і для цього мусили виїжджати в місця ув'яз­нення. Деякі партійні керівники заперечували проти створення цих комісій, але після втручання Хрущова комісії запрацювали. У груд­ні 1955 р. цула створена комісія з реабілітації членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних на XVII з'їзді партії.

Для того щоб підвищити роль місцевих судових органів у здійсненні судового нагляду і водночас посилити значення цієї ста­дії процесу, було збільшено число судових інстанцій, що користую­ться правом перегляду справ у порядку нагляду. В Україні, як і в інших союзних республіках, наглядові функції були надані Верхов­ному Суду і обласним судам. В усіх цих судах створювався спе­ціальний наглядовий орган — Президія. Вона розглядала цивільні і кримінальні справи у порядку нагляду за протестами Голови Вер­ховного Суду СРСР і Генерального прокурора СРСР та їхніх за­ступників на вироки, рішення та ухвали судових колегій Верховно­го Суду України.

Президії усіх судів повинні були розглядати справи в порядку нагляду обов'язково з участю прокурора відповідного рівня.

Переваги такого порядку судового нагляду очевидні — він спрощував і прискорював наглядове провадження, підвищував від­повідальність нижчих судів і гарантував справжнє правосуддя.

¹ Див.: Ведомости ВС СССР. 1956. № 9. Ст. 193; № 5. Ст. 70.

Реабілітація повернула чесне ім'я сотням І сотням тисяч не-винно засудженим. Так, наприкінці 50-х років в Україні тільки ор­ганами КДБ і прокуратури при перегляді справ було реабілітовано 58% раніше засуджених. У цей же час були реабілітовані відомі в Україні особи — партійні та державні керівники В. Затонський, Є. Квірінг, С. Косіор, Ю. Коцюбинський, М. Скрипник, П. Постишев, І. Якір.

15 травня 1956 р. прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР про звільнення з спецпоселень членів сімей українських націона­лістів¹. Усувались перешкоди їх повернення до рідних місць.

Симптоматичним був такий факт. У 1954 р. був заарештова­ний командувач УПА з 1950 р. В. С. Кук. Він утримувався у внут­рішній тюрмі КДБ у Києві. Суду над ним не було. У 1961 р. він був помилуваний Президією Верховної Ради УРСР². Зрозуміло, поми­лування не є реабілітацією. Проте даний факт свідчить, безперечно, про певні зміни стосовно учасників ОУН-УПА.

Логічним наслідком процесу реабілітації і відмови від масових репресій І переслідувань інакомислячих стала ліквідація ГУТАБу (концтаборів).

Було проведено низку судових процесів над особами, винними в організації масових репресій, у застосуванні недозволених мето­дів слідства. Першим таким процесом стала справа Берії та його прибічників Гоглідзе, Деканозова, Кобулова та ін. (18—23 грудня 1953 р.). Під час попереднього слідства, яке провадилося впродовж півроку, були встановлені їхні численні злочини. Берія та його най­ближчі співробітники були засуджені до страти.

Притягалися до судової відповідальності і засуджувалися за наявності незаперечних доказів їхньої вини слідчі-садисти, активні учасники масових репресій (такі, як Родос). Але таких процесів бу­ло небагато.

В організації реабілітації мали місце серйозні упущення. Ро­бота щодо реабілітації просувалася повільно. Вона не поширювала­ся на осіб, засуджених за політичні злочини в 20-х — першій поло­вині 30-х років, на активних учасників ОУН-УПА, на українських буржуазних націоналістів.

У діяльності з питань реабілітації не було гласності. Наполег­ливо приховувалися від громадськості самі розміри політичних, особливо сталінських, репресій. Імена злочинців, винних у масових незаконних репресіях, у знущаннях над мільйонами громадян, за-

¹ Див.: Історія України: нове бачення. Т. 2. С. 364.

² Див.: «Летописец пораження или победьі» (Интервью с В. С. Куком). // Моск. но-вости. 1998. № 39.

лишалися таємницею. За відсутності гласності громадськість не ма­ла можливості контролювати хід реабілітації. Не дивно, що тоді так і не розпочався перегляд великих, інспірованих і фальсифікованих процесів 30-х років над відомими політичними і громадськими дія­чами і вченими.

У період, що вивчається, так і не були реабілітовані М. Хви­льовий, демократичні діячі Центральної Ради, Директорії і багато інших політичних діячів України.

Не для всіх реабілітованих були встановлені юридичні гаран­тії, які мали полегшити їх повернення до життя на волі.

