§ 3. Окупаційний режим загарбників

Складовою агресії нацистської Німеччини та її сателітів / став злочинний окупаційний режим, установлений на за-шрбаній території України, у процесі здійснення якого окупантами систематично порушувалися чинні норми міжнародного права. Доктрина «тотальної війни» націлена на світове панування базувалася на здійсненні окупацій­ного режиму, що передбачав знищення державності, масовий гено­цид, економічне пограбування та ін. Варварські методи здійснення режиму зводилися в ранг «юридичне обгрунтованої акції». У війні проти Радянського Союзу нацисти ставили дві головні мети: по­літичну й економічну. Політична мета передбачала знищення кому­ністичної ідеології, радянської влади, позбавлення народів будь-якої форми державної організації. Основні принципи «нової східної територіальної політики» відображені в плані «Ост», який передба­чав протягом кількох десятиріч виселити і здебільшого знищити майже 31 млн населення, у тому числі 65% українців, залишки на­селення передбачилося онімечити. Такі ж загарбницькі цілі мали лідери фашистської Румунії та Угорщини. Війна для «третього рейху» була грабіжницьким заходом колосального масштабу. При цьому пограбуванню України відводилось значне місце. Головною економічною метою було перетворення східних територій в аграр­но-сировинний додаток, джерело дешевої робочої (рабської) сили. Основні положення економічної політики на окупованих землях бу­ли сформульовані в плані «Ольденбург» та деталізовані в так зва­ній «Зеленій папці Герінга», «Коричневій папці» та численних Інст­рукціях, наказах, розпорядженнях, що з'являлися вже безпосеред­ньо в ході війни¹.

Серед злочинних за змістом документів, якими керувалася окупаційна влада, необхідно назвати такі: «Про військову підсуд­ність у районі «Барбароса» і про особливі повноваження військ», «Про поведінку військ на Сході», «12 заповідей поведінки німців на Сході та їх поводження з росіянами», «Про комуністичний повстан­ський рух в окупованих областях», «Про особливе поводження з радянськими військовополоненими», «Про поводження з цивільним населенням і з полоненими противника» та ін.

¹ Див.: Рекотов П В. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні 1941— 1944 рр (Історико-правовий аспект) Автореферат каид. юриД. наук. X. 1997. С. 11.

22 0-141

Окупована німецькими військами територія України була роз­ділена на дві частини: зону цивільного і зону військового управління. Перша в політико-адміністративному відношенні підпорядковува­лась імперському міністерству в справах окупованих східних об­ластей, яке офіційно почало діяти 17 липня 1941 р. на чолі з А. Ро-зенбергом. Друга, підлягала Головному командуванню сухопутних військ — вермахту (ОКВ).

1 серпня 1941 р. на західноукраїнських землях створюється «дистрикт Галичина» із центром у Львові як п'ятий дистрикт поль­ського Генерального губернаторства Рейху. В адміністративно-те­риторіальному відношенні він поділявся на окружні староства, які, у свою чергу, ділилися на «бецирки» та «ландгемайнди». Існували ще так звані «виділені міста».

За попередньою домовленістю з Гітлером частина українсь­ких земель передавалася румунській адміністрації. Для управління ними створювалися три губернаторства: «Бессарабія» (до якого ввійшла територія Ізмаїльської області УРСР), «Буковина» (тери­торія Чернівецької області) і «Трансмістрія» (територія Одеської, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської облас­тей). Губернаторства поділялись на повіти, волості, та сільські гро­мади.

20 серпня 1941 р. декретом фюрера був утворений рейхско-місаріат «Україна». Він складався з шести генеральних округів. Формально Крим входив до складу округу «Таврія», проте тут іс­нувало спільне управління, діяли органи зони військової адмініст­рації. Генеральні округи поділялись на округи, райони.

Таким чином, в окупованій Україні запроваджувався новий територіальний і адміністративний поділ і навмисно порушувалась її територіальна цілісність.

У зоні військового управління виконавча влада перебувала в руках військового командування, комендатур. Під їх керівництвом утворювались і діяли місцеві цивільні органи управління до роботи в яких, залучалися представники місцевого населення.

