Державна політика у сфері зайнятості населення

Стаття 15. Принципи та мета, основні напрями державної політики у сфері зайнятості населення

1. Державна політика зайнятості населення базується на принципах:

1) пріоритетності забезпечення повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості в процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави;

2) відповідальності держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення;

3) забезпечення рівних можливостей населення у реалізації конституційного права на працю;

4) сприяння ефективному використанню трудового потенціалу та забезпечення соціального захисту населення від безробіття.

2. Метою державної політики у сфері зайнятості населення є:

1) забезпечення рівних можливостей особам у реалізації їх права на працю;

2) сприяння підвищенню професійного рівня працездатного населення відповідно до суспільних потреб;

3) сприяння зайнятості населення, у тому числі в сільській місцевості та на депресивних територіях;

4) забезпечення економіки кваліфікованими кадрами;

5) збалансування попиту на робочу силу (створення належної кількості робочих місць) та її пропонування (створення умов для професійного розвитку, гідних умов для праці);

6) пріоритетність забезпечення повної та продуктивної вільно обраної зайнятості;

7) забезпечення соціального захисту осіб у разі настання безробіття;

8) посилення соціального та правового захисту громадян України, які працюють за кордоном, у тому числі шляхом активізації міжнародного співробітництва, укладення міжнародних договорів, що стосуються питань захисту прав трудових мігрантів.

3. Основними напрямами державної політики у сфері зайнятості населення є:

1) створення умов для розвитку економіки та сприяння створенню нових робочих місць;

2) задоволення попиту пріоритетних галузей економіки у висококваліфікованих працівниках;

3) посилення мотивації до легальної і продуктивної праці;

4) активізація підприємницької ініціативи та самостійної зайнятості населення;

5) удосконалення системи професійного навчання з урахуванням інтересів особистості, потреб економіки та ринку праці;

6) сприяння підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання у професійному розвитку працівників;

7) збалансування попиту і пропонування щодо обсягу та рівня кваліфікації робочої сили на ринку праці шляхом системного прогнозування потреб економіки;

8) сприяння зайнятості громадян;

9) забезпечення створення рівних можливостей для реалізації суб'єктами господарювання інфраструктурних проектів та цільових програм, що фінансуються за рахунок державних коштів;

10) координація та контроль діяльності суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні;

11) повернення безробітних до продуктивної зайнятості;

12) міжнародне співробітництво у сфері забезпечення соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном;

13) взаємодія органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, роботодавців та професійних спілок з метою забезпечення повної та продуктивної вільно обраної зайнятості, зокрема здійснення заходів щодо сприяння зайнятості населення;

14) забезпечення ефективного та цільового використання коштів, спрямованих на реалізацію державної політики у сфері зайнятості населення;

15) здійснення заходів, що сприяють зайнятості громадян, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці (частина перша статті 14 цього Закону);

16) заохочення роботодавців, які зберігають діючі та створюють нові робочі місця насамперед для громадян, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці (частина перша статті 14 цього Закону);

17) забезпечення співпраці центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні, інших посередників з працевлаштування та установ соціальної, професійної і трудової реабілітації інвалідів, центрів соціальних служб для молоді;

18) захист внутрішнього ринку праці шляхом регулювання залучення до роботи іноземних працівників.

Сучасні проблеми

Екологічна проблема

Екологі́чна пробле́ма — це зміна природного середовища в результаті антропогенних дій, що веде до порушення структури і функціонування природних систем (ландшафтів) і призводить до негативних соціальних, економічних та інших наслідків.

