§ 2. Суспільно-політичний лад

Значною мірою залікувавши рани війни, відновивши народне господарство, радянські люди створили необхідні умови для подальшого руху вперед у масштабах, які перевершу­вали довоєнні. Підтвердивши правильність розвитку ра­дянської економіки на шляху соціалізму, XX з'їзд КПРС накреслив програму створення єдиного народногосподар­ського комплексу, який би охоплював усі ланки суспільного вироб­ництва, розподілу й обміну на території усієї країни. Умовами ус­пішного виконання цієї програми були безперервний технічний про­грес, швидке зростання продуктивності праці, подальший розвиток усіх галузей промисловості, підвищення матеріального і культурного рівня радянського народу. Передбачалося, що виконання цієї про­грами стане великим кроком уперед на шляху розв'язання головного економічного завдання СРСР — в історично стислий строк наздогна­ти і перегнати найбільш розвинуті країни з виробництва продукції на душу населення. 50-ті роки, особливо період після 1956 р., були найрезультативнішими в розвитку народного господарства за весь час існування радянської влади. У ці роки виявилося прагнення змінити пріоритети економічного розвитку. Більше уваги зверталося на галузі, пов'язані зі сферою споживання, задоволенням насущних потреб людини. Щоб збільшити хлібні запаси у країні, майже 1 млн. її громадян працювали на освоєнні цілинних земель. Тільки у 1954— 1955 рр. українці створили у Казахстані 54 зернових радгоспи. Не зайвим буде додати, що участь України в піднятті цілини коштувала їй чималих витрат¹.

Україна разом з усім Союзом РСР вступила в епоху науково-технічної революції. Розвиток галузей економіки був досить гармо­нійним, забезпечувалася кредитно-грошова збалансованість. Темпи зростання були вищими, ніж в попередні роки. Наприкінці 50-х ро­ків у народному господарстві була одержана найбільша сума при­бутків. Уперше національний дохід перевершив рівень 1928 р. Ус­піхи науки і техніки дали змогу досягти стратегічного паритету, приступити до освоєння космічного простору. У 1957 р. в СРСР було

¹ Див.: ЗП УРСР. 1956. № 11—12. Ст. 118; Украинская Социалистическая Республи-ка: Знциклопедический справочник. С. 129; Гордеев Б. В. Социально-зкономическое й политическое развитие УкраиньІ в 50—60-х годах // СтраницьІ истории Украи-ньі. Запорожье, 1993. С. 28.

виведено на орбіту перший штучний супутник Землі, у створенні якого брала участь й Україна.

XXI з'їзд КПРС (1959 р.) констатував, що соціалізм одержав у нашій країні повну й остаточну перемогу, став реальністю. На XXII з'їзді КПРС (1961 р.) була затверджена нова, третя програма партії. Проте не слід забувати, що у другій половині 50-х — першій поло­вині 60-х років соціалізм в СРСР, як і раніше, будувався за сталін­ською моделлю. І ні М. Хрущов, ні інші керівники партії та держа­ви не мали сумніву в її правильності. Завдання розроблення теорії соціалізму, створення нових економічних структур не ставилося. Досить сказати, що при обговоренні проекту програми партії в Україні було висловлено 48 тис. пропозицій та зауважень, але се­ред них не було жодної пропозиції замінити командну економіку ринковою¹. Отже, соціалізм справді було побудовано, але то був державний (або казармений, чи воєнно-комуністичний} соціалізм, який уявляв собі Сталін і який може бути лише в екстремальних умовах.

У промисловості, як завжди, переважала група А, а в ній — воєнні галузі. Сільське господарство хронічно відставало, його ста­новище було підлеглим щодо промисловості. Економіка була розба-лансованою, розвивалася переважно екстенсивним шляхом, мала мілітаристський та затратний характер. Соціальна сфера була за­пущеною. Безпосередній виробник так і не став господарем вироб­ництва. Перебуваючи у полоні сталінської моделі соціалізму, про­довжуючи лінію XVIII та XIX з'їздів партії, керівництво держави не здійснювало ґрунтовного наукового аналізу економічних показ­ників. М. Хрущов всіляко підтримував утопічне завдання безпосе­реднього переходу, «стрибка» в комунізм. Це нереальне завдання було закладене в третю програму партії. М. Хрущов навіть по­обіцяв, що у 1980 р. усі радянські люди житимуть при комунізмі. Такі волюнтаристські настанови створювали хибне уявлення про простий і легкий рух до нього.

XX з'їзд КПРС у боротьбі з наслідками культу особи заклав нові демократичні підвалини під зовнішню політику Союзу РСР. Саме з'їзд визначив як довгострокову стратегічну зовнішньопо­літичну лінію — настанову на мирне співіснування держав з різни­ми соціально-політичними режимами. Звідси випливає животворна Ідея запобігання війнам у сучасну епоху. З'їзд відкинув сподівання Сталіна на світову революцію і обгрунтував рух компартії до влади мирним шляхом. Подібні програмні засади і заснована на них зов-

¹ Див.: Шляхами віків: довідник з історії України. К, 1993. С. 248.