У галузі приватного права тимчасово продовжували діяти окремі норми радянського законодавства, які поступово замінялися відповідними актами окупаційних властей. Єдиних положень з кри­мінального права та судочинства також не було. Застосовувалося позасудове покарання. Лише влітку 1943 р. була зроблена спроба створення судових органів, однак вирішити цю проблему не вдало­ся у зв'язку з наступом Червоної армії.

У галичині адмініст|штиіший апарат створювався за німець­ким зразком и розгалуженою мережею адміністративних органів по всіх напрямках дІйсності. Війтами, бургомістрами і сільськими етй|нн'тими нриинячвлисн переважно українці. Апарат місцевих ергймір тгж гилйднвея у українців.

У рпппіфнлжрнні генерал-губернатора Г. Франка від 1 серпня 1М4І р_м Іцо стосувалося організації адміністрації, наголошувалося: «ЧнмнІ до цього лакони і права втрачають свою силу, оскільки вони еунї'|шчить адміністрації німецького уряду»¹. Натомість вводились НОВІ, икі ижі: діяли в Угорському генерал-губернаторстві та які Іі'ио.лн.ІІисі. під час війни.

Для боротьби з противниками режиму створювались «наглі суди», або «спеціальні суди» із представників «порядкової поліції» та гестапо. В інших випадках мало діяти для німців німецьке судо­чинство, стосовно ненімців відновлювалося судочинство та законо­давство, чинне до 31 серпня 1939 р.

На відміну від Бессарабії, Північної Буковини, «Трансмістрія» формально до складу Румунії не входила. Відповідно до угоди від ЗО серпня 1941 р. Румунія отримала лише німецький мандат на здійснення тимчасової «адміністрації» і економічної експлуатації території між Дністром і Бугом. Адміністрація міст і волостей скла­далася здебільшого з румунів, як військових, так і цивільних. У се­лах і містечках на посади старост призначалися і представники місцевого населення.

Необхідність створення нової системи управління на Східних землях була визначена Гітлером на нараді в ставці ОКВ 6 липня 1941 р.: «Тепер перед нами стоїть завдання розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з тим щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третс, експлуатувати її»². Апарати «східного» міністерства і підлеглого йому рейхскомісаріату України повністю відповідали цим завдан­ням. На відміну від загального управління, поліцейська влада в рейхскомісаріаті зосереджувалась в руках рейхсфюрера СС і на­чальника поліції Німеччини Г. Гімлера. Очолив рейхскомісаріат за­взятий нацист Е. Кох зі штаб-квартирою у м. Рівне. Весь персонал адміністрації, окрім нижчих посад, був німецьким. Структура ад­міністративного апарату була досить громіздкою, але мала чітко

¹ Див.: Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів. К, 1963. С. 26.

² Див.: "Преступньїе цели — преступньїе средства. Документи об оккупационной по-литике фашистской Германии на территории СССР (1941—1944 гг.). М., 1968. С. 20.

визначене завдання — встановлення «порядку», який відповідав би цілям агресора.

Окрім німецької адміністрації, в межах колишнього адмініст­ративного поділу» створювались органи місцевого управління в ра­йонах, містах, селах з числа місцевого населення, лояльного до оку­паційної влади. Органи місцевого управління діяли за умов повної пІдконтрольності і залежності від німецької окупаційної адміністра­ції. Це виявлялось як у порядку призначення та заміщення посад, так і в тому, чим вони керувалися у своїй діяльності. Адже на бага­тьох наказах і розпорядженнях місцевих властей зазначалось: «підстава: наказ німецького командування».

Система судових органів створювалася відповідно до постано­ви рейхсміністра А. Розенберга від 4 серпня 1941 р.¹ У своїй діяль­ності суди опиралися на німецьке законодавство та нормативні акти окупаційної влади. Нижчі правові ланки (шліхтери) своє рі­шення виносили «на власний розсуд». Вся судова система та судо­чинство відповідали цілям окупаційної політики і мали репресив­ний характер. Тим більше, що значна частина вироків та рішень виносилась адміністративними та військовими органами в позасу-довому порядку.

На всій окупованій території України особливі функції покла­далися на військово-поліцейські органи. Влада військових у всіх сферах діяльності була практично безмежною, що неодноразово підкреслювалось у відповідних наказах та інструкціях.

