Тема 5. Правове регулювання відносин власності у сфері підприємницької діяльності. Правовий режим майна суб’єктів підприємницької діяльності

Основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права – право господарського відання, право оперативного управління, а також право оперативного використання. Підприємницька діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (право володіння, право користування тощо), передбачених ЦК України. Майно суб’єктів господарювання може бути закріплене на іншій правовій підставі відповідно до умов договору з власником майна.

Як встановлено в ч. 3 ст. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання. Це положення знайшло свій розвиток у ч. 4 ст. 133 ГК України, згідно з якою держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб’єктів господарювання. Положення щодо повноважень власника майна у сфері господарювання віддзеркалені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134 ГК України суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК України.

Право власності, як зазначено у назві ст. 134 ГК України, є основним речовим правом у сфері господарювання. Залежно від суб’єкта права власності розрізняють такі види власності: право державної власності, суб’єктом якого є народ України, Українська держава, Автономна Республіка Крим; право комунальної власності, суб'єктом якого є територіальні громади, які реалізують його через органи місцевого самоврядування; право приватної власності, суб'єктом якого є громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства.

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб’єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб’єктом без передачі останньому всієї сукупності прав, притаманних традиційному власнику, називаються похідними від традиційного права власності.

Право господарського відання – речове право суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджатися майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами. Право господарського відання (ст. 136 ГК України), порівняно з правом власності, є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб’єкт права господарського відання за своїми зобов’язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, і може бути суб’єктом банкрутства. На такому правовому титулі майно закріплюється за: державними (ч. 3 ст. 73, ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. 3 ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного управління ст. 137 ГК України) – речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених ГК України та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Право оперативного управління (також є похідним від права власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб’єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Суб’єкт права оперативного управління відповідає за своїми зобов’язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями суб’єкта права оперативного управління несе власник майна (щодо казенних підприємств – держава). Цей правовий титул використовується щодо казенних підприємств (ч. 3 ст. 73, ч. 3 ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України).

Право оперативного використання майна – новий правовий титул майна, започаткований ГК України (ч. 5 ст. 55, ч. З ст. 132, ст. 138). Суб’єктом цього права може бути лише відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації (підприємства, господарського товариства, виробничого кооперативу тощо). Обсяг майнових правомочностей у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить відокремлений підрозділ, у відповідному правовому документі (положенні про філію, представництво, інший відокремлений підрозділ, що затверджується господарською організацією, яка прийняла рішення про створення такого підрозділу).

Студентам необхідно більш детально опрацювати питання про майно у сфері господарювання. Майном у ГК України визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів. Майнова база суб’єктів господарських правовідносин формується за рахунок різних джерел, серед яких (відповідно до ст. 140 ГК України):

1. грошові та матеріальні внески засновників;

2. доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

3. доходи від цінних паперів;

4. капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

5. надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб’єктів;

6. кредити банків та інших кредиторів;

7. безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, розрізняють: основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ст. 139 ГК України).

Основні фонди – це матеріально-речові цінності, що використовуються у виробничій діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів від дати введення в експлуатацію, вартість яких поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом. До основних фондів належать: будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий, інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів. Основні фонди використовуються поступово, перенесення їх вартості на витрати виробництва відбувається за допомогою амортизаційних відрахувань, які здійснюються протягом нормативного строку експлуатації основних фондів.

Оборотні засоби – це матеріально-речові цінності, які зазвичай споживаються протягом одного виробничого циклу і відразу ж переносять свою вартість на готову продукцію. Це, насамперед, сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб’єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються: вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

У майні суб’єктів господарювання вирізняють спеціальні фонди та резерви – грошові кошти підприємства, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним призначенням (цілями), передбаченим законодавством або статутом підприємства. Спеціальні фонди та резерви поділяються на обов’язкові (тобто передбачені як такі законодавством) та необов’язкові, що створюються на розсуд самого підприємства або власника його майна.

