2.Не подовжуються перед я, ю, є:

3.А) Букви, що позначають губні приголосні - кров’ю, сім’я, матір’ю;

4.Б) Приголосні д, т, з, с, л, н, ц, ж, ч, ш, якщо вони позначають м’які приголосні, які не стоять між двома голосними: повіддю, але повідь, знання але знань;

в)При збігу двох різних приголосних - повістю, честю, щастя.

Подвоєння приголосних внаслідок їх збігу.

Подвоєні приголосні маємо при збігу однакових приголосних:

а) Подвоюються букви, що позначають однакові приголосні на стику двох морфем :

• віддати, беззубий ( префікса й кореня);

• возз’єднання ( двох префіксів);

• законний, погодинний (кореня й суфікса);

• письменник, іменник (двох суфіксів);

• розрісся, піднісся ( зворотні дієслова минулого часу з основою на с перед часткою – ся.

б) У складноскорочених словах: військкомат, юннат, але юний, райком.

в) Подвоюються букви, що позначають приголосні в наголошених прикметникових і прислівникових суфіксах -енн-, -анн-, які вказують на перебільшену ознаку: несказа^´нний, здорове^´нний, стара^´нно, нездола^´нно, але ска^´зано, незрі^´вняний, шале^´ний.

г)Подвоюється ч в іменниках, утворених від прикметників на – цьк(ий): козацький - козаччина, німецький – Німеччина, але галицький –Галичина (виняток).

Не подвоюється в українській мові на відміну від російської мови буква н у суфіксах дієприкметників та похідних від них словах: сказанный – сказаний; нарисованный – намальований; самоотверженно – самовіддано;преданность – відданість; напряженность – напруженість.

Подвоєні й неподвоєні приголосні в іншомовних словах.

а) Приголсні не подвоюються в загальних назвах іншомовного походження: грип, група, бравісимо, піанісимо, лібрето, комісія, ват (Ватт), фін (фіни).

Тільки в окремих загальних назвах зберігається подвоєння: булла, аннали, бонна, брутто, ванна (ванний), манна (манний) мотто, нетто, панно, тонна, білль, вілла, мулла, дурра , мірра.

б) Подвоєння відбуваються при збігу однакових приголосних префікса й кореня слова, якщо непрефіксальне слово в мові вживається самостійно з протилежним значенням: імміграція (міграція), інновація (новація), ірраціональний ( раціональний), ірреальний (реальний).

Але в словах типу нотація – анотація, конотація приголосний не подвоюється на письмі, бо неприфіксальне слово своїм змістом далеко відійшло від префіксального.

Подвоєні приголосні зберігаються в географічних, особових та інших власних назвах: Андорра, Голландія, Марокко, Міссурі, Ніцца, Джанні, Руссо, Шиллер, Торрічеллі та в загальних назвах, утворених від власних назв: андоррський, марокканський, міссурійський.

лекція 5. Складні випадки правопису іменників

План:

1. Іменник. Поділ іменників на відміни та групи. Основні правила правопису голосних у суфіксах та закінченнях іменників.

2. Складні випадки правопису імен.

3. Творення і правопис імен по батькові.

4. Складні випадки правопису прізвищ слов’янського походження.

5. Правопис складних особових імен та прізвищ і похідних від них прикметників.

Поділ іменників на відміни та групи.

Основні правила правопису голосних у закінченнях іменників.

В українській мові всі змінювані іменники поділяються на чотири групи відмінювання, або відміни. Для визначення відміни треба знати рід іменника та його закінчення в називному відмінку однини.

чол.р. Микола, земля

I відм. -  а(-я)

жін.р. вода, мрія;

чол.р.(основа на приголосний, закінчення –о): батько, край, степ;

II відм. -

сер.р. (закінчення –о, -е, -я): поле, знання, телятко;

III відм. - жін.р. (на приголосний та іменник мати): сіль, ніч.







IV відм. - сер.р.: суфікси –ат(-ят), -ен: теля - теляти, лоша - лошати, ім’я – імені.

Іменники I і II відміни, залежно від того, на який приголосний закінчується їх основа, поділяються на три групи: тверду, м’яку та мішану.

До твердої групи належать іменники I та II відміни з основою на твердий приголосний: рука, яблуко, ясен.

