§ 1. Соціальпо-економічний лад

Після перемоги над фашизмом виникли умови для розв'я­зання багатьох економічних, соціальних, міжнаціональних та Інших проблем, які назріли у суспільстві. Наш народ вийшов з війни сповненим віри в позитивні зміни у своїй долі. Але, як виявилося, і в мирний час його чекали нові випробування.

Економіка, Перед республікою постали важливі та складні завдання, насамперед — економічне відродження України. Відбу­дова народного господарства республіки розпочалася відразу ж після вигнання німецьких окупантів з української землі. Необхідно було перевести економіку з воєнних рейок на мирні, в найкоротші строки відновити виробництво, досягти довоєнного рівня в усіх га­лузях господарства, а потім перевершити його. Для Західної Украї­ни та інших нових земель у складі УРСР ставилося, крім того, за­вдання прискореними темпами здійснити соціалістичні перетворення, з тим щоб включити ці землі в загальний економічний розвиток республіки.

У міру того як розв'язувалися ці завдання, посилювалися не­обгрунтовані наміри Сталіна переходити безпосередньо до побудо-аи комунізму. Ідею комуністичного будівництва уперше було ви­словлено на XVIII з'їзді ВКЇЇ(б) у 1939 р. і підтверджено рішенням XIX з'їзду КПРС у 1952 р. У праці «Економічні проблеми соціаліз­му в СРСР» Сталін «обгрунтував» цю ідею. Проте вона була відір­вана від об'єктивних законів економічного розвитку і неминуче ма­ла призвести до порушення нормального функціонування народно­го господарства. Життя підтвердило утопічність та згубність цієї політики.

Сьогодні таку політику справедливо розцінюють як помилко­ву і навіть злочинну. Але ж за режиму культу Сталіна вона була державною політикою СРСР, усіх його суб'єктів.

Зазначені завдання розв'язувалися у складній обстановці. Відбудову України ускладнювали об'єктивні обставини. Національ­не багатство республіки зазнало небаченого в історії руйнування, адже вся територія УРСР під час війни була окупованою. Було зруйновано 714 міст і містечок, 28 тис. сіл, 11,5 тис. промислових підприємств і ЗО тис. колгоспів, радгоспів, МТС. З України фашисти вивозили навіть її безцінний чорнозем. Господарству України було завдано збитків на суму понад 285 млрд крб., або 100 млрд дол. Жодна республіка СРСР, крім Білорусії, не зазнала таких руйну­вань. Загальна вартість втрат економіки і населення України стано­вила 1,2 трлн. крб.¹

Війна залишила кривавий слід на населенні України. Досі не­має точних відомостей про людські втрати нашої країни в роки вій­ни. Частіше називають цифру 7—8 млн, є дані, що загинули 10 млн населення². Війна призвела до різкого скорочення кількості робо­чих рук, особливо кваліфікованих кадрів. Загальна чисельність ро­бітників і службовців у народному господарстві УРСР за роки війни зменшилася втричі.

Великих втрат зазнала промисловість України. У 1945 р. обсяг промислового виробництва становив лише 26% від рівня 1940 р., а сільське господарство одержало зерна на 40% менше, ніж до війни. Особливо тяжке становище склалося в західних областях, еконо-

¹ Див.: Шаповал Ю. І. Мороз перед «відлигою» // Історія України. Нове бачення. Т. 2. 1996. С, 330; Катрин В- П. Украйна в послевоенньїе годьі (1945—1950) // Страницьі истории УкраиньІ. 1993. С. 11. ^а ДІ№.: Грабонський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії державотворення.

1995. С. 379; Катрин В. П. Украйна в послевоенньїе годьі. С. 5.

мічний розвиток яких відставав від Східної України, бо раніше По­льща затримувала його.

Тяжке економічне становище України у перші повоєнні роки ускладнило нове лихо — голод 1946—1947 рр. Тільки в Україні він охопив 18 областей. Першопричина голоду — небувала за 50 перед­воєнних років посуха 1946 р. Проте командно-бюрократична орга­нізація сільського господарства, сталінський режим погіршували становище, перетворили його у справжню трагедію.