Особливу увагу студентам слід приділити питанню про особливості правового режиму державного майна у сфері господарювання. До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб’єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності. Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника також щодо об’єктів права власності Українського народу. Управління об’єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб’єкти. Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача об’єктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється в порядку, встановленому законом. Не можуть бути об’єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Види майна, що може перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним суб’єктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються законом. Відчуження суб’єктом господарювання державного майна, яке належить до основних фондів, здійснюється у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Продаж суб’єктом господарювання державного майна, яке належить до основних фондів, здійснюється лише на конкурентних засадах.

Прибуток (доход) суб’єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб’єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань. Склад валового доходу та валових витрат суб’єктів господарювання визначається законодавством. Для цілей оподаткування законом може встановлюватися спеціальний порядок визначення доходу як об’єкта оподаткування. Порядок використання прибутку (доходу) суб’єкта господарювання визначає власник (власники) або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів. Порядок використання прибутку державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) належить державі, здійснюється відповідно до статті 75 ГК України.

Відповідно до ч. 5 ст. 148 ГК України, природні ресурси можуть надаватися суб’єктам господарювання для використання або передаватися у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом. Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначено два правові титули використання природних ресурсів: право власності та право постійного і тимчасового природокористування. Право власності на природні ресурси – система юридичних норм та інших правових засобів, які регулюють правовідносини щодо землі, надр, вод, лісів, рослинного і тваринного світу, об’єктів природно-заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень власників щодо володіння, користування і розпорядження цими ресурсами.

Спеціальне регулювання природних ресурсів здійснюється низкою нормативно-правових актів: Конституцією України: ст. 13 – визначає коло об’єктів права власності Українського народу і права кожного громадянина користуватися цими об'єктами; ст. 14 – щодо землі як основного національного багатства, щодо гарантування та реалізації права власності на землю; Господарський кодекс України, я кий містить гл. 15 «Використання природних ресурсів у сфері господарювання» (ст. 148 – визначає особливості використання природних ресурсів у сфері господарювання; статті 149-153 встановлюють основні засади використання природних ресурсів суб'єктами господарювання, права та обов’язки останніх); Цивільний кодекс України: ч. 2 ст. 13 ЦК України закріплює обов’язок учасників цивільних відносин при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які могли б завдати шкоди довкіллю; ст. 324 ЦК України «Право власності Українського народу» (дублює відповідні положення Конституції), ст. 373 ЦК України – «Земля (земельна ділянка) як об’єкт права власності»; регулюється низка питань, пов'язаних з майновими правами на землю (земельну ділянку), в т. ч. правом власності (статті 373-385), правом користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (статті 407-412), а також для забудови (статті 413-417); спеціальні кодекси про окремі види природних ресурсів: Лісовий кодекс, Водний кодекс, Земельний кодекс; закони: «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно-заповідний фонд України», «Про охорону атмосферного повітря», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», Гірничий закон України та ін.; підзаконні нормативно-правові акти, прийняті відповідно до зазначених кодексів та законів.

Ст.150 ГК України визначає, що суб’єктами підприємницької діяльності може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства, а також сількогосподарським підприємствам – для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом, з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб’єктами господарювання, запобіганню її безгосподарному використанню і псуванню.

Особливості права власності на землю визначені Земельним кодексом України, в якому визначаються питання набуття права власності на землю громадянами, іноземними громадянами, особами без громадянства, національними та іноземними юридичними особами. Земельний кодекс України визначає права і обов’язки власників земельних ділянок та інші важливі питання.

Крім того, ст. 151 ГК України передбачається, що суб’єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються у користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів землі та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

Право природокористування – система юридичних норм і засобів, спрямованих на врегулювання відносин щодо ефективного використання, відновлення і охорони природних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і соціальних інтересів та законних прав суб’єктів природокористування. На праві природокористування в Україні використовуються надра, води, ліси, об’єкти тваринного, рослинного світів, природно-заповідного фонду, атмосферного повітря, землі.

