Тьєполо Джованні Баттіста італійський живописець, художник, гравер

Джованні Баттіста (1696-1770), італійський живописець, художник, гравер. Навчався у Венеції у Ладзаріні, працював головним чином у Венеції і її околицях (у 1756-1758 президент венеціанської Академії мистецтв), а також у Мілані, Вюрцбурзі, Мадриді. Для ранніх робіт характерні неспокійні форми і контрастна світлотінь, але в них уже позначаються притаманні художнику багатство фантазії і декоративний розмах (цикл картин для палацу Дольфін у Венеції, після 1725, нині в Державному Ермітажі, Санкт-Петербург та інших зборах). Надалі стиль набуває свободи і експресивності, його колорит світлішає, збагачуючись тонкими нюансами (куполи церков Джезуаті, 1737-1739, і Скальці, 1743-1744, у Венеції). До середини XVIII століття, що став визнаним главою венеціанської школи живопису, користувався широкою популярністю, багато працював для іноземних дворів. Створені в цей період фрескові цикли відрізняються святкової пишністю, сяючим колоритом, побудованим на поєднанні ніжних сріблястих, червонуватих, золотисто-жовтих, перлинно-сірих і синіх тонів (розписи єпископської резиденції в Вюрцбурзі, 1750-1753; вілли Вальмарана поблизу Віченци, 1757; куполи Королівського палацу в Мадриді, 1762-1766). Яскравою колоритністю, емоційністю образів і віртуозністю живописної техніки вражають станкові твори ("Тріумф Амфітрити", близько 1740, Картинна галерея, Дрезден; "Поклоніння волхвів", 1753, Стара пінакотека, Мюнхен). Фрески, завершують розвиток італійської монументально-декоративного живопису XVI-XVIII століть, і його картини з їх несподіваними ракурсами і просторової динамікою, мальовничою легкістю і свободою, тонкістю світлоповітряних ефектів, прозорістю м'яких фарб належать до вершин світового живопису. Художник відомий також як портретист ("Збори в Арені", 1748-1750, Пінакотека, Удіне) і автор блискучих за технікою виконання, вишуканих і гротескних офортів. У процесі пошуку власної манери інтерес Джованні Баттіста Тьєполо викликала живопис Джованні Баттіста П’яццетті. Під його впливом виконаний розпис венеціанської церкви Оспедалетті на сюжет «Жертвопринесення Ісака» (1715-1716) і вівтарний образ «Страта святого Варфоломія» (церква Сан Зграї, Венеція). Великі «фрескові» плями квітів нагадують мальовничу манеру П’яццетті. Значною роботою Джованні Баттіста Тьєполо в 1726-1730 роках стали розписи архієпископського палацу в Удіне, замовлені патріархом Аквілеї Діонісіо Дольфін. Новизна підходу до прийомів живописної декорації і спроба використовувати в зв'язку з цим елементи стилю Річчі проявилася у фресках трьох куполів галереї, стелі Червоного залу, купола, сходи, фресок стін галереї. Вони виконані яскравими світлими фарбами. Мальовничий цикл архієпископського палацу на тлі білої з позолотою ліпнини виглядає святково. Написані в різкому ракурсі перспективні архітектурні декорації в розписах куполів, як і в творах Себастьяно Річчі, створюють ефект залучення глядачів у простір. Мова живопису Річчі і П’яццетті художник перетворює в свій індивідуальний стиль.

У середині 1720-х років Джованні Баттіста був створений і цикл із десяти панно на теми з античної історії для венеціанського палацу Діонісіо Дольфін. У серію розписів, створених художником, входять історичні сцени тріумфів, битв, славлять перемоги римлян в усіх частинах світу і, можливо, навіяні подіями венеціанської сучасної історії - перемогами над турками на початку століття. Світ античних і християнських міфів існує в уяві художника неподільно, як якесь легендарне історичне минуле, сценам з якого він надає драматичного звучання або ліричний характер казкового чаклунства. У цих героїчних сюжетах художник в алегоричній формі прославив цивільні доблесті сімейства Дольфін, що зіграв видну роль в історії Венеції.