Наляканий масштабами і наслідками голоду М. Хрущов 17 груд­ня 1946 р. звернувся з проханням до Сталіна допомогти Україні, яка голодувала. Але викликав у відповідь тільки гнів вождя, який назвав Хрущова боягузом, звинуватив його у недостатній твердості. Замість того, щоб негайно допомогти голодуючим людям і господарствам, що зазнали лиха, союзний центр наполегливо вимагав безумовного вико­нання непомірних обов'язкових поставок зерна й іншого продовольст­ва, не припиняв експорту зерна у величезних кількостях за кордон (у 1946 р. експорт становив приблизно 1,7 млн т зерна). Значна части­на цього зерна призначалася для гадтримки комуністичних режимів в інших країнах. Так, у листопаді 1947 р. Сталін пообіцяв лідеру італій­ських комуністів П. Тольятті, що СРСР забезпечить Італію хлібом, якщо в ній візьме владу лівий блок¹.

Однак у 1946—1947 рр. не вдалося приховати масових смер­тей, канібалізму, трупоїдства та інших жахливих явищ, що супро­воджували голод. І союзний центр вимушений був допомогти Укра­їні хлібом, зерном, грошима, але допомога ця була недостатньою і запізнілою. Тільки за офіційними даними в Україні налічувалося 800 тис. померлих від голоду і 900 тис. осіб, які страждали на дис­трофію². Як бачимо, радянський номенклатурний режим, що пере­міг у найжорстокішій в історії людства війні ціною людського жит­тя, і в мирний час звично жертвував життям і здоров'ям людей.

Голод загальмував відбудову економіки України, особливо її сільського господарства.

Несприятлива міжнародна обстановка також впливала на від­будову економіки республіки, збільшувала її труднощі. Передусім йдеться про «холодну війну» між: Радянським Союзом, з одного бо­ку, І США, Англією та їхніми союзниками — з іншого, що сіяла підозру, ворожнечу між державами і народами, загрожувала роз­в'язуванням третьої світової війни.

¹ Див.: Волкогонов Д Семь вождей. Кн. 1. С. 237.

² Див.: Шаповал Д. Й. Мороз перед «відлигою» // Історія України. Нове бачення. Т. 2. С, 355, 336.

І все не всупереч цим труднощам і трагедіям героїчними зусиллями народу відбувався процес економічного відродження України. Незважаючи на людські та матеріальні втрати, УРСР все ж мала матеріальну базу, необхідну для відбудови господарства.

Після війни збільшилася територія країни. Внаслідок перемоги Радянського Союзу над фашистською Німеччиною були задоволе­ні справедливі територіальні претензії України. За договором між СРСР і Польщею від 6 серпня 1945 р, було встановлено новий кордон між СРСР і Польщею, тобто і між Україною та Польщею, по так зва­ній лінії Керзона. Вона враховувала етнічний склад прикордонних земель, і Польща відмовилася від претензій на Галичину і Волинь. 29 червня 1945 р. офіційною угодою між СРСР і Чехословаччи-ною було оформлено входження Закарпатської України до складу УРСР¹. 22 січня 1946 р. було створено Закарпатську область,

Населенню, яке проживало на землях, що були повернуті Україні, надавалося право оптації — або залишитися на старому місці проживання і стати громадянами України, або переселитися з урахуванням національної належності до Польці чи Чехословаччи-ни. Отже, нарешті завершився тривалий процес возз'єднання укра­їнських земель в єдиній, українській державі. Наприкінці 1945 р. територія УРСР становила близько 580 тис. км². Повільно, але все ж таки зростала чисельність її населення. Деякі скорочення воєн­них витрат дали змогу збільшити капіталовкладення в народне гос­подарство.

Україна, надаючи допомогу іншим республікам СРСР, сама спиралася на їхню допомогу. Відомо, що у відбудові лише одного українського підприємства — «Запорожсталі» — брали участь 68 міст СРСР.