Суб’єкти господарювання стосовно використання природних наділяються відповідними правами та обов’язками. Суб’єкт господарювання має право:

1. експлуатувати корисні властивості наданих суб'єкту господарювання природних ресурсів;

2. використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій суб'єкту господарювання земельній ділянці;

3. одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів;

4. одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів;

5. вимагати компенсації шкоди, завданої належним суб'єкту господарювання природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.

З іншого боку, суб’єкт господарювання зобов’язаний:

1. використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для використання у господарській діяльності;

2. ефективно й економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

3. здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їх якості у процесі господарювання;

4. своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;

5. здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;

6. відшкодовувати збитки, завдані суб’єктом господарювання власникам або первинним користувачам природних ресурсів.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб’єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

Цінні папері залежно від їх призначення та ролі у сфері господарсько-майнових відносин поділяються на певні види та групи.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», в Україні можуть випускатися такі види цінних паперів: акції; облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик; облігації місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов’язання республіки; ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі; приватизаційні папери; заставні; іпотечні цінні папери тощо.

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному капіталі акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у виді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Можуть випускатися в бездокументарній (з фіксацією відомостей про власника та належні йому акції на електронних носіях, що здійснює зберігач) формі. Акції класифікують за різними ознаками:

1. залежно від обсягу прав, що засвідчуються акцією, останні поділяються на: прості (засвідчують стандартний набір корпоративних прав) та привілейовані (надають привілей – як правило, у формі отримання фіксованих відсотків, що безпосередньо не залежать від розміру отриманого товариством прибутку, проте зазвичай не забезпечують право участі в управлінні товариством);

2. за принципом визначення власника акції можуть бути іменними − власником є зазначена в акції особа або на пред’явника − власником вважається фактичний володілець (в Україні – лише іменні).

Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов᾽язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Залежно від емітента розрізняють:

1. облігації внутрішніх і місцевих позик (випускаються за рішенням, відповідно,– Кабінету Міністрів України і місцевих рад);

2. облігації підприємств (випускаються підприємствами усіх передбачених законом форм власності, об’єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні);

3. облігації зовнішніх державних позик України – цінні папери, що розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверджують зобов’язання України відшкодувати пред᾽явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.

Казначейські зобов’язання України – вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. Казначейські зобов’язання залежно від строків поділяються на: 1) довгострокові – від 5 до 10 років; 2) середньострокові – від одного до 5 років; 3) короткострокові – до одного року.

Ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому. Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний процент на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред’явника. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя/векселедержателеві. Векселі можуть випускатися таких видів: 1) простий вексель; 2) переказний вексель.

Цінні папери поділяються на групи залежно від їх ролі в майнових (господарських) відносинах:

1. пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку у виді дивідендів та частини майна при ліквідації емітента. До таких паперів належать акції (їх емітентом може бути лише акціонерне товариство) та інвестиційні сертифікати (цінний папір, який випускається компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційному фонді);

2. боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов’язання. До таких паперів належать вищезгадані облігації, казначейські зобов’язання України, ощадні сертифікати, вексель, а також чек (документ, що містить письмове розпорядження власника рахунка/чекодавця установі банку, яка веде його рахунок, сплатити чекодержателеві зазначену в чеку суму коштів, заставна (борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання – право звернути стягнення на предмет іпотеки, іпотечні сертифікати (особливий вид цінного паперу, забезпечений іпотечними активами або іпотеками;

3. похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів. Різновидом таких паперів є дериватив – стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов’язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах в майбутньому. Залежно від виду цінностей розрізняють фондові деривативі, валютні деривативи, товарні деривативи. До деривативів належать: форвардний контракт, фьючерсний контракт, опціон;

4. товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателеві право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах. Такими паперами є: подвійне складське свідоцтво (видається товарним складом на підтвердження прийняття товару; складається з двох частин – складського свідоцтва та заставного свідоцтва/варанта; дає право володільцеві розпоряджатися товаром, що зберігається на складі; коносамент (застосовується при здійсненні перевезень зазвичай морським транспортом і засвідчує право його утримувача розпоряджатися зазначеним у коносаменті вантажем та отримати вантаж після завершення перевезення); заставна – засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, а в разі невиконання основного зобов’язання – право звернути стягнення на предмет іпотеки).

