§ 6. Органи захисту більшовицького радянського режиму

Ід час революції поряд з Іншими старими владними струк­турами було ліквідовано міліцію Тимчасового уряду, старий суд та" прокуратуру, правоохоронні органи УНР. Замість них радянська влада організувала робітничо-селянську мі­ліцію, надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, новий суд та інші органи захисту революційного режиму. Значною мірою це були структури тоталітарне-репресивної системи, що вже формувалася.

Судові органи УСРР. Окремі спроби Рад створити власні суди в Україні спостерігалися ще до перемоги жовтневого збройного по­встання в Петрограді. У листопаді — грудні 1917 р. будівництво су­дів за ініціативою більшовиків розгортається в Україні набагато ширше, а суди, що створювалися, отримують чіткіше організаційне оформлення. На початку грудня в Одесі комітет охорони міста при виконкомі Ради заснував два революційних трибунали зі слідчими комісіями при них. У середині грудня створюються шляхові дисци­плінарні суди при районних комітетах Південно-Західної залізниці та Головний дисциплінарний суд залізниці. Наприкінці грудня тут же, в Одесі, було створено військово-морський революційний три­бунал¹.

Радянське судове будівництво активізується у січні і на поча­тку лютого 1918 р. У цей період воно не мало ще змоги спертися на радянське законодавство внаслідок його незадовільного стану. На­віть ті закони, які видавалися, не завжди своєчасно надходили на місця. Хоча 10 січня 1918 р. вже була оприлюднена постанова На­родного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. «Про введення Народного суду», застосування цього законодавчого акта в практи­ці судового будівництва розпочалося пізніше, в багатьох місцях ли­ше в середині лютого. У Києві народний секретар юстиції лише 19 лютого наказав дореволюційним судовим установам припинити свою діяльність.

Ревкоми організували слідчі комісії для боротьби з політични­ми противниками. Наприкінці січня 1918 р., після встановлення ра­дянської влади в Києві, було створено слідчу комісію при Київсько-

¹ Див.: Диденко М. П. Возникновение й развитие советских судебньїх органов в Украинской ССР. К, 1951. С. 35—36.

му ревкомі з метою переслідування прибічників Центральної Ради. У середині січня було організовано слідчу комісію при Одеському ревкомі.

Нерідко слідчі комісії тимчасово {до створення народного су­ду) виконували функції суду. Іноді такі слідчі комісії створювалися для допомоги народному судді, на якого постановою Народного Се­кретаріату від 4 січня 1918 р. покладався обов'язок здійснювати по­переднє слідство. На селі судові функції часто здійснювали сільські та волосні сходи.

До особливостей постанови Народного Секретаріату від 4 січ­ня 1918 р., які не сприяли правосуддю, слід віднести те, що вона відкидала не тільки апеляційне, а й касаційне оскарження рішень та вироків народного суду і тому не створювала касаційної ін­станції.

У постанові Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. зовсім не висвітлювалося питання організації та діяльності революційних трибуналів. У зв'язку з цим народний секретар із судових справ оприлюднив 23 січня 1918 р. Положення про революційні трибуна­ли, в якому розглядалися питання організації та процесуальні фор­ми діяльності революційних трибуналів. Впроваджувався ще більш спрощений порівняно з постановою від 4 січня 1918 р. порядок су­дової діяльності. Суд цей не мав нічого спільного з правосуддям.

Для обміну досвідом 26 січня 1918 р. у Харкові було проведено з'їзд судових комісарів, а 15 березня — конференція всіх повітових комісарів юстиції. Норми постанови Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. уточнюються новими постановами народного секре­тарства із судових справ. Одна з таких постанов від 20 січгія вилу­чає з підсудності народного суду, по-періпе, житлові справи, які передаються на розгляд створюваних при Радах житлових камер; по-друге, земельні справи, які підлягають розгляду в селянсь­ких земельних комітетах; по-третє, справи, пов'язані з соціальним страхуванням, які повинні розглядатися в лікарняних касах, стра­хових органах, примиренських камерах. Що стосується трудових спорів, то вони тепер мають розглядатися у відділах праці місцевих Рад.

Наприкінці 1918 р. у процесі утвердження радянської влади заново створюються радянські судові органи.

19 лютого 1919 р. Раднарком УСРР видав декрет про суд, яким скасував усі суди, організовані Центральною Радою, Гетьман­щиною та Директорією. 20 лютого було затверджено Тимчасове по­ложення про народні суди та революційні трибунали УСРР, яке в основному повторювало положення, сформульовані за рік до цього в постанові Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. «Про вве­дення Народного суду» та Положенні про революційні трибунали, прийнятому народним секретарством з судових справ 23 січня 1918 р. Після видання декрету про суд від 19 лютого 1919 р. діяльність міс­цевих ревкомів та радянських судів стала ще активнішою. Таку ж діяльність з відновлення радянської судової системи було знову проведено в Україні після розгрому армій Денікіна наприкінці 1919р.

