§ 4. Рух опору проти загарбників

Рух опору на захопленій вермахтом території України роз-почався з перших днів становлення окупаційного режиму. Загроза розгортання широкомасштабної народної війни у тилу серйозно збентежила загарбників. 16 вересня 1941 р. начальник штабу Верховного головнокомандування вер­махту В. Кейтель видав наказ про вживання рішучих за­ходів проти опору.

Восени 1941 р. на окупованій території з розрізненої боротьби з загарбниками оточених підрозділів Червоної армії, наспіх сфор­мованих партизанських загонів, організацій радянського підпілля та інших патріотичних формувань почав поступово зростати та ор­ганізовуватися антинацистський фронт боротьби1.

Першими на шлях збройної боротьби із загарбниками на оку­пованій території України стали бійці і командири Червоної армії, партизани і підпільники радянського руху опору. Організаційні ос­нови радянського руху опору були закладені вже в перших держа­вно-партійних документах вищого керівництва СРСР початку вій­ни. 7 липня 1941 р. опубліковано звернення Президії Верховної Ра­ди, Раднаркому та ЦК КП(б)У «До українського народу», в якому сформульовані основні завдання громадян республіки щодо орга­нізації всенародної боротьби з агресором, у тому числі і на тимчасо­во окупованій території.

20 червня 1942 р. рішенням ЦК КП(б)У було створено спе­ціальний військовий орган для керівництва партизанським ру­хом — Український штаб партизанського руху на чолі з Т. А. Стро-качем, дещо пізніше були створені обласні штаби, які розгорнули роботу безпосередньо на окупованій території України2. 2 жовтня 1942 р. був створений та почав діяти підпільний ЦК КП(б}У, який через мережу підпільних обкомів і райкомів партії взяв на себе функцію політичного керівництва як партизанським, так і підпіль­ним рухами.

З кінця 1942 р., коли радянський рух опору набув масового характеру на всій тимчасово окупованій території України, у важ

¹ Див.: Народная война в тилу фашистских оккупантов на Украине 1941-В двух книгах. К., 1985.

² Див.; Курас Й. Ф., Кентий А. В. Штаб непокоренньїх: (Украинский штаб партизанс-кого двитйения в годьі Великой Отечественной войньї). К, 1988; Строкач А. В. Наш позивний — свобода К., 1979.

кодоступних районах Київської, Чернігівської, Сумської, Житомир­ської, Рівненської, Волинської областей, контрольованих радянсь­кими партизанами, утворювались партизанські краї та зони, в яких в тій чи іншій мірі і формі почали відновлюватися та діяти органи радянської влади. Особливістю їх організації та діяльності був над­звичайний характер режиму — воєнного стану окупованої ворогом території. Тому функції органів радянської влади виконували як депутати Рад і партійно-радянські активісти, зорганізовані у вико­навчі комітети місцевих Рад, так і командування партизанських з'єднань, загонів, які згідно з Указом «Про воєнний стан» брали на себе і деякі функції місцевих органів радянської влади. Крім во­єнної, адміністративно-господарської функцій, органи радянської влади мали й судові повноваження.

Радянські партизани і підпільники, використовуючи тактику активних бойових дій, рейкової війни, диверсій, саботажу, зробили вагомий внесок у розгром загарбників, ліквідацію окупаційної ад­міністрації та її прибічників, у визволенні разом з частинами Червоної армії значної кількості міст і сіл України. У період 1941—1944 рр. на території України налічувалося понад 3 тис. пар­тійно-радянських підпільних груп та організацій чисельністю май­же 100 тис. осіб. У радянському партизанському русі України діяло 46 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів та диверсійно-ро­звідувальних груп, в яких налічувалось майже 500 тис. бійців і ко­мандирів¹.

Після невдалої спроби відновити Українську державу в черв-ні-серпні 1941 р. провід ОУН-б у вересні 1941 р. прийняв рішення перебудувати свою організацію, перевести основну частину кадрів на нелегальне становище і нелегальні форми роботи; у відкритий конфлікт з окупаційною владою не вступати; готувати кадри для майбутньої боротьби. Невдало закінчилась і спроба співпраці з оку­пантами «Української Повстанської армії — Поліської Січі» Буль-би-Боровця. У середині листопада 1941 р. вона була розпущена.

Тільки з весни 1942 р. у інформаціях окупаційних властей по­чинають висвітлюватися події, пов'язані з активізацією діяльнос­ті українського націоналістичного руху опору, основними течіями якого стали Українська повстанська армія (Бульби-Боровця), бан­дерівські організації, радикальні елементи мельниківської ОУН.

