5 Су усср. 1922. № 41. Ст. 598.

порядок провадження слідства та його загальні умови, як то: заве­дення кримінальної справи, дізнання, пред'явлення обвинувачення і допит обвинуваченого, заходи запобігання ухиленню від слідства й суду, допит свідків та експертів, обшуки і виїмки, огляди та освід­чення, визначення психічного стану обвинуваченого, закінчення по­переднього слідства, оскарження дій слідчого тощо.

КІІК ретельно регламентував порядок провадження справи в народному суді. Він містив норми про одноособові дії народного су­ду, судове засідання, про зміну обвинувачення та про притягнення до суду нових осіб, про ухвалення й оскарження вироку; прийняття й оскарження ухвал. Кодекс визначав провадження в раді народ­них судів. У ньому містилися норми, що регламентували судочинс­тво в ревтрибуналах, провадження в порядку найвищого судового контролю Наркомюсту республіки.

Кодекс визначав роль і завдання органів прокуратури у здійс­ненні нагляду за законністю тримання під вартою, у порушенні кримінальних справ, підтриманні державного обвинувачення на су­ді, нагляді за слідством тощо.

Останній розділ КПК містив норми, що регламентували поря­док виконання судових вироків.

За Кримінально-процесуальним кодексом Державне політич­не управління було лише органом дізнання. 20 вересня 1923 р. Пре­зидія ВУЦВК затвердила постанову про взаємовідносини судових установ республіки, осіб прокурорського нагляду та органів ДПУ. Дізнання, що провадили органи ДПУ у справах про контрреволю­ційні злочини та військове шпигунство, як виняток з Кримінально-процесуального кодексу УСРР, офіційно прирівнювалося до попе­реднього слідства і мало чинитися за відповідними правилами¹.

31 жовтня 1924 р. були ухвалені Основи кримінального судо­чинства СРСР і союзних республік. У зв'язку з цим КПК УСРР було переглянуто і приведено у відповідність з загальносоюзним законом, її також з Положенням про судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 р.

20 липня 1927 р. було прийнято новий Кримінально-процесу-Іільний кодекс УСРР²- Він відтворював низку статей КПК УСРР 11)22 р., але доповнювався новими положеннями, які стосувалися роґнгги органів розслідування, прокуратури й суду і відображали тенденцію посилення впливу держави на суспільство. Так, у розділ «Опшниі положення» додавалася вказівка, яка забороняла судовим

'Див: Уіч.'нип І. Б. Позасудова репресія: як це починалося // Комуніст України.

КИШ М '1, (' 43—53. ¹ МУ УСІМ' 11)27. М 36—38- Ст. 167.

органам, органам прокуратури, слідства і дізнання відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиня­ти кримінальну справу про суспільне небезпечне діяння на тій під­ставі, що в КК не передбачено покарання за таке діяння. Антидемо­кратична стаття КК 1927 р. про аналогію закону підкріплювалася, таким чином, кримінально-процесуальним законодавством.

КПК 1927 р. значно розширив права органів дізнання, переда­вши їм частину функцій, які раніше належали лише слідчим орга­нам. Справи, за якими провадження попереднього слідства було не обов'язковим, органами дізнання направлялися безпосередньо в на­родний суд. КПК вже не регулював порядок дізнання, що його про­водили органи ДНУ. Водночас звужувалося право на захист. На стадії попереднього слідства, а також дізнання Кодекс не передба­чав участі захисту, як це було до цього часу. Захисник тепер брав участь у процесі тільки зі стадії судового розгляду. Визнання зви­нуваченим своєї вини ставало одним з головних її доказів.