Поняття про глобальні проблеми людства

У другій половині XX століття перед людством виникли проблеми, які науковці визначають як

глобальні. Слово «глобальний» походить від французького «global», що в перекладі означає «загальний», «всесвітній». Це проблеми, які стосуються не лише однієї окремо взятої держави, а й усіх країн світу, або великої групи. Відповідно і для їх розв'язання необхідно докласти зусилля усьому світовому співтовариству. Усі глобальні проблеми людства можна об'єднати умовно у дві групи. До першої групи можна віднести ті, що стосуються взаємовідносин всередині людської спільноти. Передусім, це проблема збереження миру й відвернення загрози світової війни, а також: подолання економічної відсталості бідних країн, ліквідація небезпечних хвороб, боротьба проти наркоманії, тероризму, злочинності. До другої — можна віднести проблеми, які є результатом кризи взаємовідносин між суспільством і природою. Сюди входять екологічна, сировинна, енергетична, демографічна, продовольча, а також освоєння світового океану, космосу. Отже, ці проблеми стосуються практично всіх сфер життя людства, що свідчить про всеохоплюючий процес глобалізації у подальшому розвитку суспільства. Дослідженням цих процесів займається окрема наука, що виникла на стику географії, економіки, біології, математики, політології, соціології — глобалістика. Значний внесок у формування її основ зробив український учений В. Вернадський. Він визначив тенденцію перетворення антропосфери у ноосферу, тобто сферу панування людського розуму. Однак людству необхідно докласти ще багато зусиль, аби вийти на такий високий ступінь розвитку світової цивілізації. Тому на сучасному етапі головним завданням є усвідомлення кожною людиною існування глобальних проблем, здійснення кроків, спрямованих на їх розв'язання.

Прояви глобальних проблем соціальних взаємовідносин в Україні

У процесі вивчення курсу соціально-економічної географії України, історії, біології, з власних спостережень за повсякденним життям, кожному зрозуміло, що в Україні існують проблеми, які не можуть бути повністю вирішені найближчим часом. Кроки для розв'язання окремих з них здійснює наша держава самостійно, а інші ми намагаємось вирішити при допомозі деяких країн світу. Наприклад, у питанні збереження миру й відвернення загрози світової війни необхідно згадати, що в Україні, в часи існування СРСР, значна частина промислових підприємств (особливо машинобудування, хімічної промисловості), науково-дослідних інститутів працювали над виробництвом і вдосконаленням зброї. На території нашої теперішньої держави був сконцентрований четвертий за обсягом ядерний потенціал серед країн світу. Після прийняття Декларації про державний суверенітет України, наш уряд взяв курс на вивезення ядерної зброї з теренів нашої Батьківщини. Зараз на нашій території немає жодної ядерної бомби чи ракети, при підтримці світової спільноти поступово ліквідуються пускові шахти для ракет. У результаті конверсії значно скоротилися обсяги продукції військово-промислового комплексу. Однак, світ влаштований так, що така велика європейська держава як Україна не може відмовитись від виробництва зброї, утримання досить чисельної армії. Через повільні кроки у реформуванні економіки, великий спад в обсягах виробництва, зубожіння значної частки громадян, Україну віднесено у ранг порівняно бідних країн, які потребують допомоги з боку високорозвинутих держав. Значного поширення набули в Україні такі хвороби як СНІД, онкологічні захворювання, туберкульоз, діабет. Гостро стоять проблеми наркоманії, злочинності.