До м’якої групи належать іменники I та II відміни на м’який приголосний: зоря, хлопець, край, вишня, сім’я.

До мішаної групи належать іменники I та II відміни з основою на шиплячий приголосний: задача, ключ, площа. При відмінюванні вони беруть закінчення твердої або м’кої групи.

Іменники III і IV відмін на групи не поділяються.

При відмінюванні треба пом’ятати такі правила:

а) У давальному (кому? чому?) й місцевому (на кому? на чому?) відмінках однини в іменниках усіх відмін і груп буває лише закінчення -і (а не - и), причому г, к, х перед і чергуються із з, ц, с: нога - нозі, на нозі; рука - руці, на руці; муха - мусі, на мусі; ріг – рогу, на розі; око – оку, в оці; вухо – вуху, у вусі; піч - печі, на печі; верф – верфі, на верфі; лоша - лошаті, на лошаті. В орудному відмінку ( ким? чим?) у іменників твердої групи закінчення - ою: водою, хатою, а у м'якої та мішаної групи - ею(- єю): землею, мрією, грушею, біржею.

б) У закінченнях іменників I та II відміни, а також у закінченнях і суфіксах іменників III та IV відміни після нешиплячих пишемо я (а не а): буря - бурям, бурями, у бурях; токар - токарям, токарями, на токарях; звіря - звіряти, звіряті, звірята.

в) У закінченнях і суфіксах іменників після шиплячих та р, яким закінчується склад слова,пишемо а (а не я): круча - кручам, кручами, на кручах; комар - комара, комарам, на комарах.

г) В іменниках III відміни в орудному відмінку однини перед закінченням приголосні подовжуються відповідно до правил, тобто між двома голосними: папороть - папороттю, річ - річчю, розкіш - розкішшю, але мудрість - мудрістю , радість - радістю. Перед закінченням після губних ставимо апостроф відповідно до правил: любов’ю, матір’ю, Об’ю, Перм’ю.

д) Особливу увагу слід звернути на відмінкові закінчення іменників чоловічого роду II відміни у родовому відмінку однини, які мають два варіанти закінчень: -а(-я) або -у(-ю). Це залежить від лексичного значення іменників.

Закінчення –а(-я) мають іменники, що означають:

а) Назви істот, куди входять назви людей, персонажів, тварин (директора, вчителя, мороза, вовка); назви чітко окреслених предметів і понять, тобто назви охоплюваних зором речей (ключа, дуба, коридора), частин тіла (пальця, лоба), днів тижня та місяців (понеділка, жовтня); різних мір довжини (метра, кілограма), наукові терміни (атома, суфікса).

б) Назви населених пунктів: Донецьк - Донецька, Київ - Києва; виняток становлять складні власні назви, в яких друга частина співзвучна з загальною назвою, що має закінчення - у, -ю: Красного Лиману, Часового Яру, Кам’яного Броду.

в) У назвах річок під наголосом виступають закінчення -а, -я, не під наголосом -у, -ю: Дніпра, Ірпеня, але Бугу, Інгулу.

г) Іноді, як виняток, і в назвах нечітко окреслених предметів трапляються закінчення -а, -я, найчастіше під наголосом: тягар - тягаря´, інвентар - інвентаря´, гопак - гопака´.

д) Деякі іменники залежно від свого значення можуть мати закінчення –а(-я) або закінчення –у(-ю): листопада (місяць) - листопаду (опадання листя); листа (писаний текст) і листу (збірне поняття); каменя (шматок породи) і каменю (матеріал); Алжира (місто) і Алжиру (країна).

Закінчення –у(-ю) мають іменники, що означають:

а) Речовину, масу, матеріал: меду, воску, чаю (але вівса).

б) Абстрактні поняття, наукові течії: прогресу, ритму, класицизму.

в) Відкриття, явища природи: стану, гніву, смутку; вітру, морозу.

г) Назви річок, країв, регіонів: Дунаю, Бугу; Донбасу, Уралу, Кавказу, Мадагаскару(але під наголосом –а(-я): Дніпра, Дінця).

д) Установи: інституту, вокзалу, порту.

е) Літературознавчі терміни: сюжету, роману, альманаху.

є) Спортивні ігри, танці: хокею, баскетболу, вальсу, але гопака.

