§ 2. Державний лад

У повоєнні Роки в країні зберігається тоталітарний режим Сталіна, ще більше зміцнюється адміністративно-командна система без якої були неможливі існування і побудова державного соціалізму. Незважаючи на це, перехід до ми­рної праці об'єктивно вимагав демократичних змін в організації і діяльності держапарату. Надзвичайні органи. Насамперед було ліквідовано надзви­чайні органи влади та управління, створені у війну. Вже 4 вересня 1945 р. було прийнято рішення про ліквідацію Державного комітету оборони та його органів на місцях. Навесні 1946 р. було скасовано воєнний стан. Органи військового командування, які за умов воєн­ного стану виконували функції органів державної влади, передали їх місцевим Радам.

Але звичка звертатися за допомогою до надзвичайних органів виявилася сильнішою. У випадках, коли у стислі строки було по­трібно вирішувати великі завдання, посилювалося партійне керів­ництво. У повоєнні роки партійні органи продовжували грубо та відверто порушувати демократичні принципи управління. Вони опікали державні та господарські установи, втручалися в їхні пов­новаження, а то й зовсім підмінювали їх. При цьому вони діяли за­собами адміністрування.

Таким чином, тривав процес інтеграції партії у державні структури. Наприклад, за Ініціативою лютневого (1947 р.) Пленуму ЦК ВКП(б) в МТС вводилася посада заступника директора з політ-частини з дуже широкими повноваженнями. Він повинен був поліп­шувати роботу МТС, забезпечувати правильні взаємовідносини між МТС і колгоспами, пильнувати, щоб МТС і колгоспи суворо до­тримувалися договірних зобов'язань, але без взаємного прихову­вання. В УРСР у 1947 р. на посаду заступників директорів МТС з політчастини було направлено 1240 комуністів.

Наприкінці 40-х років виникли труднощі й на залізничному транспорті. Вихід з такого становища знову побачили у зміцненні партійного керівництва. 29 вересня 1948 р. ЦК ВКП(б) ухвалив створення на залізничному транспорті політорганів — політвідділів на залізницях та у відділеннях, а також на великих будівництвах залізничних магістралей. У Міністерстві шляхів було засновано політуправління. На політуправління та політвідділи покладалися, наприклад, такі завдання: виховання рооїтників залізничного тран­спорту «в дусі беззавітної відданості соціалістичній Вітчизні та су­ворого дотримання державної й трудової дисципліни», всебічне зміцнення єдиноначальності на всіх ланках залізничного транспор­ту, піднесення політичної та трудової активності залізничників для поліпшення роботи залізниць і забезпечення виконання та переви­конання державних планів перевезень.

Як бачимо, політичні органи, створені і в МТС, і на залізнич­ному транспорті, поєднували в собі партійне та державне керівниц­тво. Це надавало їм надзвичайного характеру. Але їх діяльність не дала бажаного ефекту.

Конституційні органи. Здійснювалася реорганізація консти­туційних органів влади та управління. Перші післявоєнні вибори до Верховної Ради СРСР відбулися у лютому 1946 р., до Верховних Рад союзних і автономних республік — у 1947 р. В УРСР вони від­булися 9 лютого 1947 р. Головою Президії Верховної Ради УРСР було обрано М. Гречуху. Надалі додержувалися строків чергових виборів до вищих органів влади УРСР та строків їх законних повноважень. Вибори до Верховної Ради створювали видимість прагнення до демократизації державного ладу, хоча, як і раніше, фактичних виборів не було: балотувався один кандидат на одне де­путатське місце. У депутатському корпусі вирішальну роль відігра­вала партійно-радянська номенклатура.

До радянського виборчого права було внесено лише одну зміну. Встановлювалася відмінність щодо віку користування актив­ним і пасивним виборчим правом. Право обирати, як і раніше, мали громадяни, яким виповнилося 18 років. Але віковий ценз для обран­ня у вищі органи влади дещо підвищився. Депутатом Верховної Ра­ди УРСР громадянин міг стати, починаючи з 21 року, а Верховної Ради СРСР — з 23 років¹.

Ці зміни аж ніяк не обмежували виборчих прав радянських громадян. Правильне розв'язання завдань, що постали перед дер­жавою і народом після перемоги у війні, вимагало від обранців на­роду більших знань, відповідальності, уміння мобілізуватися. А всі ці якості людина набуває з роками, з навчанням у загальноосвітніх і спеціальних закладах, з трудовим та життєвим досвідом. Отже, зазначені зміни розглядалися як нова гарантія компетентності де­путатського складу вищих органів Радянської держави, ефектив­ності їхньої роботи.

¹ Див.: Ведомости ВС СССР. 1945. № 72.

У березні 1946 р. Раднарком СРСР було перетворено на Раду Міністрів, а наркомати — на міністерства. Ці перетворення відбу­лися і в Україні¹. Такі назви урядових органів були прийняті в між­народній практиці, що полегшувало зв'язок УРСР і СРСР з іншими державами.

У СРСР головою Ради Міністрів залишався Сталін. Як і ра­ніше, він поєднував цю посаду з посадою генсека. Це сприяло інтег­рації партійних органів у державні структури. Щоправда, у 1952 р., після XIX з'їзду КПРС, Сталін звернувся до пленуму ЦК КПРС з проханням звільнити його з посади генсека. Звичайно, пленум не погодився з цим проханням, на що й розраховував Сталін. Хоча XIX з'їзд постановив назвати вождя партії скромніше — тільки першим Секретарем ЦК КПРС, Сталін залишився фактичним гла­вою держави. Одноособове, единовладно, безконтрольно вирішував долю країни, її народів, у тому числі України та її народів, втруча­вся в усі сфери управління.