Успішному розв'язанню внутрішніх проблем України сприяли зміни у співвідношенні політичних сил на світовій арені. Вони були прямим результатом перемоги радянського народу над гітлерівсь­ким фашизмом і японським мілітаризмом, підвищення авторитету, престижу УРСР, зростання її міжнародного впливу. Україна стала однією із засновниць Організації Об'єднаних Націй. У 1948—1949 рр. Україна була членом Ради Безпеки ООН, Крім того, її повноважні представники входили до складу багатьох міжнародних організацій. Україна стала членом міжнародного Суду ООН, міжнародного Чер­воного Хреста, Всесвітнього поштового Союзу тощо.

¹ Див.: Відомості ВР УРСР. 1947. № 5—6. Ст. 3.

У 1947 р. Україна разом з СРСР і Білорусією та іншими союз­ними з СРСР в часи війни державами підписала мирні договори з Болгарією, Угорщиною, Італією, Румунією і Фінляндією¹.

Підпис УРСР був поставлений під 16 міжнародними угодами та конвенціями.

Після того, як Україна стала членом ООН, М. Хрущов як пар­тійний керівник республіки і Д. Мануїльський, нарком Іноземних справ, насмілилися клопотати перед Сталіним про надання Україні права самостійно вести дипломатичні зносини з іншими країнами. Але почули рішучу і грубу відмову².

Господарство України, як і раніше, мало плановий характер. 27 серпня 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про п'я­тирічний план відбудови й розвитку народного господарства Укра­їнської РСР на 1946—1950 рр. Як і попередні довоєнні плани, цей план пріоритетного значення надавав розвитку промисловості, а се­ред галузей промисловості — розвитку групи А, особливо воєнної галузі. Головним показником розвитку економіки був показник ви­робництва валової продукції, тобто кількості продукції. Планувався занадто високий приріст продуктивності праці (за п'ятирічку — 36 %). Тому мало уваги приділялося питанням якості продукції, розвитку харчової та легкої промисловості. Легка промисловість у 1950 р. досягла лише 80% довоєнного рівня. Економіка відчувала не­стачу коштів. Ринкові відносини, як і раніше, були відсутні. Управ­ління господарством ще більше централізувалося.

Отже, принципи організації народного господарства УРСР у повоєнні роки залишилися такими самими, як і раніше. Управління ним здійснювалося грубими, командно-адміністративними засоба­ми. Господарство, хоча воно і називалося народним, не забезпечу­вало життєвих потреб народу. І все ж таки, хоча й повільно, з труд­нощами, економіка України рухалася вперед.

Вже наприкінці 1945 р. було відтворено понад третину довоєн­ного промислового потенціалу республіки. До кінця періоду, що розглядається, рівень промислового виробництва навіть перевищив довоєнний на 15%, але легка і харчова промисловість так і не досяг-ли довоєнного рівня³. Надто повільно також розвивалося сільське господарство.

¹ Див.: Довідник. С. 497.

² Див: Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії державотворення. С, 378, 379.

³ Див.: Катрич. В. Н. Украйна в послевоенньїе годьі (1945—1950) // Страницн исто-рии Украйни. 1993. С 422.

Помітні успіхи спостерігалися в Західній Україні. Тут було закладено міцні основи державної промисловості, розвивалася ву­гільна і нафтова галузі, налагоджувалася робота нових галузей — автомобільної, верстатобудування, електроенергетичної.

У кінцевому підсумку, Україна зуміла у короткий строк за­лікувати тяжкі рани війни. До 1950 р. була завершена перебудова народного господарства на мирний лад.

Очевидні успіхи відродження народного господарства України спростували похмурі пророкування, що Україні, як і Союзу РСР у цілому, на відбудову потрібно буде декілька десятків років, а то й всі 100 років. Відродження України з руїн і попелу було справжнім чудом. І це чудо звершив народ — його розум, самовідданість, ге­роїзм.

Є й інша думка. Успіхи відбудови вона пояснює «здібностями» адміністративно-командної системи управління вирішувати гігант­ські завдання¹. Безперечно, не можна не враховувати важкий прес тоталітарного монстра. Але головне — все ж люди, їхня здатність до творчої, свідомої натхненної праці, праці на загальну справу. І адміністративно-командна система, її ідеологічна машина дуже вміло використовували саме ці настрої мас.