ж) Плодові дерева та трав'янисті рослини: ренету, кальвію, барвінку, очерету, але вівса, проса.

Складні випадки правопису імен.

Ім’я – це юридично зафіксоване слово, при допомозі якого (разом з формою по батькові та прізвищем) здійснюється індивідуалізація особи (юридичний термін – легалізація особи).

При виборі імені слід обов’язково перевірити за словниками, чи обрана форма імені є повною, а чи не зменшена, побутова, пестлива його форма, непридатна для офіційного найменування.

За певних обставин людина може бути позбавлена тих чи інших громадянських прав – на свободу, майно, громадянство й навіть життя, але й тоді право на ім’я за людиною зберігається.

Наші імена – категорія змінна. Одна епоха відходила, надходила інша, а з нею одна система найменувань поступалася місцем перед іншою. І не лише у нас, а й у кожного народу існує своя специфіка найменувань, пов’язана з його історією, культурою, традиціями, віруваннями, і з цим не можна не рахуватися.

Значний вплив на формування українських імен мала жива народна розмовна мова. Тому сучасна літературна мова має можливість користуватися значною кількістю імен, серед яких – як рівноправні, офіційні імена – є й колишні розмовні варіанти імен із церковного календаря. Так, цілком рівноправні Антон й Антін; Олександра, Олеся й Леся; Ксенія й Оксана; Ірина, Ярина, Орина й Орися.

Наявність двох, а то й кількох варіантів офіційних імен може створити враження, що ці форми імен, а також неофіційні, розмовно-побутові їх форми начебто зливаються, не розрізняються. Проте насправді це не так. Ці два типи імен слід чітко розрізняти уже при реєстрації імені дитини, звернувшись до словників. Можна вибрати, наприклад, між іменами Ганна й Анна, але офіційним іменем не може бути ні Анюта, ні Нюся, ні Нюра, ні Аня.

Тепер кілька правописних правил.

При перекладі російських імен типу Татьяна, Ульяна, Наталья, Касьян, Севастьян, Емельян м'який знак не зберігається: Тетяна, Уляна, Наталя (Наталія), Касян, Севастян, Омелян, крім прізвищ, утворених від цих імен (Касьяненко, Севастьянов, Ульянченко, Ульянов, Омельянович, Омелянович, Омельяненко).

Зберігається подвоєний приголосний у жіночих іменах типу Ганна, Інна, Нонна, Жанна, Елла, Алла, Васса, але не зберігається подвоєння в українських особових іменах чоловічого роду візантійського походження: Аввакум – Абакум (Авакум), Иннокентий – Інокентій, Ипполит – Іполит, Каллистрат – Калістрат, крім прізвищ, утворених від цих імен (Аввакумов, Каллістратов, Іпполитов).

Завжди пишеться з подвоєною приголосною чоловіче ім'я Геннадій.

Творення і правопис імен по батькові.

Серед усіх способів творення форми по батькові найпоширенішим в Україні був суфіксальний; серед суфіксів найпопулярнішим був суфікс -енко. Форми з цим суфіксом стали підставою для творення переважної більшості українських прізвищ. В архівних документах можна зустріти такі тричленні найменування "ім'я, по батькові, прізвище": Микита Григоренко Мураховщенко, Матвій Іваненко Шевченко.

Проте це був не єдиний суфікс, яким утворювалися форми по батькові: були ще –ук(юк) та –ів: Гринюк – син Гриня (Григорія), Федорів – син Федя (Федора). Такі форми теж пізніше ставали прізвищами.

Переписуючи кріпаків, рекрутів, укладаючи різні реєстри, царські писарі оформляли найменування українців по батькові уніфіковано, як у російській мові – суфіксом -вич. Старі форми по батькові на –енко ставали прізвищами.

Також ім'я по батькові стало було формою ввічливого звертання; це був почесний привілей вищих верств суспільства.

І сьогодні ім'я по батькові є формою вияву пошани, залишаючись при цьому формою офіційного ввічливого звертання. Постійне вживання імен по батькові в офіційній сфері спілкування накладає на них відбиток сухуватої нейтральності.

У тих випадках, коли в писемному тексті виникає проблема вибору між ініціалами й повним іменем по батькові, слід пам'ятати, що повне ім'я по батькові ввічливіше, шанобливіше, ніж ініціали.

