§ 2. Спроби відновлення української національної державності

У колах української політичної еміграції до початку Вели­кої Вітчизняної війни переважала необгрунтована думка, що у воєнному зіткненні двох держав може з'явитися перспектива відновлення Української Народної Респуб­ліки або Української держави часів гетьмана П. Скоро­падського¹.

Найрадикальніша частина організованої еміграції — організа­ція українських націоналістів (ОУН-революційна) під керівництвом С. Бандери на початку 1941 р. установила контакти з представни­ками військового керівництва нацистської Німеччини. У квітні було укладено обмежену угоду про співпрацю. Німці погодились підготу­вати близько 700 бойовиків, які були поділені на два батальйони: «Нахтігаль» і «Роланд» для використання їх на Східному фронті з диверсійно-розвідувальною метою. Рух очолюваний Бандерою дістав назву ОУН-б.

Поміркована частина партії ОУН-м на чолі з А. Мельником напередодні війни створила товариство українських вояків, плану­ючи зайнятися організацією української армії, а також направила певну кількість перекладачів на службу у німецькі частини.

Проте німецьке політичне керівництво ніколи не розглядало ОУН як надійного союзника в поході на Схід і відводило їй роль до­поміжної сили. Цілям нацистського керівництва суперечили праг­нення українських націоналістів — скористатися війною між Ні­меччиною і СРСР і домогтися створення незалежної Української держави.

Цілі ОУН-м у разі війни між Німеччиною і СРСР були сфор­мульовані в меморандумі А. Мельника від 14 квітня 1941 р., в якому передбачалась можливість тісного співробітництва з нацистською Німеччиною, говорилось, що мета цієї організації — відновлення незалежної і суверенної Української держави. У цей же день з'я­вилася відозва до всіх українців, яку підписали 116 політичних, громадських, військових діячів із різних політичних середовищ, які

¹ Див.: Український націоналізм під час Другої світової війни. В кн. Мала енциклопе­дія етнодержавознавства К., 1996. С. 803.; «Медовий місяць» з нацистським режи­мом. // Голос України. 1999. 16 жовт. С. 6—7.

мешкали в еміграції. У ній наголошувалось на необхідності віднов­лення Української суверенної держави.

За тиждень до початку війни було підготовлено меморандум С. Бандери (переданий у рейхсканцелярію 23 червня 1941 р.}. У ньому також наголошувалось на необхідності відновлення неза­лежної і суверенної України і на можливості укладення союзу в бо­ротьбі з СРСР.

Одночасно обидві ОУН почали таємну підготовку похідних груп, які в разі війни мали б проникнути в Україну за німецькими військами і створювати свої політичні осередки.

У день нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. у Крако­ві відбулися загальні збори представників національно-політичних та громадських організацій, де було проголошено утворення Укра­їнського Національного Комітету (УНК), який за задумом бандерів­ців мав стати платформою для об'єднання всіх національно-свідо­мих сил.

У перші дні війни разом з німецькими військами на територію України вступили перші похідні групи ОУН кількістю понад 3 тис. осіб, які почали створювати в містах та селах, залишених відступа­ючою Червоною армією, місцеві управління, поліцію.

Нацистське керівництво не робило ніяких заяв стосовно май­бутнього України, що викликало занепокоєність у колах націона­лістів. Поміркована частина ОУН не хотіла форсувати розвиток по­дій і чекала, що німецька влада у слушний час виявить свою волю. Радикальну позицію зайняла ОУН С. Бандери, котра вирішила поставити нацистське керівництво перед фактом самопроголошен-ня Української держави.

ЗО червня 1941 р. німецькі війська захопили Львів. При під­тримці батальйону «Нахтігаль» похідна група ОУН-б зібрала пред­ставників українського національного осередку міста і проголосила їх Національним зібранням. Вони прийняли акт відновлення Укра­їнської держави, а також декрет, яким першого заступника С. Бан­дери Я. Стецька було призначено головою Крайового правління. Че­рез тиждень його перейменували на Українське державне правлін­ня¹. У промовах і документах цього зібрання проголошувалось відновлення Української держави — союзниці нацистської Німеч­чини².

