Правосвідомість і правовий нігілізм

Будь-яка держава передбачає виконання громадянами законів, тобто позитивного права. Правова держава передбачає крім цього знання громадянами законів і свідоме ставлення до них на підставі розуміння природного права, боротьбу за втілення природного права у позитивне. Правосвідомість полягає в усвідомленні громадянами своїх прав і обов’язків, у свідомому намаганні до їх виконання на законних, легітимних підставах. Тобто це не стільки знання, скільки духовна воля, яка грунтується не стільки на юридичному лікнепі, хоча й передбачає його, скільки на духовному вихованні. За І.Ільїним, існують такі аксіоми правосвідомості: почуття власної духовної гідності; здатність до самозобов’язування та самоврядування; взаємна повага і довіра людей один до одного. Ці аксіоми вчать людину самостійності, свободі, сумісності, взаємності і солідарності, а також духовній волі.

Протилежністю здоровій правосвідомості є правовий нігілізм, тобто ігнорування законів, їх свідоме чи несвідоме порушення. Проблема правового нігілізму дісталась Україні у спадщину від Росії. У Росії він виник як наслідок засобів правління російського самодержавства. При цьому правовий нігілізм громадян, які не вірять у закон, не знають його і не бажають знати, збігається з правовим цинізмом влади. Проблема лише ускладнилась після Жовтневого перевороту, за умов революційної пролетарської законності, а згодом масових незаконних репресій. Право перетворилось у “факультет непотрібних речей”. Зрештою це призвело до того, що праця створених вже за нових умов законодавчих органів влади зводиться майже нанівець, тому що прийняті закони не виконуються. Ця проблема була достатньою мірою усвідомлена лише останнім часом, у контексті завдань розбудови правової держави. Шляхами подолання правового нігілізму є передусім створення ефективної, незалежної судової влади, подолання кризи влади взагалі, ефективна боротьба з корупцією та іншими злочинами державних та політичних діячів, створення дійсно демократичних та правових законів, розвиток громадянського суспільства та піднесення правової свідомості громадян, тобто їх зацікавленості не лише знати, а й виконувати закони, які захищають їх права та свободи.

Тема 8. Політичні партії. Громадські організації та рухи в політичному житті суспільства

Всякий pаз, когда мы замечаем, что в госудаp­ст­ве, называющем себя pеспубликой, все спокойно, и нет боpьбы pазличных политических пpинци­пов и гpуппиpовок, то можно быть увеpенным, что в нем нет свободы.

Ш.Монтескье

История последних десятилетий показала, что демократия разваливается именно вследствие её партийного строения.

И.Ильин

Генезис і сутність політичних партій

У відкритих політичних системах, що будуються на громадянському суспільстві, важливу роль відіграють політичні партії та суспільно-політичні організації. Як форми громадської самодіяльності вони мають акумулювати, узгоджувати і виводити на політичний рівень реальні інтереси, які існують у суспільстві. Вони виступають як з’єднувальні ланки між громадянським суспільством і державою.

Партії (від лат. pars – частина, група) відомі з стародавніх часів – або як групи прибічників вождя, або як певні соціальні прошарки, що відстоюють свої інтереси. Політичні партії в сучасному розумінні формуються поряд з розвитком громадянського суспільства. За визначенням М.Вебера, їх генезис мав три етапи:

1) партії як аристократичні угрупування в парламенті – вігі і торі в Англії XVІІ-XVІІІ ст.;

2) партії як політичні клуби – жирондісти і якобінці часів Великої Французької революції, федералісти та антифедералісти у США;

3) масові партії. Виникнення масових партій у другій половині ХІХ ст. пов’язано із залученням до політики широких мас населення, трудящих, із впроваджен­ням загального виборчого права. Але масовість мала в собі і небезпеку, яку німець­кий політолог Р.Міхельс відобразив у “залізному законі олігархії”. А саме, такі партії схильні до перетворення в олігархічні, авторитарні структури з причин технічних – унеможливлення безпосередньої демократії внаслідок розширення організації і необхідності професійного управління; і з причин психологічних – політичної інертності мас і прагнення лідерів до влади.

Втім, у подальшому розвитку вплив партій все більше визначається не стільки їх чисельністю, скільки організаційною та ідеологічною гнучкістю, фінансовою опорою та здатністю використовувати засоби масової інформації. Тому сучасні політичні партії переважно вже не такі масові.

За визначенням Ла Паламбари, партія – це організована політична сила, що об’єднує громадян однієї політичної тенденції з метою мобілізації громадської думки на певні цілі, та участі в органах влади або орієнтування влади на досягнення цих цілей. Партії відрізняються від інших організацій громадянського суспільства саме своїм переважно політичним характером, тобто безпосередньою участю у боротьбі за владу та її розподіл. Тому конститутивними ознаками партії як певного типа суспільної організації можна вважати:

• наявність організаційної структури, яка визначена статутом;

• наявність певної ідеології, що відображена у програмі;

• діяльність, спрямована на завойювання підтримки народу.

• діяльність, спрямована на здобуття та здійснення влади;

Зараз у світі понад 800 політичних партій, які об’єднують близько 100 млн. членів. Політичні партії існують у переважній більшості держав світу – лише близько 20 країн не мають легальних партій.

Типологія політичних партій

Існують різні критерії класифікації партій, які здебільшого відображають їх окремі властивості. Більш інтегровану схему пропонує американський вчений С.Коен. На його думку існують партії як політичний авангард, парламентські партії, партії задля участі у виборчій кампанії (прагматичні), партії-общини.

Партії авангардного типу базуються на ленінській концепції “партії нового типу” і визначаються дотриманням монопольної ідеології, що претендує на абсолютну істину; жорсткою організацією і підпорядкуванням низів – верхам, частини – цілому, меншості – більшості; забороною фракційності; запеклою боротьбою проти ідейних противників, ненадійних попутчиків та опортуністів у власних рядах. Монополізуючи владу, такі партії поступово зливаються з державним апаратом, перетворюючись на державно-партійний механізм, який вже зовсім не схожий на громадську організацію.

Парламентські партії найбільш поширені у сучасних демократичних державах. Їх відрізняє ідейна та теоретична гнучкість; поєднання парламентської і позапарламентської діяльності; досить малий апарат; автономія парламентських фракцій; чітке відокремлення партійних органів від державних; поширення внутріпартійної фракційності.

Прагматичні партії – а це перш за все американські Демократична та Республіканська – схожі на парламентські, але мають певні відмінності. Перш за все, це відсутність фіксованого членства, а також певна децентралізованість і аморфність. Головним завданням місцевих партійних організацій є підтримка кандидатів на виборах, а завданням з’їздів, що проходять у рік президентських виборів – висування кандидатів у президенти та віце-президенти і затвердження передвиборчої програми.

Нарешті, партії-общини – це, скоріше, масові громадсько-політичні організації, які створюються під державним контролем у деяких країнах, що розвиваються.

Партії класифікують також за окремими ознаками, а саме:

• за соціальною орієнтацією: класові та міжкласові;

• за організаційними принципами: з індивідуальним або колективним членством; з територіальним або виробничим принципом організації;

• за місцем у політичній системі: легальні та нелегальні, правлячі та опозиційні;

• за ідейно-політичною платформою: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, християнсько-демократичні, фашистські, національно-визвольні, партії зелених тощо (слід зауважити, що назва партії зовсім не обов’язково адекватно відображає її ідейну сутність).