У розписах венеціанського палаццо Лабіа (1746) на сюжет з античної історії художник створює підпорядковане єдиному декоративному задуму оздоблення салону. На стінах залу в ілюзорних архітектурних обрамленнях в дусі Веронезе зображені сцени «Зустріч Антонія і Клеопатри в Тірсо» і «Бенкет Антонія і Клеопатри». Стеля прикрашений фрескою із зображеннями Зефіру і Флори в куполі овальної форми, а над ними фігура Пегаса. Сюжет з Плутарха художник трактує як тему перемоги любові, презирства заради неї влади, втілюючи його у величному яскравому мальовничому образі. Представлені у венеціанських костюмах 16 століття центральні персонажі доповнюють цю картину. Сучасників захоплювало вміння художника створювати грандіозні фрескові ансамблі. У 1730-1740-і роки були створені численні вівтарні образи у венеціанських церквах (Сан Альвізе, близько 1740; деї Джезуаті, 1748) і Скуола (філантропічні братства: Гранде ді Сан Рокко, 1732; Гранде деї Карміні, 1740-43). Навіть у найбільш драматичних сюжетах події пом'якшені відтворенням характерних подробиць, живу міміку облич персонажів, свободою поз, барвистістю костюмів. Поряд з образами легендарної історії живописець Джованні Баттіста створює ряд розписів, в яких проявилося нове, співзвучне естетичним ідеалам століття розуміння алегорії. З легкою, вишуканою грацією виконані в манері венеціанських віртуозів алегорії в розписах купола центрального залу вілли Корделліна-Ломбарді в Монтеккі Маджоре близько Віченци (1743-1744), венеціанського палаццо Реццоніко (1743), куполів залів вілли Лоск Дзілері близько Віченци (1734), панно «Венеція приймає дар Нептуна» (1745-1750) для залу Чотирьох дверей Палацу дожів.

Що писали про художника сучасники завжди відзначали індивідуальність його особистості й дарування. Відомо, що це був галантний, приємний у спілкуванні людина, що володіла іронічним розумом. У 1756 Джованні Баттіста став президентом Академії мистецтв у Венеції і керував найбільшими художніми замовленнями, проведенням виставок, конкурсів, створенням галереї портретів дожів для Палацу дожів. З 1750 працював в основному за межами Італії. Зображені міфологічні та алегоричні персонажі об'єднані в якусь створене уявою художника театралізоване дійство, що вражає великою кількістю світла і барвистістю.

Після циклу в Вюрцбурзі етапним твором з'явилися розпису вілли Вільмарана близько Віченци (1757). Художник працював тут разом із сином Дж. Доменіко, сам прикрасив фресками чотири зали вілли і садовий павільйон (форестер), де виконав лише одну фреску «Олімп». Епізоди з творів Гомера, Тассо, Вергілія, Аріосто розгортаються в пейзажах, немов розсовують простір залів. Сюжети відповідали сприйняттю світу Тьєполо, дозволяючи звернутися до традиційного жанру пасторалі, проявити силу уяви.

Період 1762-1767 років Тьєполо провів в Іспанії, де на запрошення короля Карлоса III разом з синами Дж. Доменіко і Лоренцо (переважно портретист і аквареліст) прикрасив фресками Королівський палац у Мадриді, виповнилося сім вівтарних образів для церкви св. Паскаля в Аранхуес (ескізи - Прадо, Мадрид; замок Аранхуес). Сцена «Тріумф Іспанської монархії» у фресці купола Тронного залу композиційно повторювала розпис стелі парадної сходах Вюрцбурзького палацу. Ескізи для церкви були виконані вільним динамічним мазком, але з орієнтацією на колорит живопису іспанських майстрів. Вони не влаштували замовників і були передані іншим живописцям. Ця невдача прискорила смерть Тьєполо, що помер в Мадриді в 1770. Він не зумів засвоїти чужу йому мову модного живопису класицизму другої половини 18 століття.

Тьеполо займався гравюрою, створивши свій неповторний графічний стиль. У малюнках і серіях офортів він відкрив принципи мальовничості, розвинений художниками 19 століття. Графічні серії «Vari capricci» (1743) і «Scherzi di fantasia» (бл. 1740-1770). Втілюючи свої думки в персонажах, прихованих під гротескно алегоричній маскою - як би особливому часовому вимірі, властивим баченню художникам Просвітництва.