У КПК не дістали чіткого законодавчого закріплення поло­ження про незалежність суддів і підкорення їх лише законові, пра­ва потерпілого, розгляд справ у всіх судах з участю народних за­сідателів. До ст. 62 КПК УСРР додавалася примітка про можливість допиту захисника як свідка, якщо буде встановлено, що йому відо­мо що-небудь про злочини, передбачені статтями 54²—54¹⁴ КК УСРР. Тобто вказувалося, що відомості у справах про контррево­люційні злочини не є професійною таємницею. Суд, розглядаючи справу, міг припинити допит свідка, якщо визнавав, що свідчення­ми вже допитаних свідків повністю встановлені обставини, необхід­ні для розгляду справи.

КПК вирішував питання, пов'язані з оскарженням ухвал і ви­років народного суду. Всі скарги й протести на вироки і протести народного суду і на постанови народного судді могли бути подані до окружного суду в надто короткий строк (протягом 7 діб з дня їх винесення). Згідно з кримінально-процесуальним законодавством УСРР деякі справи підлягали розгляду надзвичайними судами у порядку виключної підсудності. Зберігалися окружні ревтрибуна­ли, Військова колегія Верховного трибуналу України. Діяла над­звичайна сесія Верховного Суду УСРР, де справи розглядались на закритих засіданнях і за спрощеними процесуальними правилами. Все це створювало умови для безконтрольних розправ.

Цивільний процес. ЗО липня 1924 р. ВУЦВК ухвалив постанову, якою затверджував Цивільно-процееуальний кодекс УСРР (далі — ЦПК). ЦПК УСРР установлював демократичні принципи цивільного процесу: незалежність суддів, що підкоряються тільки законові; глас­ність суду, тобто розгляд справ у відкритому для всіх публічному за­сіданні; усність, яка вимагає, щоб підставою для рішення був усний розгляд справи в судовому засіданні; безпосередність, тобто безпосе­реднє ознайомлення, вивчення і перевірка суддями всіх доказів у справі під час судового розгляду; змагальність І рівноправність сторін, тобто надання позивачу, відповідачу й прокуророві однакових прав і можливостей наводити докази для обгрунтування своїх тверджень і вимог; судочинство на мові більшості місцевого населення з наданням перекладача особам, що не володіють цією мовою.

ЦПК УСРР відображав тенденцію розширення втручання Ра­дянської держави і її органів у справи громадянина. Так, Кодекс за­значав, що суд у цивільному процесі відіграє активну роль, не задо­вольняється доказами, наведеними сторонами, а вживає всіх заходів для з'ясування істотних для справи обставин і в разі необхідності сам витребовуе їх. При цьому ст. 4 ЦПК УСРР установлювала, що за відсутності нормативних актів для вирішення будь-якої справи суд має це робити, керуючись загальними принципами радянського за­конодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду. Таким чином, вказівка про політику робітничо-селянського уряду надавала суду змогу порушувати права окремих верств населення республіки (передусім тих, хто був законодавством обмежений у ви­борчих правах). Водночас трудящим, що зверталися до суду, остан­ній мав допомагати захищати їхні права та законні інтереси. ЦПК УСРР докладно регулював питання представництва на суді, підсуд­ність справ, судових витрат, штрафів, процесуальних строків, ви­клику до суду, а також порядок позовного провадження й особливих проваджень. Кодекс містив норми, що розв'язували питання оскар­ження і перегляду судових рішень та їх виконання.

У процесі використання Кодексу виявлялися певні хиби, при­таманні йому. Ця обставина, а також певні зміни в адміністратив­но-територіальному поділі республіки, розвиток цивільного оборо­ту, досвід розв'язання процесуальних питань цивільно-процесуаль­ною колегією Верховного Суду УСРР тощо обумовили необхідність прийняття нового ЦПК. 11 вересня 1929 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР затвердили новий Цивільний процесуальний кодекс УСРР¹. Він набирав чинності з 1 грудня 1929 р. Зберігаючи основні принци­пи ЦПК 1924 р., новий Кодекс багато в чому відрізнявся від нього. Так, розділи 36—42, що регламентували ведення справ про неспро­можність фізичних і юридичних осіб, були новими. У цих розділах,

¹ ЗУ УСРР. 1929. № 25. Ст. 200.