¹ Див.: ЧайковськиЙ А. С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941—1944 рр. мовою документів, очима історика). К., 1994. С 244—252.; Голос України. 1999. ЗО жовт. С. 6—7

На початку 1943 р. провід ОУН-б під впливом подій на Східно­му фронті взяв курс на прискорення підготовки власних збройних формувань як найважливішого чинника у боротьбі за ідею Україн­ської самостійної соборної держави¹. Спочатку базою для розгор­тання збройних відділів ОУН обох напрямів стала Волинь, Полісся, згодом — значна частина Західної України. Перші антинімецькі збройні виступи відбулися у березні 1943 р. З квітня 1943 р. збройні формування ОУН-б беруть нову назву — Українська повстанська армія (УПА). Наказом ОУН-б командувачем новоствореної УПА призначено К. Савура. Бульба-Боровець 20 липня 1943 р. перейме­новує свої збройні загони в Українську Народно-революційну ар­мію (УНРА).

На початку травня 1943 р. була створена Головна команда УПА, яка оголосила себе найвищою владою на підконтрольній їй території України. Дії УПА поширилися з Волині-Полісся на Гали­чину та деякі Правобережні райони України. Одночасно робилися спроби створення адміністрації, підконтрольної ОУН-б. На Волині та Поліссі в деяких містечках і селах були створені своєрідні «Повстанські республіки». За розпорядженням К. Савура як пред­ставника «найвищої й одиноко суверенної влади на звільнених землях України» була започаткована земельна реформа². Влітку 1943 р. розпочалися мобілізаційні акції в УПА.

У серпні 1943 р. командування УПА шляхом примусу підко­рило собі всі національні збройні формування. Одночасно Голов­ний військовий штаб було відокремлено від Центрального проводу ОУН-б, хоча призначений Головнокомандувачем всіх військ УПА Р. Шухевич продовжував виконувати функції голови ОУН-б. З ме­тою чіткішого керівництва військами за територіальними ознаками були утворені три крайові командування, яким підпорядковувались військові округи, що поділялися на загони і курені. Функції по­літичної контррозвідки виконувала служба безпеки (СБ) ОУН-б на чолі з М. Лебедем.

З початку осені 1943 р. УПА, виконуючи вказівки центрально­го проводу ОУН-б і постанови III надзвичайного великого збору ОУН (серпень 1943 р.), зосередилася на збройній протидії фронто­вим з'єднанням Червоної армії та радянським партизанам. На час приходу Червоної армії в західноукраїнський регіон УПА налічу-

¹ Див.: Ми не вийдем з того бою, та не станем на коліна.. // Голос України. 1999. 20 лист. С. 6—7.

² Ділу-'ОУН і УПА в другій світовій війні Документи і матеріали // УЇЖ. 1994. № 4. С. 104.

вала близько 60—80 тис. осіб. На щойно визволеній від нацистських загарбників українській землі розгорнулася справжня партизансь­ка війна з елементами громадянської війни. Метою УГІА було ство­рення під контролем ОУН-б нелегальної національно-державної структури, яка могла б протистояти органам радянської влади. В деяких районах фактично склалося двовладдя.

На початку 1944 р. відбулися перші контакти представників керівництва ОУН-УПА з німецькими спецслужбами, які тривали до літа того самого року, їхнім наслідком було укладення своєрід­них «бартерних угод»: за надання розвідувальних даних про Чер­вону армію бандерівці отримували зброю та ін. Контакти ОУН-УПА з нацистами були тактичні і водночас мали локальний, тимча­совий характер, спрямовані на використання німецьких можливос­тей у боротьбі проти Червоної армії, радянської влади¹.

За даними довідки НКВС УРСР, підписаної заступником нар­кома, який відав західними областями, Т. А- Строкачсм від 22 жовт­ня 1945 р., за 21 місяць, починаючи з лютого 1944 р. було проведено 26685 бойових операцій проти ОУН-УПА, у свою чергу, повстанці здійснили 6128 операцій². У боях загинуло близько 100 тис. повста­нців, з радянського боку — близько 10 тис. осіб. Для проведення так званих чекістсько-військових операцій залучались не тільки внут­рішні війська НКВС, підрозділи Львівського військового округу, а й винищувальні батальйони, групи сприяння, сформовані з місцевого населення, що надавало боротьбі з ОУН-УПА елементів громадян­ської війни³.

У 1945 р. за вказівкою Центрального проводу великі підрозділи УПА переформовуються у дрібніші. Створюється широка мережа підпільних «боївок», спрямованих на здійснення диверсій і терорис­тичних актів. За офіційними даними, оунівцями у 1944—1945 рр. бу­ло вчинено 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, під час яких за­гинули не менше як ЗО тис. осіб, зокрема майже 4 тис. представників органів радянської влади.

¹ Див.: Коваль М. В. ОУН-УПА; між «третім рейхом» і сталінським тоталітаризмом. // Укр. іст. журн. 1994, № 2—З, С. 97; // Военно-исторический журнал (Москва). 1991, № З, С. 52—61; № 4, С. 53—62; № 5, С. 45—57.

² Див.; Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи І матеріали. К., 1996, С. 171.

³ Див.: Муковецькяй І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах другої світової війни. К., 1996. С. 4.