§ 6. Політичні організації націоналістичних сил на завершальному етапі війни

Напередодні визволення території Західної України від нацистських загарбників з ініціативи Головного командування УПА в червні 1944 р. в Карпатах біля Самбора від-^•' булися збори представників різних течій українського національного руху. Метою зборів було створення загаль­нонаціонального всеукраїнського центру, який взяв би на себе «найвище політичне керівництво визвольною боротьбою за Українську самостійну Соборну Державу та репрезентував би цю боротьбу назовні»¹. Після розгляду внутрішньої та міжнародної си­туації збори проголосили себе «тимчасовим українським парла­ментом і назвали себе Українською Головною визвольною Радою (УГВР)»; прийняли три документи; тимчасовий устрій УГВР, по­літичну платформу і декларацію принципів (Універсал). Збори об­рали президію та голову президії УГВР, Генеральний секретаріат (підпільний уряд), генерального суддю та інших вищих посадових осіб.

Наприкінці літа 1944 р. Червона армія взяла під свій контроль значну частину території Західної України. Опір окремих підроз­ділів УПА закінчився їх розпорошенням та зміною загальної війсь­кової тактики боротьби, переходом на диверсійно-терористичну бо­ротьбу невеликих підрозділів, глибоку конспірацію. Більшість ке­рівництва УГВР до жовтня 1944 р. загинула в боях або перебувала за межами України. Контакти з представниками західних країн бу­ли встановлені лише на початку 1945 р.

Обставини не дали змоги УГВР створити місцевий апарат. На місцях продовжував діяти підпільний апарат ОУН-УПА, який в ре­зультаті дій радянського державного апарату, військ НКВС, НКВД наприкінці війни зазнав великих людських втрат. Створення УГВР та спроби розбудови його центральних і місцевих органів як органів державної влади в результаті дій радянського державно-правового механізму так і не набули державотворчих форм.

На осінь 1944 р. серед української політичної еміграції скла­лися дві основні течії: перша, яку представляла ОУН-б, домагалася визнання німецьким урядом незалежної Української держави, інші

¹ Українська Головна Визвольна Рада / Документи. Нью-Йорк — Київ — Львів. '1994. С. 35, 41; // Літопис УПА У 8 т. УГВР. Т. 1. (1944—1945). Львів, 1992.

політичні угрупування були готові до співробітництва з Німеччи­ною проти більшовизму, навіть без визнання незалежності України. Шукаючи активних союзників серед націоналістичних сил, нацист­ське керівництво звільнило у вересні 1944 р. з концтаборів С. Бан-деру, А. Мельника, Я. Отецька та їхніх прибічників, але їх вплив на події в Україні був дуже обмежений, до того ж, відчувши на собі нацистську владу, більшість українського населення не вірило в «нову» політику Німеччини стосовно українського питання.

У лютому 1945 р. німецьке командування в стані розпачу в по­шуках нових союзників, а особливо додаткових людських ресурсів на фронті, взяло курс на створення на основі Українського націо­нального комітету (Краківського) так званого загальноукраїнського політичного центру. 12 березня 1945 р. було створено Український національний комітет (УНК), головою якого став П. Шандрук, за­ступниками голови В. Кутійович та О. Симененко — українські ко­лабораціоністи, які активно співпрацювали з окупаційною адмініст­рацією. В той самий день німецький уряд визнав УНК як українсь­кий представницький орган, що «має право своє настановлення до майбутнього України заступати та у відозвах і маніфестах прого­лошувати». 17 березня була ухвалена декларація про створення Української Національної Армії (УНА) та призначення її команду­вача — генерал-поручника П. Шандрука. Створення УНА підтри­мав голова уряду УНР в екзилі А. Лівицький¹.

Наказом П. Шандрука дивізія СС «Галичина» була підпоряд­кована під його командування під назвою «Перша Українська ди­візія», почалось формування другої дивізії. Таким чином, виникли маріонетковий «уряд» та «армія», що так і не були серйозно сприй­няті ні нацистським керівництвом, ні командуванням.

З падінням Третього рейху припинив своє Існування і Україн­ський національний комітет, а решта військових формувань разом з «комітетом» здалася англо-американським військам і були інтер­новані в Ріміні (Італія).

¹ Див.: Якимович Б. Збройні Сили України: Нарис історії Львів, 1996. С. 210. 358