Одночасно з нашою країною відбудовували, і досить успішно, свою економіку інші країни Європи, що чимало постраждали у вій­ні. Багато з них своїми успіхами були зобов'язані допомозі СІЛА, яка надавалася за планом Маршала. У квітні 1948 р. 16 країн Захід­ної Європи погодилися одержати від СІЛА 17 млрд дол. допомоги протягом 4 років. Ця допомога надавалася не тільки для піднесення економіки, а й для зміцнення європейської демократії. Попере­дньою умовою одержання цієї допомоги було усунення комуністів від участі в урядах.

Сталін розцінив план Маршала як засіб закабалешія Європи і відмовився від допомоги, що була запропонована. Він же наполіг на тому, щоб від цієї допомоги відмовилися також країни Східної Єв­ропи.

Суспільний лад. У 1945 р. — на початку 50-х років в Україні в основному зберігалася та соціальна структура, що була юридичне оформлена в Конституції УРСР 1937 р. Новий статут КПРС, при­йнятий на XIX з'їзді партії, виходив з того, що суспільний устрій СРСР складають робітничий клас, трудове селянство і трудова ін­телігенція.

¹ Див.: Історія України Нове бачення. Т. 2. С. 330, 331.

Але під час відбудови та подальшого мирного розвитку країни чисельність населення зростала. Поверталися на Батьківщину де­мобілізовані воїни. До січня 1950 р. частково повернулися громадя­ни, що були вивезені у Німеччину на примусову працю.

Не слід забувати й про таке характерне для перших повоєн­них років джерело поповнення чисельності населення України: із закінченням війни розпочався масовий рух за повернення на Бать­ківщину серед підданих колишньої Російської імперії, які прожива­ли за кордоном. У громадянстві України були поновлені піддані колишньої Російської імперії, а також особи, які раніше мали ра­дянське громадянство, але потім втратили його.

У 1950 р. чисельність населення України становила 36,6 млн але довоєнного рівня вона досягла лише у 1958 р.¹

Змінювалося співвідношення між класами і соціальними гру­пами. Високими темпами зростала чисельність робітничого класу, підвищувалася його частка у складі населення республік. Зростан­ня кількості робітничого класу забезпечували система державних резервів і організований набір робочої сили за договорами. Особли­ва увага приділялася зростанню кількості робітничого класу в за­хідних областях України. У 1950 р. число робітників і службовців у народному господарстві становило 6,9 млн, тобто на 724 тис. більше, ніж до війни².

У повоєнні роки, в соціальній структурі України, як і в СРСР у цілому, виділяється така група, як демобілізовані з лав радянсь­кої армії та флоту. Протягом трьох післявоєнних років їх поверну­лося 2,2 млн осіб, з них у промисловість прийшло 350 тис. Демо­білізовані ставали могутнім джерелом поновлення продуктивних сил. Вони привносили в трудові колективи високу свідомість, дис­ципліну, волю до трудових зверілень, вміння оперативно вирішува­ти найскладніші завдання тощо. У майбутньому вони мали стати лідерами у своїх трудових колективах. Приходячи на виробництво, в управлінський апарат чи в навчальну аудиторію, демобілізовані набували нового соціального статусу. Проте їхньою особливістю завжди залишалася колишня служба у збройних силах в роки бо­ротьби з німецьким фашизмом і японським мілітаризмом.

Вдячна Вітчизна, увесь народ вважали своїм неоплатним, найпершим боргом забезпечити їхні інтереси, полегшити їм перехід до мирного життя, їхнє трудове і побутове влаштування. Держава надавала демобілізованим спеціальні пільги. При демобілізації во-

¹ Див.: Історія України: курс лекцій. Т. 2. С. 356.

² Див.: Катрин В. П. Украйна в послевоенньїе годьі. С. 9. 376

ни одержували одноразову допомогу (за рік служои в армії в 1941—1945 рр. грошова допомога видавалася у розмірі від 2-х до 3-х окладів щомісячного жалування), їм надавалося право безплат­ного проїзду до місця проживання, поверталося колишнє житло. У першу чергу житлом забезпечували тих демобілізованих, які його не мали. Створювалися сприятливі умови для набуття цивільної професії тим особам, які не встигли її набути до служби в армії. Ці переваги надавалися відповідно до основних прав радянських гро­мадян, і вони ніяк не порушували права інших громадян.