¹ Див.: Українське державне правління (УДЕІ). В кн. Мала енциклопедія етнодержа-вознавства. К, 1996, С- 408—410.

² Див,: Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. Париж, Нью-Йорк,

Львів, 1993. С. 504—505,

2 липня 1941 р. інформація про події у Львові дійшла до Бер­ліна, реакція якого була вкрай негативною, і вже наступного дня надійшов наказ посадити під домашній арешт деяких українських діячів, зокрема С. Бандеру. 5 липня він був заарештований і депор­тований з Кракова в Берлін. Цього ж дня розпорядженням німець­кої окупаційної адміністрації уряд Я. Стецька було розпущено, 15 вересни 1!)41 р. німецькі репресивні органи провели масові ареш­ти членін ОУН-б.

Помірковані політичні кола українства, зваживши реакцію нацистів на акт від ЗО червня 1941 р., поставились до нього здебіль­шого негативно.

Державний центр УНР, прихильники гетьмана П. Скоропад­ського, провід мельниківського ОУН не пішли на ризик конфлікту з нацистами, розраховуючи на можливість вирішення українського питання після переможного завершення війни між Німеччиною і СРСР.

Не визнавши акт проголошення Української держави у Льво­ві, нацистське керівництво відверто продемонструвало своє негати­вне ставлення до ідеї української державності.

Після ліквідації Українського державного правління єдиним українським органом у Західній Україні стала створена б липня Рада сеньйорів, яка ЗО липня 1941 р, була перейменована на Укра­їнську національну раду на чолі з К. Левицьким та митрополитом А. Шептицьким. Склад ради був багатопартійним, здебільшого з по­міркованих представників інтелігенції, священнослужителів. Рада не була потрібна окупаційній адміністрації і тому залишилась офіційно невизнаною.

Спроби митрополита А. Шептицького надсилати депеші, ме­морандуми до нацистського керівництва завершились примусовим підписанням документа про самоліквідацію Української національ­ної ради. 19 вересня 1941 р. німецькі війська захопили Київ. На­ступного дня члени похідних груп ОУН разом з представниками національної інтелігенції утворили управу міста, після чого висту­пили з пропозицією створити Українську національну раду, яка планувалась як представницький орган всієї України. 5 жовтня від­булися Установчі збори, які утворили Українську національну раду і обрали президію на чолі з М. Величківським. Установчі збори при­йняли декларацію і звернення до народу, в яких президія поклада­ла на себе «належно репрезентувати український народ перед німецькими чинниками, що перебувають на терені України...»¹.

¹ Городиський 3. Українська Національна Рада: Історичний нарис. К., 1993. С- 34.

Невдовзі були утворені Київська, Чернігівська, Полтавська обласні ради Української національної ради.

Основним напрямом роботи Української національної ради ста­ло соціально-культурне, церковне життя. Однак діяльність Укра­їнської національної ради суперечила цілям окупаційного режиму нацистів, і тому 17 листопада 1941 р. Українська національна рада була заборонена. У перших числах грудня розпочалася ліквідація місцевих Українських національних рад та їхніх органів.

У відповідь на дії нацистського уряду, окупаційної адміністра­ції щодо спроби відновлення української державності, особливо у зв'язку з розгортанням масових репресій проти цивільного насе­лення України, представниками націоналістичного руху були підго­товлені меморандуми від 14 січня 1942 р. на ім'я Гітлера¹ і від 10 січня 1942 р. на ім'я рейхскомісара України Коха, в яких вкотре пропонувалось співробітництво за умови визнання за українцями права на свою державність. Всі ці звернення залишилися без відпо­віді, територія України перетворювалась у колонію з найжорст-кішим окупаційним режимом.

¹ Див.: Городиський 3. Українська Національна Рада. С. 104—107; Історія застерігає:

трофейні документи. К„ 1986. С. 231—233. 336