З порушенням міжнародного права, починаючи з кінця 1942 р., окупанти інколи насильно чи обманом почали активно формувати з числа місцевого населення військові підрозділи для використання їх на фронтах, охорони тилу. Причини, які змусили місцевих жителів одягнути мундири чужинця, були неоднаковими. Одні воювали на боці Німеччини з політичних міркувань (неприйняття більшовизму, радянської влади), Інші — з безвиході (полон, страх перед сталінсь­кими репресіями). Можна вважати правомірним поділ усіх форму­вань, які воювали в складі німецьких частин, на дві групи: перша — військові угрупування, що виникли на базі політичних концепцій; друга — охоронно-вартові, допоміжні, поліцейські підрозділи.

До першої групи слід віднести дивізію СС «Галичина», яка по­чала формуватися в квітні 1943 р. на території Галичини — частині Генерального губернаторства Рейху спочатку на добровільних за­садах, а згодом, — примусовою мобілізацією. Командування ди-

¹ Див.: Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів. К., 1963. С. 27.

візією здійснювали німецькі офіцери. Напередодні свого розгрому під м. Вроди дивізія налічувала понад 15 тис. осіб. До першої групи тикож належали Український Легіон, УВВ, РОА.

До другої групи належали поліцейські формування, створені з місцевих жителів і підпорядковані апарату рейхсфюрера СС і на­чальника поліції Гімлера. Поліція в усіх адміністративних районах мили незначні організаційні відмінності. Так, у Генерал-губернатор-стпі питаннями охорони громадського порядку відала «Допоміжна українська поліція», в Рейхскомісаріаті — «Допоміжна українська поліція на службі німецького вермахту». На Волині додатково утво­рювались охоронні батальйони (шуцманшафти). В інших районах створювались, здебільшого з військовополонених, команди «гільфе-вілліте» для виконання допоміжних функцій, охоронні сотні, курені та ін.¹

З перших днів війни увесь механізм окупаційної влади розпо­чав діяти шляхом насильства, сваволі, грабунку, масового знищен­ня населення. Загарбники не тільки мали «право», але й були зобо­в'язані відповідними наказами, директивами, інструкціями, вияв­ляти граничну жорстокість².

Серед перших злодіянь фашистів в Україні — масова (одно­часно десятки тисяч мирних громадян!) страта мирних громадян у Кисвї (розпочата наприкінці вересня 1941 р.). Окупантами вводила­ся система заручництва. Під час відступу загарбників з території України була застосована тактика «спаленої землі», «тотальної» евакуації. В наказі Гімлера від 7 вересня 1943 р. вимагалося не за­лишати «жодної людини»³.

Складовою частиною діяльності окупаційного апарату було введення примусової праці в двох напрямках: вивезення населення на роботи до Німеччини та насильницьке залучення до робіт безпо­середньо в окупаційних зонах у формі трудової повинності.

Основним змістом економічної політики був широкомасштаб­ний грабіж, який здебільшого мав організований характер. Земля, її надра, промисловість і сільське господарство, культурні і наукові цінності, всі багатства проголошувались власністю «великогерман-ського рейху».

¹ Див.: Муковський І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах другої світової війни. К., 1996. С. 445—459.

² Див.: «Сборник сообщений Чрезвьічайной государственной комиссии о злодеяниях немецко-фашистских захватчиков». М., 1946. С. 7.

³ Див.; ^Совершенно секретно! Только для командования!»: Стратегия фашистской Германии в войне прогин СССР. Документи й материальї М., 1967. С. 528.

Окупаційний механізм в Україні включав понад 180 великих стаціонарних таборів для військовополонених, в яких, всупереч нор­мам міжнародного права, здійснювалось масове знищення людей.

Унаслідок злочинного діяння окупаційного режиму за період тимчасової окупації території України у 1941—1944 рр. загинуло від насильств, голоду, хвороб близько 6 млн осіб, було вивезено до Німеччини 2,4 млн осіб. Загальна сума матеріальних збитків, які понесла Україна в результаті окупації, становить близько трильйо­на карбованців у довоєнних цінах.