У 1946 р. Сталін розпочав кампанію за «чистоту» та міцність радянської ідеології. Він розглядав народ як велетенську силу — «гвинтики» — в жахливій машині тоталітаризму. І радянська ідео­логія повинна була зміцнити цю силу. Сталін боявся народу-пере-можця, боявся зміцнення його віри у власні можливості, його потя­гу до свободи. Він враховував також пожвавлення впливу демокра­тичної західної ідеології на радянських людей під час війни.

Керувати боротьбою за «чистоту ідеології» Сталін доручив своєму вірному підручному, секретарю ЦК ВКП(б) О. Жданову (то­му в народі ця кампанія стала називатися «ждановщиною»}. Могут­ній ідеологічний прес — улюблений метод тоталітарної демагогії — з новою силою почав бити по головах і душах радянських громадян.

«Ждановщина» не обминула й Україну. Тут вона насаджува­лася особливо енергійно. Адже український народ довше, ніж наро­ди інших союзних республік, перебував під впливом чужої ідеології (час окупації, історичні умови нових земель до приєднання). В Україні, як І в Союзі у цілому, цю антилюдську політику втілювали в життя партійні та державні керівники. Особливо старанно діяв в Україні Л. Каганович, найближча до Сталіна людина. Власне, його й було послано в Україну у березні 1947 р. першим секретарем ЦК КПУ спеціально з цим завданням.

У першу чергу «ждановщина» обернулася проти інтелігенції, бо саме в ній Сталін вбачав можливість опозиційної сили своєму антинародному курсу. Талановиті представники науки, літератури, мистецтва безпідставно звинувачувалися в ідеологічних відхилен­нях, українському націоналізмі (Л. Каганович і голод 1946—1947 рр. пояснював підступами українських націоналістів), космополітизмі, їх всіляко принижували, наприклад, примушували прилюдно кая­тися в неіснуючих гріхах. Багатьох з них звільняли з роботи, мо­рально та фізично знищували. Такі важливі науки, як генетика, кібернетика, соціологія були оголошені лженауками, заборонені, а по'суті — знищені. Відновилися гоніння на школу славетного укра їнського історика М. Грушевського. Загалом свободу творчості було ліквідовано, встановлювався повсякденний, суворий контроль за усіма формами духовного життя. Наукову полеміку розглядали як диверсію у науці. Перемогла монополія державного, радянсько-ко­муністичного бачення світу.

Сумний приклад ідеологічних переслідувань — доля видатно­го поета В. Сосюри. В 1951 р. на нього звалився шквал злісної кри­тики за щирий патріотичний твір «Любіть Україну!», якого він на­писав ще у 1944 р. під впливом думок про рідну багатостраждаль­ну землю. Сосюру звинуватили в буржуазному націоналізмі, його творча, та й людська доля була зламана.

До речі, перебування в компартії аж ніяк не захищало від пе­реслідувань за ідеологічні хиби. У 1949—1952 рр. з рядів КП(б)У було виключено 22175 осіб (3% загальної кількості її членів), обви­нувачених в націоналізмі.

У західних областях України під час соціалістичних перетво­рень змінювалася також їхня довоєнна соціальна структура, що до­воєнній Польщі.

Проте тут активно діяла група людей, яка послідовно і напо­легливо виступала проти встановлення і поновлення Радянської влади, прагнула створити нелегальні державні органи, альтернати­вні більшовицькій владі. Соціальне походження і становище цих людей, їхня партійність (якщо вони належали до якихось партій), були різними, але їх об'єднувало неприйняття соціалізму, радянсь­кої державності з її нормами права. Юридичне — за радянськими законами — ці люди були політичними злочинцями, ворогами ра­дянської держави. Але справедливість вимагає визнати, що дії цих людей певною мірою були спровоковані негуманною, нерозумною політикою радянської держави у західних областях України.