побудованих на основі загальносоюзного законодавства, детально регламентувався порядок визнання особи або організації неспромо­жною; визначалися підсудність і порядок провадження у справах про неспроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквідаторів майна осіб або організацій, визнаних неспроможними, порядок розділу ліквідаційного майна.

1) Виправне-трудове право. Порядок здійснення мір покарання в республіці регулював прийнятий ВУЦВК 23 жовтня 1925 р. Ви­правно-трудовий кодекс УСРР¹ (далі— ВТК). Завданням Кодексу було встановлення і здійснення системи виправно-трудових заходів з метою «пристосування злочинних елементів до умов трудового вільного співжиття»².

Основні положення Кодексу містилися у Його першому розділі, в якому йшлося про організацію системи виправно-трудових уста­нов, відповідного режиму в них, про доцільне влаштування і засто­сування примусових робіт без тримання під вартою. ВТК передба­чав, що виправно-трудові заходи, поєднані з позбавленням волі, ма­ють застосовуватись у перехідних трудових будинках, трудових колоніях (сільськогосподарських, ремісничих фабрично-заводських). Режим у виправно-трудових установах мав сприяти зміцненню в осіб, що скоїли злочини, таких рис характеру і звичок, які можуть стримати їх від нових злочинів, і до нього обов'язково треба присто­совувати працю. У Кодексі зазначалося, що цей режим не може бути спрямований на заподіяння будь-яких фізичних страждань, шкоди для здоров'я чи на приниження людської гідності в'язнів. Праця в таких установах організовувалася на загальних засадах, тобто від­повідно до трудового законодавства. Мета використання праці — пе­ревиховання засуджених, а також покриття витрат на їх утримання. Водночас у ВТК чітко виявлявся класовий підхід до засуджених. Підкреслювалася необхідність на практиці враховувати різницю між в'язнями з середовища трудящих і в'язнями з нетрудящих³.

У другому і наступних розділах ВТК містилися статті, які ре­гламентували конкретні питання організації, діяльності виправно-трудових установ, а також управління і керівництва ними. Наприк­лад, другий розділ Кодексу присвячувався центральним і місцевим органам виправно-трудової системи республіки. Розділ З ВТК рег­ламентував діяльність комісій нагляду при виправно-трудових ус-

¹ ЗУ УСРР. 1925. № 94—95. Ст. 523.

² Там же, Ст. 524.

³ Див.: Бехтерев Б., Кесслер М., Утевский Б. Исправительно-трудовое дело в вопро-сах й ответах. М., 1930. С. 14.

тановах, розділ 4 — розподільчих комісій в округах. Розділ 5 Коде­ксу встановлював види виправно-трудових установ: будинки попе­реднього ув'язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудові будинки, трудові колонії, установи для хворих в'язнів — лікарні, колонії для туберкульозних в'язнів, трудові реформаторії для не­повнолітніх правопорушників, ізолятори спеціального призначення, а також порядок направлення в'язнів у виправно-трудові установи.

Розділ 6 ВТК був присвячений порядку прийняття в'язнів до виправно-трудових установ, розділ 7 — класифікації ув'язнених, розділ 8 — режиму тримання в'язнів у виправко-трудових устано­вах, розділ 9 — заходам дисциплінарного впливу на в'язнів. У Коде­ксі містилися розділи, в яких викладалися правила тримання засу­джених у різних видах виправно-трудових установ, організації робіт у цих установах тощо. Спеціальний розділ визначав правила три­мання у реформаторІях неповнолітніх правопорушників віком від 14 до 18 років. Основним завданням було «навчити неповнолітніх правопорушників кваліфікованій праці, розширити їхній розумовий кругозір шляхом загальної і професійної освіти і виховати з них ак­тивних і свідомих своїх прав та обов'язків громадян» (ст. 198).