Взаємовідносини між суспільством і природою в Україні

Про цю групу проблем значною мірою йшлося в курсах географії, біології, хімії, фізики та інших предметів. Глобальною проблемою № 2 вважають екологічну кризу. Територія нашої країни розглядається в світі як район планети, де стан природного довкілля оцінюється як несприятливий, а в окремих місцях навіть критичний. Україна є однією з найбільш неблагополучних в екологічному відношенні країн Європи. Питома вага забруднень на 1 км кв площі у 3,2 більша, ніж у країнах Європейського Союзу і в 6,5 разів — ніж у США. Частка відносно чистих територій становить в Україні лише 7%. Сюди входять, переважно, території природно-заповідного фонду, а також прилеглі передгірські та гірські території Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької, окремі ділянки Тернопільської, Житомирської, Полтавської, Сумської, Чернігівської областей, АР Крим. Забруднені та дуже забруднені території становлять відповідно 40% та 30%. Зона відчуження ЧАЕС з прилеглою зоною, а також окремі місцевості Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Львівської областей загальною площею до 1% державної території належать до зони екологічної катастрофи. Причиною такої ситуації є дуже високий рівень концентрації промисловості в окремих районах, непродумане використання природних ресурсів, екологічно необгрунтована господарська діяльність у багатих на сільськогосподарські та рекреаційні ресурси регіонах. Найбільшими забруднювачами природи є паливно-енергетичний, металургійний, хіміко-індустріальний, агропромисловий комплекси, комунальне господарство, транспорт, особливо автомобільний. Металургія, споживаючи 1/5 загальнодержавного обсягу використаного газу, 1/3 вугілля, в останні роки викидає в атмосферу понад третину шкідливих речовин. На енергетику припадає 30%, вугільну промисловість — 10%, хімічнута нафтохімічну галузі промисловості — 7% викидів. Останнім часом намітилась тенденція до зменшення загальних об'ємів викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря (у 1998 році вони становили 6 млн. т — 44% від 1990 року). Однак це зменшення не є пропорційним спаду обсягів виробництва. Україна є одним з найменш водозабезпечених регіонів Європи. Населенням і НГК України щорічно використовується близько 30 млрд. м куб свіжої води. її споживання за згаданий період скоротилось лише на 24%, а викиди забруднюючих речовин у поверхневі води навіть зросло у 4,25 рази. У 90-і роки у річки та водойми України скидалося по 3,2 млрд. м куб забруднених стічних вод, маса шкідливих речовин у яких становить понад 9 млн. т. Отже, із скороченням виробництва у перехідний період загальне навантаження на природне довкілля в нашій країні практично не зменшилось, а проблема питної води стала ще гострішою. Найбільш забрудненими річками (органічними речовинами, азотом амонійним, нафтопродуктами) вважаються Сіверський Донець, Південний Буг, притоки Дунаю. 40-45% усіх забруднень поверхневих вод дає АПК. «Внесок» його у руйнування земельних ресурсів становить понад 50%. Нераціональне застосування засобів хімізації у сільськогосподарському виробництві є однією з основних причин погіршення якості земель. Воно призводить до нагромадження в грунтах залишків мінеральних добрив і пестицидів. Найвищий ступінь забрудненості грунтів залишками пестицидів спостерігається в лісостеповій зоні. Значну небезпеку для якості грунтів становлять техногенні викиди промислових підприємств. Внаслідок нераціонального використання та надмірного рекреаційного навантаження виснажуються природні запаси деяких видів рослинних ресурсів. Забруднення природного довкілля промисловими, сільськогосподарськими підприємствами, поряд з іншими негативними чинниками призводять до різкого скорочення чисельності багатьох видів тварин. Погіршення медико-демографічної (скорочення середньої тривалості життя, падіння загального коефіцієнта народжуваності) ситуації, здоров'я населення України значною мірою пов'язані з незадовільною екологічною ситуацією. Український народ опинився перед реальною загрозою вимирання. Трагедією в долі українського народу стала аварія на Чорнобильській АЕС. Вона порушила господарську діяльність багатьох промислових підприємств, завдала шкоди сільському та лісовому господарству. З моменту аварії й до цього часу особливу проблему становить забруднення радіонуклідами. Після закриття ЧАЕС проблемою залишається зміцнення здоров'я людей, що постраждали від катастрофи, створення «безпечного» саркофага над четвертим зруйнованим енергоблоком, створення потужностей для переробки відпрацьованого палива та радіоактивних відходів, компенсування втрат у виробництві електроенергії, створення можливостей для повернення земель у сільськогосподарське використання. Для вирішення всього комплексу проблем необхідна фінансова підтримка світового співтовариства. Узагальнюючи викладене, можна констатувати, що екологічна ситуація, яка зараз склалася в Україні, тісно пов'язана з сировинною, енергетичною, демографічною та іншими глобальними проблемами людства. Для підвищення рівня людського розвитку у нашій державі, екологічної та ядерної безпеки потрібно мобілізувати зусилля всіх урядових і неурядових організацій, учених, виробничників, всього населення держави.