Ця політика не враховувала історичної долі західних земель та їхніх мешканців, відмінності цих земель від Радянської України та її населення. Ради віддавали перевагу розв'язанню своїх партій­но-державних завдань звичними їм жорстокими силовими метода­ми. Після закінчення війни у ще більших масштабах, ще з більшим цинізмом вдавалися до провокацій, фабрикували кримінальні спра­ви, здійснювали масові, часто безпідставні, арешти, самоуправні розстріли, депортації¹.

Все це призвело до того, що у Західній Україні після вигнання фашистських орд розпочалася справжня, громадянська війна. З од­ного боку, в ній виступали ОУН і УПА, які діяли партизанськими

¹ Див.: Катрин В. П. Украйна в послевоенньїе годьі. С. 19. 378

методами, а з іншого — радянська держава зі своїм могутнім, сило­вим, репресивним апаратом. 14 лютого 1946 р. М. Хрущев наполіг на максимально повному використанні у Західній Україні збройних сил — армії, військ НКВС, КДБ¹. У червні 1946 р. МВС СРСР роз­робило детальний план «максимального розгрому оунівського під­пілля та його збройних формувань»¹¹.

У цій війні обидві сторони були безпощадними одна до одної, вживали підступні, негідні засоби. Втім, в обстановці війни, особли­во громадянської, руйнується межа між дозволеним І недозволе-ним. Проте держава час від часу намагалася ввести боротьбу з ОУН-УПА у законне русло. Впродовж 1946—1953 рр. і партія, і держава прийняли низку документів, які викривали недоліки у ро­боті органів НКВС, КДБ, суду і прокуратури у боротьбі з порушен­нями законності у західних областях УРСР'⁵. У січні 1944 р., напри­клад, міністр ВС УРСР виступив із зверненням, у якому він гаран­тував волю усім українським партизанам, тобто бійцям УПА, якщо вони з'являться зі зізнанням. Водночас їм обіцяли повернути їхні репресовані сім'ї із заслання на колишнє місце проживання⁴. Але такі заходи були непослідовними. Деякі нормативні акти централь­ної влади самі створювали грунт для сваволі. Такою є постанова Ради міністрів СРСР від 4 жовтня 1948 р. про виселення сімей бан­дитів і націоналістичних елементів або її ж постанова (тоді — ціл­ком секретно) від 5 квітня 1950 р. Вона змінювала строки висилання на поселення осіб, засланих у 1944—1949 рр., й оголошувала цих спецпоселенців засланими навічно⁵.

Найгостріші бої між повстанцями і радянськими збройними силами відбувалися у 1945—1947 рр. Але після того, як на початку 1947 р. була укладена угода між СРСР, Польщею і Чехословаччи-ною про спільну боротьбу з повстанцями, сили опору УПА почала спадати. Сподівання на допомогу української еміграції в Европі не справдилися. Врешті-решт загони УПА були розпущені. Частина бійців пішла в Австрію і Західну Німеччину, а ті, які залишилися (переважно це були ветерани УПА) — перейшли в підпілля.

Ударом по повстанському руху стала також загибель 5 берез­ня 1950 р. Романа Шухевича (Тараса Чупринки) — воєнного керів­ника УПА. Замість нього УПА очолив Василь Кук, який був у ке-

¹ Див.: Історія України. Нове бачення. Т. 2. С. 395.

² Довідник. С. 423.

³ Див.: Шаповал Ю. І. Україна в 20—50-х роках. С. 259.

¹ Див.: Костнж Г. Сталінізм в Україні. Генеза і наслідки. К., 1995. С. 417.

⁵ Див.: Довідник. С. 503, 508.

рівництві ОУН ще при С. Бандері¹. Відчувалася і втома від бороть­би, безперспективність якої ставала очевидною в міру нормалізації господарського і державного життя у республіці.

Після 1950 р. опозиція радянському режимові у Західній Україні як чинник політичного життя зійшла з арени².

У тісному зв'язку з боротьбою радянської влади з ОУН-УПА були також спроби знищити українську греко-католицьку церкву (УГКЦ), або уніатську, яка діяла головним чином як церква націо­нальна і за часів фашистської окупації Західної України й Закар­паття підтримувала українське населення, а також освячувала дія­льність ОУН-УПА.