Останній розділ Кодексу визначав порядок допущення до ви­правно-трудових установ осіб, які не належали до їх службового складу. Серед цих осіб були, зокрема, члени ЦВК СРСР, члени ВУЦВК, голова уряду УСРР, нарком юстиції і Генеральний проку­рор республіки, а також деякі інші посадові особи республікансько­го рівня. Названі особи допускалися до виправно-трудових установ у будь-який час дня і ночі без спеціального на те дозволу.

Беручи до уваги, що точне проведення в життя ВТК УСРР значною мірою залежало від засвоєння його працівниками виправ­но-трудових установ, Виправно-трудовий відділ НКВС УСРР видав циркуляр за № 140 від 28 грудня 1925 р. про обов'язкове вивчення змісту ВТК УСРР названими працівниками¹.

Адміністративне право. Значна кількість різноманітних зако­нодавчих актів у галузі адміністративного права, які були прийняті в УСРР у першій половині 20-х років, надзвичайно ускладнювала діяльність органів влади й управління всіх рівнів. Ця обставина об'єктивно обумовила необхідність створення Адміністративного кодексу УСРР. Він був розроблений і затверджений ВУЦВК 12 жовт­ня 1927 р. і набув чинності з 1 лютого 1928 р.²

Див.. Сборник материалов по исправительно-трудовому делу УССР. Законополо-жічпш, инструкции й циркулярні. X., 1927. С. 94—95.

аУ УСРР, 11(27. № 63, 65. Ст. ст. 239, 240.

Адміністративний кодекс УСРР складався з 15 розділів і міс­тив 528 статей. Він регулював широке коло відносин, пов'язаних з правами й обов'язками органів державного управління у взаємовід­носинах між ними, а також у відносинах цих органів з громадянами.

Кодекс законів про народну освіту УСРР. Третя сесія ВУЦВК шостого скликання, обговоривши доповідь Наркомосу УСРР про Ко­декс законів про освіту, 16 жовтня 1922 р. прийняла цей законодав­чий акт в цілому і доручила Наркомосу І НКЮ УСРР остаточно його відредагувати й подати на затвердження Президії ВУЦВК. 22 листопада 1922 р. Президія ВУЦВК ухвалила Кодекс законів про народну освіту. На території УСРР він набув чинності з 25 лис­топада того самого року¹. Структура кодексу мала такий вигляд: преамбула — книга — частина — розділ — глава. Кодекс містив 767 статей. Він складався з таких книг: 1. Організація управління й постачання в галузі народної освіти. 2. Соціальне виховання дітей. 3. Професійна і спеціально-наукова освіта. 4. Політична освіта і виховання дорослих.

У Кодексі зазначалося, що мета радянського виховання та освіти — «розкріпачення трудящих мас від духовного рабства, роз­виток їх свідомості, створення нового покоління людей комуністич­ного суспільства з психологією колективізму, з твердою волею, сус-пільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом, який грунтується на ясному розумінні законів розвитку природи і суспільства». За Кодексом органи виховання і освіти повинні бути знаряддям диктатури пролетаріату у справі ліквідації класового суспільства і створення нового, соціалістичного суспільства, провід­ником принципів комунізму та ідейно-організуючого впливу проле­таріату на трудящі маси з метою виховання поколінь будівників ко­муністичного суспільства. Як бачимо, кодекс занадто ідеологізова-ний, насичений революційною фразеологією.

Відповідно до кодексу основу діяльності культурно-освітніх установ держави мали складати: а) трудовий процес як фундамент виховання і пізнання; б) різноманітність життєвих потреб як мета виховного процесу; в) практика, спрямована не лише на пояснення світу, а й на його зміну. Кодекс проголосив право всіх громадян УСРР на вільний доступ до знань, до науки та мистецтва у всіх культурно-освіти їх установах держави.

Кодекс закріплював таку систему радянського виховання: а) соціальне виховання дітей; б) професійна освіта молоді; в) науко­ва робота; г) політична освіта дорослих. Соціальне виховання дітей і