У ГК України України гл. 18 присвячена корпоративним правам. Відповідно до ст. 167 ГК України, корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та установчими документами.

Корпоративні права виникають у особи, яка в обмін на майнову участь у господарській організації, отримує право на частку у її статутному капіталі (майні). Комплекс корпоративних прав складний і включає такі їх види:

1. основні корпоративні права (притаманні учасникові будь-якої господарської організації) визначаються ГК України та загальними законами;

2. спеціальні, наявність яких пов’язується з участю в суб'єкті господарювання певної організаційно-правової форми або в господарській організації з певним видом виключної діяльності та закріплюється спеціальними законами;

3. локальні – передбачаються установчими документами конкретної господарської організації з врахуванням специфіки корпоративних відносин, що складаються між нею та її засновниками і учасниками.

За загальним правилом, володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Реалізація цих прав покладається на визначені законом центральні органи виконавчої влади (їх представників) та уповноважених осіб в порядку, встановленому Урядом. Центральними органами виконавчої влади є міністерства, відомства та інші підпорядковані Кабінету Міністрів України органи.

Повноваження центральних органів виконавчої влади та уповноважених осіб полягають у здійсненні сукупності правомочностей щодо:

1. участі в управлінні господарською організацією відповідно до частки (акцій, паїв), що належать державі у статутному фонді (майні) цієї організації;

2. ведення реєстру державних корпоративних прав згідно із встановленим Кабінетом Міністрів України порядком (стосується лише центрального органу виконавчої влади, визначеного Урядом);

3. проведення оцінки державних корпоративних прав відповідно до встановленої методики;

4. контролю за ефективністю роботи господарської організації у частині реалізації належних державі корпоративних прав.

Визначення особи (відповідного органу виконавчої влади чи уповноваженої особи), яка має здійснювати правомочності з управління корпоративними правами держави, відбувається за критеріями, що визначаються ГК України та іншими законами. Так, покладення зазначених правомочностей безпосередньо на відповідний орган виконавчої влади здійснюється у разі, якщо:

1. частка держави у статутному капіталі господарської організації становить 100% часток/акцій (це, так звані, державні/національні акціонерні товариства чи холдингові компанії1);

2. суб’єкт господарювання, щодо якого здійснюються корпоративні права держави, залучений до участі в державних та регіональних програмах, що фінансуються з Державного бюджету України;

3. не відбувся конкурс з призначення уповноваженої особи через відсутність претендентів, або якщо пропозиції конкурсантів не відповідають умовам конкурсу;

4. в інших випадках, передбачених законом.

Управління державними корпоративними правами держави покладається у встановленому порядку на уповноважену особу, якщо відсутні вищезазначені обставини. Порядок передачі повноважень щодо управління державними корпоративними правами уповноваженій особі визначаються Кабінетом Міністрів України. Реєстрація корпоративних прав держави в спеціальному реєстрі, який формує та веде центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України для здійснення необхідних заходів з управління корпоративними правами держави, координації діяльності органів виконавчої влади у цій сфері та надання необхідних відомостей іншим органам державної влади.

Лекційне заняття

План

1. Відносини власності у сфері господарювання. Поняття, форми та зміст права власності.

2. Правовий режим майна суб’єктів підприємницької діяльності. 

3. Правові титули майна підприємств.

4. Порядок формування і склад майна підприємства.

Питання для самостійного опрацювання

1. Основні фонди, оборотні засоби, кошти та товари у складі майна суб’єкта підприємницької діяльності.

2. Особливості правового режиму державного майна у сфері господарювання.

3. Правовий режим та особливості використання природних ресурсів у сфері господарювання.

4. Правовий режим цінних паперів у господарській діяльності.Придбання цінних паперів суб’єктами господарювання.