У діяльності радянських судів на перший план висувалася їх роль як органів придушення класових супротивників. Тому в систе­мі судів центральне місце належало революційним трибуналам. Тимчасове положення від 20 лютого 1919 р. запроваджувало рево­люційні трибунали по одному на губернію. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15. Справи розглядалися у складі п'яти, а з березня 1920 р. — трьох членів трибуналу. Попереднє слідство у справах, підсудних ревт­рибуналам, здійснювали особливі народні слідчі. Для виконання в трибуналах функцій обвинувачення та захисту створювалися коле­гії обвинувачів і колегії правозаступників. До компетенції трибуна­лів належали справи про «контрреволюційні злочини», державну зраду, шпигунство, посадові злочини, спекуляцію, а також справи про інші злочини, які передавалися на розгляд трибуналів за постановами губвиконкомів. У 1920 р. компетенцію трибуналів було розширено, їм передавалися справи про бандитизм, розбої, грабе­жі, розкрадання та деякі інші злочини. Трибунали мали право при­суджувати винних до різних мір покарання, аж до розстрілу. Для розгляду скарг на вироки трибуналів було створено Верховний ка­саційний суд, а наприкінці травня 1919 р. — Верховний революцій­ний трибунал України, який розглядав справи особливої важливос­ті як суд першої інстанції.

У Червоній армії діяли революційні військові трибунали. Згід­но з Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 р. анулювалися повітові та міські суди, передбачені постановою Народного Секре­таріату від 4 січня 1918 р., а дільничний суд перетворювався в єди­ний народний суд. Число народних судів у кожному адміністратив­ному районі (місті, повіті) та район діяльності народного суду (судо­ва ділянка) визначалися в містах міськими Радами, а в повітах повітовими виконкомами. Для вирішення в касаційному порядку справ, підсудних народним судам, створювалися ради (з'їзди) народних суддів. Рада народних суддів складалася з усіх народних суддів повіту, який утворював судовий округ.

Відповідно до Положення Раднаркому про народний суд від 26 жовтня 1920 р. в Україні створювалися губернські ради народ­них суддів. Вони мали постійний склад: голову ради народних суд­дів, його заступника та від двох до п'яти постійних членів, які оби­ралися з'їздом народних суддів.

При розгляді кримінальних справ народний суд діяв у складі народного судді та двох або шести народних засідателів. Послідов­но проводилася політика не «заробітничування та заселянствуван-ня» судових установ. Народні судді та народні засідателі обирали­ся. Для суддів був обов'язковим стаж політичної роботи.

Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контр­революцією¹. В Україні за прикладом РСФРР створювався спе­ціальний орган боротьби насамперед з політичними супротивника­ми — надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, сабота­жем та посадовими злочинами на підставі декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 3 грудня 1918 р. «Про ор­ганізацію Всеукраїнської Надзвичайної Комісії». Надзвичайні ко­місії виявилися жорстокими, каральними, репресивними структу­рами більшовицької радянської влади.

ЗО травня 1919 р. ВУТДВК затвердив Положення про Всеукра­їнську та місцеві надзвичайні комісії. ВУНК відповідно до цього По­ложення була відділом наркомату внутрішніх справ. У процесі формування центрального апарату у складі ВУНК було створено юридичний відділ, який здійснював розслідування та підготовлю-вав справи до передавання в ревтрибунал. У березні 1919 р. був утворений відділ іноземного контролю для боротьби з діяльністю агентів іноземних держав. Одним із найважливіших вважався опе­ративний відділ ВУНК. До його завдань входило попередження, припинення та розкриття злочинів передусім політичних супротив­ників. Положення від ЗО травня 1919 р. регулювало також організа­цію місцевих органів НК, які створювалися при губернських та повітових виконкомах Рад. Голова та члени місцевої НК обиралися і відкликалися виконкомом; голова місцевої НК затверджувався ВУНК, Центральні органи НК мали право надсилати своїх предста­вників до нижчих органів НК з правом вирішального голосу.

При комплектуванні місцевих НК радянська влада відчувала гостру нестачу кадрів, і до цих органів нерідко потрапляли сумнівні

¹ Див: Семененко В. І. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917—1922 ро­ки. Х„ 1995. С. 231—262; Дукальский С. С. ЧК — ГПУ. X., 1923.

