1.4. Вища освіта в Україні та Болонський процес.

У контексті процесів європейської інтеграції Україна чітко визначила орієнтир ні входження до освітнього простору Європи. Вона здійснює модернізацію національної системі освіти, практично приєднуючись до Болонського процесу.

З підписання в 1957 р. Римської угоди розпочалися спроби надати загальноєвропейського характеру вищій школі Старого Світу. Розвиток цих прагнень знайшов своє відбиття : рішеннях конференції міністрів освіти 1971 р. та 1976 р. у Маастрихтському договорі 1992 р.

Під проводом Ради Європи та ЮНЕСКО в 1997 р. була розроблена й ухвалена Лісабонська конвенція про визнання кваліфікацій вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни в тому числі й Україна.

За період 1993 - 2005 pp. вищі навчальні заклади України разом із провідним університетами Європи виконали понад сто проектів TEMPUS/TACIS.

У травні 2005 р. Україна ввійшла до спільноти країн, підписавши Болонську декларацій Це дало змогу запровадити спільні навчальні програми, нові принципи управління ВНЗ, підготувати сучасні підручники, виробити підходи до взаємного визнання документів про освіту, вирішити численні проблеми методичного характеру.

Отже, обрані Україною шляхи модернізації вищої освіти ідентичні загальноєвропейським підходам.

Проголошення країнами-учасницями Болонського процесу принципів побудови спільного європейського освітнього простору ще не означає, що вони вже реалізовані. Перший етап такого завдання планувалося завершити до 2005 р. Головна проблема полягає в тому, що національні системи освіти характеризуються різноманіттям профілів вищої освіти та ступенів, що присвоюються випускникам, які навчались за тими чи іншими університетським програмами.

На сьогодні дуже складно прогнозувати наслідки реалізації ідей Болонської декларації для європейської освіти. Але вичікувати і, таким чином, віддалятися від Європи неприпустимо.

Такий підхід містить у собі Лісабонська конвенція, що декларує наявність і цінність різноманітних освітніх систем і має на меті створення умов, за яких більша кількість людей, скориставшись усіма цінностями та здобутками національних систем освіти й науки, зможе бути мобільною на європейському ринку праці. Громадянам нової Європії мають бути доступними спільні цінності освіти, науки й культури всіх її країн. Імпонує думка експертів, які оцінюють Болонський процес як спрямований на зближення, а не на уніфікацію вищої освіти Європі.

Більшість представників країн Європи поділяє таку думку. Адже в тексті Болонської декларації, після формулювання принципів і завдань щодо досягнення більшої сумісності та порівняльності систем освіти, йдеться про прагнення досягти поставленої мети, поважаючи цінності в культурі, мові, національних системах, а також автономію університетів - для зміцнення європейської сфери вищої освіти.

Основні засади впровадження Болонського процесу в Україні:

По-перше, використання прозорих схем та етапів підготовки, які будуть порівнюваними для різних країн. Як модель пропонується двоступенева система освітньо-кваліфікаційних рівнів за схемою бакалавр (не менше трьох років) та магістр (два роки) навчання. Перший етап в академічному плані має повністю забезпечити доступ до другого етапу - підготовки магістра. У свою чергу, освіта на магістерському рівні дає право продовжити післядипломну освіту та здобути ступінь доктора наук (доктора філософії), еквівалентом якого в Україні є кандидат наук.

По-друге, вирішення проблеми визнання кваліфікації бакалавра на ринку праці. Але навіть умови чотирирічного терміну навчання бакалавра, що дає більші можливості для його профільної та практичної підготовки, це зробити нелегко. За трирічної навчальної програми забезпечити одночасно високий рівень загальноосвітньої, фундаментальної та профільної освіти й достатньої для присвоєння кваліфікації компетентності ще складніше. Тому треба очікувати на те, що більшість країн обиратиме чотирирічну програму навчання бакалавра. Такі програми впроваджені в Україні, Росії та Великій Британії.

По-третє, досить масштабним буде передбачене Болонською декларацією завдання запровадити систему академічних кредитів, аналогічну ECTS (Європейській кредитно-трансферній системі). Саме її розглядають як засіб підвищення мобільності студентів щодо переходу з однієї навчальної програми на іншу, враховуючи програми післядипломної освіти, ECTS стане багатоцільовим інструментом визнання й мобільності, засобом реформування навчальних програм, а також засобом передачі кредитів вищим навчальним закладам інших країн. Цьому не заважає наявність у цих країнах власних або університетських кредитних систем. Важливим моментом запровадження акумулюючої кредитної системи є можливість враховувати всі досягнення студента, а не тільки навчальне навантаження, наприклад, участь у наукових дослідженнях, конференціях, предметних олімпіадах тощо.

Проблема для вищої школи України полягає у тому, щоб найближчим часом виробити адекватні загальноєвропейським принципи побудови навчального процесу. Це стимулюватиме оновлення змісту навчання, обумовить більшу відповідальність студента й викладача за результати спільної (партнерської) праці. Із цією метою в 2003 р. було започатковано експеримент із запровадження моделі кредитно-модульної системи. Про бажання взяти в ньому участь з 2003 р. заявило близько п'ятдесяти університетів, серед них ДонНУЕТ.

Експерти відзначають, що для досягнення кінцевої мети Болонського процесу - побудови єдиного простору освіти - замало формального впровадження її принципів. Потрібні прозорі та зрозумілі всім методології контролю якості освіти. Обов'язковою вважається наявність внутрішніх і зовнішніх, державних і громадських систем контролю якості освіти: передусім, називають ліцензування або акредитацію. В Україні такі процедури введено давно, до того ж вони постійно вдосконалюються. Це діяльність Державної акредитаційної комісії (ДАК), Державної інспекції МОНУ, ректорський контроль.

Розвиток міжнародного співробітництва в рамках Болонського процесу дасть змогу залучити до цієї роботи зарубіжних експертів і позитивно впливатиме на якість підготовки фахівців, а це головне.

Пріоритетні завдання Болонського процесу формулюються так:

1. якість - наріжний камінь підготовки фахівців;

2. зміцнення довіри між суб'єктами освіти;

3. відповідність європейському ринку праці;

4. мобільність;

5. сумісність кваліфікації на університетському та післяуніверситетському етапах підготовки;

6. посилення конкурентоспроможності європейської системи освіти.