Зростанню особистої влади Сталіна вельми сприяло присвоєн­ня йому вищого військового звання — генералісимуса (ініціатива цієї акції також належала йому). В оточенні Сталіна в цей час з'я­вилася і поширилися нова назва — «хазяїн». Як не згадати при цьому відповідь царя Миколи II на питання анкети всеросійського перепису населення про рід його занять: «Хазяїн землі Руської».

Слід визнати, що певною мірою зміцненню диктатури Сталіна сприяла велика перемога радянського народу у війні, лаври якої Сталін безсоромно привласнив.

В Україні відбувалося те ж саме. Перший секретар КП(б)У М. Хрущов з лютого 1944 р. був водночас і головою уряду. Щоправда, період з березня по грудень 1947 р. комуністичною організацією України керував Каганович, виконував завдання Сталіна щодо роз­грому під приводом боротьби з націоналізмом чесних українських на­ціональних кадрів. Пізніше, на XXII з'їзді КПРС ганебну діяльність Кагановича в Україні було названо «чорними днями»².

У грудні 1947 р. М. Хрущов був обраний першим секретарем КПУ, але головою Ради Міністрів призначили тоді іншу особу — Д. Коротченка. М. Хрущов у грудні 1949 р. повернувся до Росії, бо був обраний секретарем ЦК ВКП(б) і першим секретарем Москов­ського обкому партії. Замість нього першим секретарем КП(б)У став Л. Мельников.

¹ Див.: Відомості Верховної Ради УРСР. 1946. № 56. Ст. 52.

² Див.: Баран В. К. Україна після Сталіна. Нариси історії. 1953—1985. Львів, 1992. С. 19.

Поза будь-яким зв'язком з об'єктивними умовами кількість союзних і союзно-республіканських міністерств у 1945—1953 рр. то збільшувалася, то зменшувалася. Безперечно, це відбивалося на їх­ній нормальній діяльності, створювало певну нестабільність. На кінець періоду, що вивчається, в Україні було 20 союзно-респуб­ліканських міністерств і лише сім — республіканських. Це співвід­ношення переконливо вказувало на поглиблення втручання союз­ного центру у внутрішнє управління Україною.

Місцеві органи влади й управління. У період з 25 вересня 1945 р. до 4 липня 1946 р. ліквідовуються органи, які діяли на міс­цях за воєнним станом, замість них відбудовуються Ради депутатів трудящих. Перші «вибори» до Рад після війни в УРСР були прове­дені 21 грудня 1947 р. У подальшому «вибори» до місцевих Рад від­бувалися 17 грудня 1950 р. та 22 лютого 1953 р. Кількість депутатів у Радах в цей час перевищувала їх кількість у 1947 р. Але Ради так і не стали самостійними. Хоча партія І в Україні, і в СРСР неодно­разово «для годиться» засуджувала становище, за яким партійні органи підмінювали місцеві Ради, останні, як і раніше, були лише виконавцями волі партії. Чисельність робітників і селян у Радах зменшувалася, а представників номенклатури — зростала. У лис­топаді 1949 р. було затверджено герб, гімн та прапор УРСР, які ма­ли символізувати її соціалістичний характер.

Суд. З 21 вересня 1945 р., коли було скасовано широку юрис­дикцію військових трибуналів, відбудовується законна юрисдикція народного суду та судів вищих інстанцій.

У 1947—1948 рр. поновлено склад обласних судів. На терито­рії Закарпаття було засновано таку судову систему: окружні на­родні суди, вищий народний суд та спеціальний суд. Але незабаром там було уведено таку ж саму судову систему, як і в усій Україні.

Надалі вживалися деякі заходи щодо реформування судової системи республіки. В Україні, як і в СРСР загалом, у 1949 р. впер­ше організовуються вибори народних судів відповідно до Конститу­ції УРСР 1937 р. і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. За Положен­ням від 10 жовтня 1948 р. народні суди обиралися безпосередньо громадянами району. Це мало наблизити народний суд до мас, по­силити довіру громадян до нього, підвищити його відповідальність. Віковий ценз обрання суддів та народних засідателів був визначе­ний у 23 роки¹. На жаль, вибори суддів і народних засідателів мали формальний характер.

¹ Див.: Ведомости Верховного Совета СССР. 1948. № 38. 250-НІ

У 1948 р. скасовувався порядок накладання на суддів дисцип­лінарних стягнень (їх накладали міністр, начальники облюстів та голови обласних та крайових судів). За новим порядком засновува­лися спеціальні колегії в дисциплінарних справах при обласних, крайових та Верховному судах України з членів відповідних судів. Ці колегії мали накладати стягнення на суддів за хиби в їхній робо­ті чи за негідні вчинки. Загальне керівництво судовою системою на­лежало Міністерству юстиції'УРСР.

Водночас продовжували свою антинародну діяльність сумноз­вісні органи позасудової репресії — МВД та МДБ, і це зводило на­нівець формальні демократичні перетворення у судоустрої та судо­чинстві. У період, що вивчається, партійні органи з новим запалом дріб'язкове опікують державні, господарські та судові установи, втручаються в їхні повноваження, а інколи взагалі підміняють їх. Вони діють методами адміністрування. Вважалося, що поєднання партійно-державного керівництва — одна з неодмінних умов орга­нізації перемог Радянського ладу у мирному житті. Проте рецидиви цього поєднання були не тільки не бажані, а й шкідливі.

Усі зазначені явища мали найнегативніші наслідки. Голов­не — це руйнування зв'язку між громадянами й апаратом влади та управління, бюрократизм останнього, зростання безвідповідальнос­ті державних органів і посадових осіб, падіння їхнього авторитету в масах.