у моральному відношенні люди, кримінальні елементи. Внаслідок кадрових труднощів довелося ліквідувати багато повітових НК. На­віть Ленін звертав увагу на засміченість кадрів в органах ВУНК. Наприкінці грудня 1919 р. при Всеукрревкомі було створено Управ­ління надзвичайних комісій та особливих відділів республіки, пере­творене 17 березня 1920 р. у Центральне управління надзвичайних комісій для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та посадови­ми злочинами (Цупнадком). У процесі його організації враховував­ся досвід 1919 р. і здійснювалася велика централізація. За всю ро­боту НК відповідав начальник Цупнадкому, який підпорядковував­ся Раднаркому УСРР.

Структура центрального апарату НК в основному була тією ж самою, що й у 1919 р. Було створено новий відділ Цупнадкому для боротьби з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією на транс­порті. Місцевий апарат НК в Україні з 1920 р. складався з губерн­ських відділів та районних транспортних НК. ВУНК були підпоряд­ковані корпус військ ВУНК, війська внутрішньої охорони, частини особливого призначення (ЧОП).

Будівництво НК здійснювалося під безпосереднім керівницт­вом більшовицької партії. Це було вирішальною умовою роботи ор­ганів НК, гарантією виконання ними завдань утвердження проле­тарської диктатури. ЦК РКП(б) неодноразово зазначав, що «НК створені, існують та працюють лише як прямі органи партії». У ВУНК у ті чи інші періоди працювали направлені ЦК партії біль­шовики Дзержинський, Лацис, Манцев. Взагалі діяльність Всеук­раїнської НК значною мірою спрямовували керівні органи Всеро­сійської НК, безпосередньо підпорядковані ЦК РКП(б).

Важливе значення для організації діяльності НК мало «Звер­нення ЦК РКП(б) до комуністів-робітників усіх надзвичайних ко­місій» від 8 лютого 1919 р., де підтверджувалась думка про партій­ність органів НК. Звернення ЦК РКП(б) було покладено в основу діяльності ВУНК, яка постійна зміцнювала організаційні зв'язки з партійними органами. Відбувався процес перетворення НК в своєрідну партійну структуру. Апарат НК до кінця 1920 р. уже на­лічував у своєму складі майже 40% комуністів — на той час це до­сить велика цифра.

У діяльності НК мали місце грубі порушення законності. Здій­снюючи не тільки оперативну роботу, слідство, а й позасудові реп­ресії, органи НК нерідко проводили жорстку лінію на ліквідацію ідеологічних супротивників. Здійснювався «червоний терор». ВУНК прпмпдила арешти та інтернування деяких категорій населення за плисовою ознакою¹. Існував також інститут заручників.

Радянська міліція створюється наприкінці 1917 р. Тоді ще до­мінувала більшовицька ідея про загальний міліцейський обов'язок для трудящих. На підставі виданого наприкінці 1918 р. декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про організа­цію влади на місцях» при військово-революційних комітетах ство­рювалися відділи народної міліції. 5 лютого 1919 р. Тимчасовий ро­бітничо-селянський уряд прийняв декрет про будівництво радянсь­кої міліції у республіканському масштабі. Здійснювався перехід до штатної державної міліції². Під керівництвом НКВС впроваджува­лася однотипність у структуру та форми діяльності міліції, яка ста­вала органом місцевих Рад. Поступово складалися спеціалізовані структури міліції: карний розшук, загальна, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова та морська служби міліції¹.

Органи загальної міліції спостерігали за станом революційно­го порядку в містах та селах, вживали заходів щодо попередження та припинення порушень цього порядку, стежили за дотриманням декретів і постанов радянської влади, сприяли іншим державним органам у здійсненні покладених на них завдань, вживали заходів до своєчасного сповіщення населення про розпорядження Рад. На міліцію покладався обов'язок у випадках вчинення злочинів прово­дити невідкладні слідчі дії та вживати заходів до затримання зло­чинця. Міліція сприяла судовим установам у виконанні вироку. Ор­ганізація та діяльність загальної міліції регламентувалася Інструк­цією про організацію робітничо-селянської міліції, розробленою НКВС УСРР в середині 1919 р. У міліції могли служити громадяни, які користувалися виборчим правом і яким уже виповнився 21 рік. Посади керівного складу могли обіймати особи з відповідною «по­літичною» підготовкою, віддані справі пролетарської диктатури.

На початку 1919 р. органи карного розшуку ще не були підпо­рядковані загальній міліції. У середині квітня 1919 р. Раднарком України видав декрет, згідно з яким усі органи розшуку та судо-

¹ Див.: Бенько О. П. Державно-правові аспекти політичного терору в Україні (1917— 1953 рр.). К., 1994, Мироненко Н. М., Бенько О. П. Репресії на Україні за доби Дире­кторії і утворення Радянської влади (1919—1920 рр.). К., Днігтрод.чержинськ, 1993; Білас У. Репресивно-каральна система в Україні (1917—1953). У 2-х книгах. К., 1994.

¹ Див.: Из истории милиции Советской Украйни. К., 1995.