Відзначаючи ці явища, деякі автори свідомо чи несвідомо зни­жують значення реабілітації жертв сталінських репресій у цей час¹. З цим ніяк не можна погодитися. Звичайно, реабілітація не бу­ла всеохоплюючою. Такою вона і не могла стати при збереженні, хоча і послабленої на деякий час, адміністративно-командної систе­ми, але і в реальних масштабах наслідки реабілітації були безпре­цедентні. Адже не випадково реабілітація жертв сталінських реп­ресій стала головною ознакою, головним складником десталінізації 1953—1964 рр. /

Проте адміністративно-командна система, реакційні елементи не хотіли миритися з демократичними змінами. Вони відчайдушне боролися за виживання і як могли гальмували реабілітаційний про­цес. На початку 60-х років по всій країні, у тому числі й в Україні, знову почалися переслідування інакомислячих. Всупереч заявам Хрущова, що в Радянському Союзі немає політичних судових про­цесів, вони були, і в Україні. Гіркий приклад — судилище над адво­катом Л. Лук'яненком. Він створив організацію «Український робіт­ничо-селянський союз», яка домагалася виходу України з СРСР мирним легітимним шляхом. У січні 1961 р. Лук'яненко був засу­джений за зраду Батьківщини до страти. Пізніше це покарання бу­ло замінене позбавленням волі на 15 років.

До проведення виправно-трудової політики держава прагнула залучити громадськість. Вже згадувалося, що громадськість мала право клопотати про пом'якшення покарання, умовне засудження, умовно-дострокове звільнення. Громадськості ж доручається робо­та з особами, які відбули покарання або були умовно-достроково звільнені. Саме громадськість була покликана допомогти ув'язнено­му у трудовому і побутовому влаштуванні, увійти до колективу, відчути себе повноцінною, потрібною суспільству людиною. Суд міг покласти на трудовий колектив, зрозуміло, за його згоди, обов'язки

¹ Див.: Історія України: нове бачення. Т. 2. С. 15, 16, 32; Шаповал Ю. І. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної історії. 1993. С. 299—ЗОЇ.

спостереження за умовно-звільненим протягом невідбутої частини покарання і проведення з ним виховної роботи.

Роботу громадськості з особами, які звільнялися з ув'язнення, спрямовували спостережні комісії і комісії у справах неповнолітніх. Останні, наприклад, могли неповнолітнього, звільненого з колонії, віддати на поруки або під нагляд колективу трудящих, громадській організації та окремим особам за їхнім клопотанням.

* * *

ДесталінІзація, яка ознаменувала цілий історичний період у розвитку держави і права України, — явище суперечливе. У ній вели боротьбу дві тенденції. Одна — це демократизація державно-правового життя, прагнення до поліпшення життя громадян, роз­ширення їхніх прав і свобод, інша — збереження реакційної ад­міністративно-командної системи на чолі з компартією. Ця система, обмежившись косметичним ремонтом, устояла.

Боротьба цих тенденцій і перемога в ній адміністративно-ко­мандної системи обумовили повільність, непослідовність і незавер­шеність десталінізації.

Влада, як і колись, концентрувалася в руках партійно-дер­жавної номенклатури, випестованої Сталіним, і так і не перейшла до Рад. Бюрократичні, волюнтаристські методи управління вияви­лися вельми живучими.

Такий підсумок був неминучим. Адже країна і після викриття культу особи Сталіна продовжувала завзято будувати позаринко-вий, казармений, мілітаристський соціалізм, який не відповідав по­требам розвитку продуктивних сил суспільства, об'єктивним зако­нам його розвитку. Однак він був можливий тільки при підтримці з боку адекватної йому адміністративно-командної системи, всеохоп-люючої «апаратної» держави як знаряддя такого соціалізму.

Оптимістичний висновок III Програми партії про переростан­ня з другої половини 50-х років диктатури пролетаріату в загаль­нонародну державу видавав бажане за дійсне. Реальна демократи­зація суспільного життя як невід'ємна риса загальнонародної дер­жави не була забезпечена. Втім, диктатури пролетаріату теж не було. Як відомо, в умовах культу особи Сталіна склалася диктатура партійної бюрократії, яка була опорою цього культу. В обстановці боротьби з культом Сталіна у період з середини 50-х до середини 60-х років партійно-державна бюрократія прикрасила себе різного роду демократичним одягом, не змінивши при цьому принципово своєї суті.

Розділ сьомий

Держава і право України в період уповільнення темпів суспільного розвитку і застою

(середина 1960-х — середина 1980-х років)