нішня політика послаблювали напруженість, створену «холодною війною». Ускладнились і урізноманітнились контакти СРСР та його суб'єктів зі світовим співтовариством. Це відбилося й на зовнішньо­політичній діяльності України. Вже в 1957 р. Україна заснувала своє постійне представництво при ООН і вступила до МАГАТЕ, а в 1958 р. Україні було надано право мати свого постійного представ­ника в ООН.

Проте зовнішня політика СРСР та його суб'єктів також хара­ктеризувалася непослідовністю. Незважаючи на урочисте проголо­шення принципу мирного співіснування, саме в ці роки ведеться напружена робота, спрямована на досягнення паритету з капіталіс­тичними державами у створенні та накопиченні найновіших видів смертоносної зброї. Нагадаємо, що восени 1962 р. не без участі СРСР виникла реальна загроза ядерної війни. Щоправда, в ос­танній момент керівники двох наймогутніших держав — СРСР і США — М. Хрущов та Д. КеннедІ виявили витримку й розсудли­вість і звернулися до політичних методів урегулювання конфлікту.

Не можна не згадати і про проблеми у відносинах з країнами соціалістичного табору. СРСР здійснював тиск (аж до застосування зброї) на союзників із соціалістичного табору, які були з ним не зго­дні. Так, у 1956 р. були введені радянські війська в Угорщину, яка заявила про відмову будувати соціалізм сталінської моделі.

Суспільний лад. У 1953—1964 рр. збільшується загальна кіль­кість народонаселення України. У 1960 р. була досягнута його дово­єнна чисельність — 42 млн осіб. Особливо швидко зростав робітни­чий клас і його частка в населенні. Зростала й кількість інтелігенції.

Водночас кількість селян помітно зменшувалася. У 1961 р. чи­сельність міського населення України зрівнялася з чисельністю сільського, а потім і перевищила її (відбулося це головним чином за рахунок зростання чисельності робітничого класу).

Крім цього, спостерігалося зростання такої соціальної групи, як службовці управлінського апарату (партійні, радянські, госпо­дарські керівники різного рангу). Деякі соціологи виділяють цю групу в самостійний так званий новий, або політичний, клас, чи но­менклатуру, протиставляючи йому всі інші класи і соціальні про­шарки,

Різко зростає і чисельність, а також суспільна роль соціальної групи людей, які одержують пенсію за віком. У 1956 р. число пен­сіонерів в Союзі РСР становило 18 млн.

Було засуджено зневажливе ставлення до потреб трудящих. XX з'їзд партії накреслив масштабну соціальну програму. Усе це давало змогу сподіватися на реальне, більш повне задоволення ма­теріальних та духовних потреб людей.

Під час усунення порушень законності було реабілітовано та визволено із в'язниць і таборів багато безвинно засуджених людей, повернуто чесне ім'я тим із них, хто не дожив до волі. Відтак знач­но скоротилася кількість ув'язнених людей, підневільну працю яких використовувала держава.

Вже на початку 1954 р. радянські громадяни, які рішуче засу­дили культ особи, з ентузіазмом включилися у боротьбу з тоталіта­ризмом, за демократизацію усіх сфер соціального і державно-право­вого життя, становили значну частину суспільства, їх стали назива­ти «шестидесятниками». Це далеко не точна назва. З'явилася вона, очевидно, тому, що на шестидесяті роки припав час громадянського змужніння цих людей. «Шестидесятники» представляли здорові си­ли суспільства, які стали основною рушійною силою перетворень. За своєю національною та соціальною належністю, освітнім рівнем це були досить різні особи, але їх усіх об'єднували прекрасні людські та громадянські якості — незламний патріотизм, відповідальне став­лення до свого громадянського та професійного обов'язку, почуття нового, взаємодопомога, відданість своїм ідеалам.

На жаль, процес духовного розкріпачення ще тільки намічав­ся. Існувало немало стереотипів, які перешкоджали повному духов­ному визволенню, суспільному прозрінню. Досить сказати, що все ще зберігалося зневажливе ставлення властей до інтелігенції. Пе­ріодично учинялися образливі публічні «проробки» або цькування відомих представників інтелігенції, в тому числі української. Знач­ною мірою таке ставлення до інтелігенції мало своїм джерелом «антиінтелігентський комплекс» М. Хрущова. Консервативні сили вміло користувалися цим і налаштовували його проти найбільш не­нависних їм представників інтелігенції. Збереглася також система суспільно-політичних відносин, в якій людина-творець, активна особистість все ще підпорядковувалася державі, була предметом застосування державної політики.

Ці та Інші причини неминуче призводили до дисидентського руху, розвиток якого прийшовся на роки застою. У період, що до­сліджується, він лише починався.