Наступ на УГКЦ та її віруючих вівся організовано. Ще напе­редодні громадянської війни — в березні 1945 р. — була складена інструкція про ліквідацію УГКЦ, схвалена Сталіним. Щоб домогти­ся підтримки своїх планів з боку населення Західної України, біль­шовики звинуватили уніатську церкву, її ієрархів у співробітництві з нацистами. У квітні 1945 р. були заарештовані митрополит Йосип Сліпий та інші уніатські єпископи. 8—10 березня 1946 р. КДБ інсце­нувало у Львові церковний собор (216 «делегатів» від священиків і 19 представників від мирян), який проголосував за ліквідацію Бре­стської Унії і за об'єднання з Руською православною церквою. У Закарпатті УГКЦ була ліквідована у 1949 р. Сама греко-католиць-ка віра була заборонена. Віруючих, які не підкорилися цій постано­ві, переслідували аж до арештів і заслання до Сибіру. Однак кам­панія, спрямована на боротьбу з греко-католицькою церквою, яку за 350 років її існування визнало багато сотень людей, послабила моральні позиції Радянської влади у Західній Україні і Закарпатті³. Люди ж не зрадили своєї віри й після 1946 р.

У суспільній структурі України існувала ще одна, багатоміль­йонна, офіційно дискримінована категорія населення — мешканці виправно-трудових установ та засланці. У період, що розглядаєть­ся, вони поповнювалися передусім за рахунок радянських військо­вополонених та інших громадян, які повернулися на Батьківщину з пекла гітлерівських таборів.

Досі відсутні точні дані про чисельність цієї категорії⁴. Відомо лише, що Сталін у 1945 р. розпорядився організувати 100 (!), кож-

¹ Див.: Крип'якевич І., Дольницький М. Історія України. Нью-Йорк. 1990. С. 214.

² Див.: С. Грабовський, Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії державотворення. С. 414.

³ Див.: Історія України. Нове бачення. — Т. 2. С. 343 й далее.

⁴ Дм. Волкогонов стверджував, що на початку 1953 р. тільки в ГУТАБі утримувалося понад 4 млн людей. (Семь вождей. 1997. С. 344).

ний на 10000 осіб (!), таборів тільки для перевірки й тримання коли­шніх військовополонених і репатрійованих радянських громадян. У розташуванні чотирьох Українських фронтів планувалося створи­ти 55 таборів. Усі, хто не пройшов прискіпливу і несправедливу пе­ревірку, а їх не злічити, були відправлені до ГУТАБу.

Після війни змінився етнічний склад населення України. До війни вона була багатонаціональною республікою, після війни ста­ла, в основному, двонаціональною. Одна з причин цього — етнічні «чистки», які здійснювали німецькі окупанти. Від цих «чисток» постраждали передусім євреї. У 1941 р. в УРСР налічувалося 2,7 млн євреїв, після війни їх залишилося 800 тис.¹ Друга причи­на — злочинна національна політика Сталіна, що призвела до наси­льницького виселення з України ряду етнічних спільнот у Середню Азію і до Сибіру. У такий спосіб він карав увесь народ за злочини (справжні чи вигадані), вчинені окремими його представниками. З 1944 р. з України були депортовані у Середню Азію татари, гре­ки, болгари, вірмени, поляки та ін. Німці, нащадки колоністів, які селилися в Україні ще у XVIII ст., були депортовані з України на самому початку війни у кількості 400 тис. осіб. Це вдвічі більше, ніж вивезено татар.

Із закінченням війни населення України складалося переваж­но з двох націй: українців і росіян. При цьому число росіян зросло за рахунок переселення в Україну, насамперед у західні землі та Крим, жителів областей РСФРР.

Щодо українців, особливо у Західній Україні, здійснювалася політика русифікації. Після смерті Сталіна стало відомо, що він мав намір депортувати до Сибіру майже весь український народ. До Сибіру було депортовано понад 200 тис. жителів Західної України.

¹ Див.: Катрич В. П. Украйна в послевоенньїе годьі. 1963. С. 6.