Розглянемо ряд правил творення імен по батькові:

а) При творенні чоловічих імен по батькові вживається суфікс –ович: Ігорович, Васильович, Костьович (Костянтинович), Віталійович.

б) При творенні жіночих імен по батькові вживається суфікс –івна (після голосних - ївна): Борисівна, Петрівна,Миколаївна.

в) У родовому відмінку жіночі імена по батькові мають лише закінчення –івни(ївни): Марії Петрівни, Ольги Пилипівни (а не Петрівної, Пилипівної); у давальному - -івні(ївні): Марії Петрівні, Ользі Пилипівні (а не Петрівній, Пилипівній);

г) Деякі з імен по батькові випадають з цих основних правил, їх просто слід запам'ятати: Григорій – Григорович, Григорівна;

Сава – Савич(-ович), Савівна;

Ілля – Ілліч, Іллівна;

Кузьма – Кузьмич(-ович), Кузьмівна;

Микола – Миколович, Миколівна;

Миколай – Миколайович, Миколаївна;

Лука – Лукич, Луківна;

Яків – Якович(-левич), Яківна(-лівна).

Складні випадки правопису прізвищ

слов’янського походження.

Прізвище – це оформлена офіційними документами родова назва людини, яка приєднується до її імені. Своє прізвище людина одержує після народження або в шлюбі і, як правило, передає його своїм нащадкам. Є ще одне визначення: прізвище – це спільне ім'я членів родини, яке успадковується далі двох поколінь.

Мовознавці вважають, що про термін прізвище в сучасному його розумінні в Україні можна говорити, починаючи з тридцятих років XIX ст., коли на всій території, яку заселяли українці, вже діяли відповідні правила користування особовими найменуваннями, тобто коли вони вже певним чином усталилися.

Українські прізвища відзначаються надзвичайною строкатістю форми й змісту тих слів, від яких вони утворені. Чи не найоригінальніші серед них – козацькі прізвища: це складні – складені з двох частин прізвища, перша основа в яких – форма наказового способу дієслова, друга – іменник: Крутивус, Паливода, Підкуймуха, Тягнирядно. Ці прізвища давало козакам січове товариство (власне кажучи, це були прізвиська, які пізніше ставали прізвищами).

Не лише козацькі прізвища були спочатку прізвиськами. Серед українських прізвищ є чимало й таких, що в основі своїй мають образу, насмішку, а часом і презирство або ненависть: Куций, Носаль, Заїка, Німий, Глух, Рудий, Горлай, Цідибрага, Оковитий, Журило, Плаксивий, Стогній, Заєць, Смерть, Козел, Баран, Деркач, Півень, Криворот, Тихолиз.

Проте, незалежно від того, коли виникло прізвище, від якого слова і яким способом воно утворене (діалектне чи просторічне, пісенне чи прозаїчне), усі прізвища рівні перед законом стилістично (бо всі вони на сьогодні стилістично нейтральні), хронологічно (бо всі вони сприймаються як сучасні,якими б давніми не були), юридично (бо всі вони вважаються офіційними найменуваннями й записуються в документах, незалежно від походження й значення їх основ).

Проте, коли ми зустрічаємо ряд прізвищ на зразок Олексієнко, Алексієнко, Алексєєнко, то мимоволі виникає бажання виправити їх за правильним зразком. Чи можна це робити? Ні.

Слід при цьому мати на увазі, що орфографічні й фонетичні варіанти прізвищ вважаються окремими прізвищами й виконують свою юридично-правову функцію як окремі прізвища, а не як варіанти того самого прізвища.

Офіційний запис прізвищ (спочатку церквою, а після революції місцевою владою) здійснювався за правилом "як вимовляється, так і пишеться": там, де и вимовлялося з наближенням до і, з'явилося прізвище Грінчак (від імені Грінь або від слова грінка), а в іншому місці – Гринчак (від імені Гриня, Гринь).

Тому при записі дитини після народження, при одержанні паспорта й інших документів треба уважно стежити за однотипністю записів у них.

Розглянемо основні правила правопису прізвищ слов’янського походження при перекладі з російської мови на українську мову, можна їх подати у формі таблиці .

Таблиця №5