5. Поняття та загальні засади здійснення корпоративних прав. Корпоративні відносини.

6.Поняття та види цінних паперів.

7.Умови та порядок випуску цінних паперів суб’єктами господарювання.

Глосарій: акція, вексель, емісія, емітент, інвестиційний сертифікат, казначейське зобов’язання України, корпоративні права, кошти, лістинг, облігація, оборотні засоби, основні фонди, ощадний (депозитний) сертифікат, право власності, право господарського відання, право оперативного використання майна, право оперативного управління, приватизація державного майна, товари, фондовий ринок (ринок цінних паперів), цінний папір.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1. Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Що становить основу правового режиму майна суб’єктів господарювання?

1.2. Назвіть види власності.

1.3. Які існують правові титули майна підприємств?

1.4. Що входить до складу майна підприємств?

1.5. Що відноситься до державного майна?

1.6. Якими нормативно-правовими актами регулюється використання природних ресурсів у сфері господарювання?

1.7. Які види цінних паперів передбачаються законодавством?

1.8. Дайте визначення та назвіть види корпоративних прав.

1.9. Дайте загальну характеристику прибутку (доходу) суб’єкта господарювання?

1.10. Чи вважається володіння корпоративними правами підприємництвом?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на семінарському занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. Здійснити юридичний аналіз ситуації:

1. Декілька громадян вирішили створити колективне сільськогосподарське підприємство згідно з Законом України «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Оскільки між ними виникли непорозуміння щодо правового режиму майна підприємства, вони звернулися у юридичну консультацію з такими запитаннями: Що входить до майна підприємства? Хто є власником паю? Дайте аргументовані відповіді.

5. Розв’язати тести:

1. Право оперативного управління – це:

1. речове право суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами;

2. речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених ГК України та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом);

3. економічне панування суб’єкта над об’єктом, що належить йому, використання суб’єктом цих об’єктів своєю владою й у власних інтересах;

4. юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв’язку з річчю.

2. Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є:

1. будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання;

2. сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення;

3. гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства;

4. вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

3. Оборотними засобами є:

1. будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання;

2. сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення;

3. гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства;

4. вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

4. Здійснюючи право господарського відання підприємство володіє:

1. правовочностями володіння, користування та розпорядження;

2. володіє, користується та розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видiв майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами;

3. юридично закріпленою можливістю власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни стану та призначення;

4. можливістю господарського використання майна та одержання користі від його використання власником чи уповноваженими ним особами.

5. Коштами у складі майна суб’єктів господарювання є:

1. будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання;

2. сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення;

3. гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства;

4. вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

6. Показник фінансових результатів господарської діяльності підприємства – це:

1. прибуток;

2. дотації;

3. основні фонди;

4. оборотні фонди.

7. Який державний орган встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність).

1. Верховна Рада України;

2. Кабінет Міністрів України;

3. Антимонопольний комітет України;

4. Верховний Суд України.

8. Цінні папери – це:

1. папери, що посвідчують однакові права власників у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на ceбe вiдпoвiднi зoбoв’язaння;

2. документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), i власника, та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їx розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають iз цих документів, іншим особам;

3. папір, що посвiдчує внесення його власником грошей, визначає вiднocини позики мiж власником облігацій та емітентом , підтверджує зобов’язання емітента повернути власникові облiгaцiї її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення oблiгaцiй строк та виплатити доход за oблiгaцiєю, якщо інше не передбачено умовами розміщення;

4. папір, який вилускається компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційноту фонді.

9. Хто має право виготовляти цінні папери?

1. лише державні підприємства, що мають ліцензію Міністерства фінансів України;

2. лише акціонерні товариства приватної форми власності;

3. лише акціонерні товариства публічної форми власності;

4. лише банки.

10. Корпоративні права – це:

1. речові права суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами;

2. речові права суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених ГК України та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом);

3. юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни стану та призначення;

4. права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Джерела і література: 1; 5; 7; 13; 93; 111; 113; 116; 119.

* * *