Дисидентами стали називати людей, погляди та дії яких не збігалися з офіційними настановами. Тобто дисидент — це незгод­ний, інакомислячий. Дисиденти були людьми із загостреним почут­тям людської та громадянської гідності, справедливості, моральнос­ті. Вони сміливо критикували дії властей і окремих посадових осіб, посягання на права людини, демократію. В Україні дисидентський рух розпочався наприкінці 50-х років¹. Українські дисиденти (серед них такі яскраві особистості, як І. Дзюба, І Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Є. Сверстюк, Б. Симоненко та ін.) сміливо критикува­ли тоталітарну систему, перекручення національної політики. Вони вимагали визнати українську мову як державну, виступали за очи­щення історії України від фальсифікації, проти посягань на права людини. Сміливо критикували дії влади і посадових осіб, закликали до послідовної демократизації держави.

Уже на початку дисидентського руху намітились його різні форми. Це насамперед підпільна видавнича діяльність — «сам-видав». Першим документом українського самвидаву став відкри­тий лист до ООН українських політв'язнів з мордовських таборів. Проводилися також симпозіуми, учасники яких науково обґрунто­вували, формували свої вимоги. Міжнародного резонансу набула конференція з питань культури української мови, організована на початку лютого 1963 р. у Києві університетом ім. Т. Г. Шевченка та інститутом мовознавства АН України². В її роботі брали участь 800 осіб, було заслухано 27 доповідей. Усі учасники вимагали у ви­щого політичного керівництва України надати українській мові ста­тус державної.

У 1963 р. у Кривому Розі в руслі дисидентського руху був проведений страйк робітників, які протестували проти підвищення цін на продукти. Були також створені групи, які розробляли свої економічні та політичні програми. З них найбільш відома група Л. Лук'яненка (створена у 1958 р.), яка виступала за мирний шлях виходу України зі складу СРСР.

Як бачимо, поле діяльності дисидентів було досить широким, тому не можна погодитися Із твердженням, що змістом дисидентсь­кого руху були переважно проблеми культури³.

Національний склад населення. Зростає чисельність росіян серед населення України. У 1959 р. їх налічувалося 7 млн, що ста­новило 16 % усіх жителів України (перед війною, тобто у 1939 р. їх було 4 млн, тобто 12 %). У Західній Україні росіяни становили 5 % населення, тоді як до війни тут їх майже не було⁴. Безперечно, існує зв'язок між зростанням чисельності росіян в Україні і по­літикою русифікації, яку продовжував проводити союзний центр.

¹ Див. детальніше про це: Касьянов Г. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. К-, 1995.

² Див.: Довідник. С. 547.

³ Див.: Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії державотворення, С. 419.

* Див.: Катрич В. П. Украйна в послевоенньїе годьі (1945—1950) // СтраницьІ исто-рии УкраиньІ. С. 6.

З цією політикою пов'язані І гоніння на уніатську церкву, що не припинялися. В січні 1961 р. Україну відвідала повноважна комісія Московської патріархії для перевірки реалізації заходів «з вико­рінення залишків уніатства».

Партійні та державні органи безпідставно перешкоджали по­верненню в Україну депортованих з Криму та інших її регіонів гро­мадян, які були звільнені із спецпоселень. У березні 1954 р. секре­тар ЦК КПУ Кириченко клопотав перед Хрущовим про заборону проживання в Кримській області всім особам, виселеним з Криму в 1944 р. і звільненим до 1954 р. із спецпоселень. Тим, хто встиг пове­рнутися до Криму, він просив надати можливість виїхати на про­живання до інших областей СРСР.

Враховуючи це та інші подібні подання, Президія Верховної Ради СРСР 28 квітня 1956 р. прийняла Указ, яким визначила від­сутність потреби зберігати в майбутньому обмеження в правовому становищі осіб, які перебували в спецпоселенні — кримських та­тар, балкарців і турок, виселених у 1943—1944 рр. з Криму, Північ­ного Кавказу та Грузії. Тому Указ приписував зняти цих громадян з обліку спецпоселень і звільнити їх з-під адміністративного нагля­ду органів МВС. Але при цьому встановлювалося, що вони не ма­ють права повертатися в місця, звідки були виселені.

Відповідно до зазначеного Указу 15 грудня 1956 р. Рада Мініс­трів УРСР прийняла постанову про розселення громадян, які про­живали раніше в Кримській області. Вона вказувала на труднощі розселення і працевлаштування у прилеглих до Криму районах та­тар, болгар, греків, німців, які раніше проживали в Криму, а тепер (в 1956 р.) поверталися. Тому Рада Міністрів визнала недоцільним розселення цих громадян на території Запорізької, Миколаївської, Донецької і Херсонської областей.

Виконкоми місцевих Рад зобов'язувалися призупинити при­йом цих людей, але надавати їм необхідну допомогу для виїзду або за межі України, або з перелічених областей.

Пропонувалося також розглянути питання, щоб колишніх спец-переселенців, які вже проживали в зазначених областях, розселити в інших землях УРСР або в інших республіках¹.

Отже, Україна, як і раніше, в основному залишалася двона-ціональною республікою.

¹ Див.: Національні відносини України у XX ст. К, 1994.. С. 327, 335, 336.