64. Тайванська проблема в міжнародних відносинах.

Тайванська проблема — визначення між­нар.-прав. статусу Тайваню та принципів орг-ції його відносин із КНР. За Сімоносекським мирним договором 1895р. Тайвань було передано Японії в «довічне володіння»; управління здійснював япон. військ. губернатор, що був наділений дик­таторськими повноваженнями. Відповідно до рішень Каїрської американсько-англійсько-китайської конференції 1943, Тайвань по закінченні Другої світової війни мав бути повернений Китаю. Це рішення було підтверджене Ялтинською (Крим­ською) і Потсдамською (Берлінською) конференці­ями 1945. Із капітуляцією в жовтні 1945 розташо­ваних на Тайвані япон. військ управління остро­вом перейшло до представників гомінданівського режиму Китаю. Після поразки в громадян. війні та утворення 1.10.1949 Китайської Народної Республіки (КНР) гомінданівський уряд на чолі з Чан Кайші евакуювався на Тайвань, де формально було збережене попереднє держ. утворення — Ки­тайська Республіка. Було оголошено про пере­ведення в Тайбей центр. уряду, який офіційно продовжував представляти Китай на міжнар. арені, у т. ч. як постійного члена Ради Безпеки ООН. Більшість д-ав світу не визнали КНР і під­тримували відносини з Китайською Республікою на Тайвані. Водночас КНР розглядала Тайвань як невід'ємну частину території Китаю, а будь-які спроби проголошення його незалежності — за­зіханням на її територ. цілісність. У період Корей­ської війни 1950-53 США взяли Тайвань під свій захист (указ Президента США від 27.06.1950), і на острів почала надходити значна амер. допомога. У грудні 1954 США підписали з урядом Китай­ської Республіки Договір про взаємодопомогу, який передбачав пряме воєнне втручання США на боці тайваньського режиму в разі дій збройних сил КНР із метою приєднання острова, а також давав США право розміщувати свої збройні сили на Тайвані та прилеглих до нього островах. Поступове зміцнення міжнар. позицій КНР сприяло її дип. визнанню: 1963-75 кількість д-ав, що офіційно визнавали Тайвань як представ­ника Китаю, зменшилась із 66 до 26, а тих, які встановили дипломатичні відносини з КНР, зросла з 50 до 112. На 26-й сесії Генеральної Асамб­леї ООН (1971) КНР було прийнято, а Тайвань виключено з Організації Об'єднаних Націй; КНР зайняла місце постійного члена РБ ООН. По дальшій дип. ізоляції Тайваню сприяло збли­ження США та КНР, яке розпочалось із 1972 і завершилось встановленням 1.01.1979 офіц. дип. відносин між двома д-вами. США визнали КНР як єдиного представника китайського наро­ду, але щодо питання про статус Тайваню обме­жились тим, що взяли до відома позицію КНР (див. Американсько-китайські комюніке1972-82). США розірвали дип. відносини з Тайванем, але у квітні 1979 Дж. Картер підписав Закон про відносини з Тайванем, який гарантував збере­ження амер. зобов'язань щодо нього у сфері безпеки. США взяли на себе зобов'язання дотримуватись т. зв. 6 гарантій: не встановлю­вати терміну припинення постачання зброї Тайбею; утримуватися від консультацій із КНР щодо питань про такі постачання; не виступати в ролі посередника між КНР і Тайванем; не пе­реглядати Закон про відносини з Тайванем; не змінювати позицію щодо питання його суверенітету; не здійснювати тиску на Тайвань із метою підштовхнути його до переговорів із КНР. Втративши дип. відносини з більшістю країн світу, Тайвань активно розвиває стосунки в інших сферах — торгівлі, виробничій і наук.-техн. сферах, культурі, освіті, спорті.

Друга криза тайванської протоки – конфлікт, що відбувся між Китайською Народною Республікою та Тайванем, причиною якого були два спірні острови. Конфлікт почався з бомбардування 823 артилерійської бригади 23 серпня 1958 року, коли Народно-визвольна армія Китаю почала обстріл спірного острову Кінмен. У відповідь тайванські солдати відкрили вогонь. У результаті бою загинуло 400 тайванських солдат і 50 солдат НВАК (нар.-визв.армія Китаю). Відбулися також повітряні бої між ВПС КНР та Тайваню. Цей конфлікт був продовженням першої кризи тайванської протоки, що відбувся після закінчення Корейської війни. Ще у 1954 році НВАК розпочала артилерійський обстріл спірних островів. Президент США Ейзенхауер у даному випадку виступив на боці Тайваню та відправив авіацію на домовому Тайваню, на якому ще з 1949 року розташовувалися частини армії США. Міністр закордонних справ А.Громико виступив на боці Пекіну. Конфлікт продовжувався 44 дні, загинуло приблизно 1000 осіб. Крім того, конфлікт ледве не призвів до війни між Китаєм та США. Суперечності стосовно цих островів продовжувалися до нормалізації відносин між Китаєм та США у 1979 році.

Після смерті Мао Цзедуна керівництво КНР намагається схилити керівників Тайваню до пе­реговорів про возз'єднання на взаємно прий­нятній основі. Основи цього курсу було закла­дено 1978 заявою Ден Сяопіна кореспонденту газети «Вашингтон пост», що після мирного об'єднання Тайвань зможе зберегти ринкову економіку й політ. систему. Після цього КНР виробила стратегію мирного возз'єднання Китаю. У відповідь на ініціативу КНР на Тайвані в 1979 було прийнято політику «трьох ні» президента Цзян Цзінго: ніяких компромісів, ніяких пере­говорів, ніяких контактів. У вересні 1981 уряд КНР висунув програму об'єднання з 9 пунктів, у якій Тайваню в разі возз'єднання пропону­валась широка автономія як особливому адмін. району КНР, але 12-й Конгрес Гоміндану від­хилив цю пропозицію. У 1983 Ден Сяопін за­пропонував розширене тлумачення положень програми з 9 пунктів — Тайвань може зберегти право купувати зброю за кордоном, експортувати свою продукцію в усі країни світу, самостійно приймати закони, ходити під власним прапо­ром, видавати свої паспорти й візи. При цьому центр, влада не буде надсилати на острів військ, чи цивільний персонал. Єдиним обмеженням автономії мала стати згода Тайваню на представ­ництво КНР всього Китаю на міжнар. арені; за Тайванем пропонувалось закріпити назву Ки­тайський Тайбей (так він називався на літній олім­піаді 1984) чи Китай-Тайбей (така назва прак­тикується з 1980-х в Азійському банку розвитку, членами якого є КНР і Тайвань). Такий підхід КНР до возз'єднання країни виражається форму­лою «одна країна — дві системи», що стала осно­вою угоди 1997 між КНР і Великою Британією про передачу Гонконгу (Сянгану). У 1993 Прези­дент КНР Цзян Цземінь висунув нові пропозиції щодо шляхів подальшого вирішення проблеми Тайваню, що передбачали визнання існування у світі єдиного Китаю, об'єднання виключно мирним шляхом. Але в разі спроб здійснення ззовні або політ.силами на самому Тайвані кроків до реалізації ідеї «незалежного Тайваню», уряд КНР залишав за собою право використання будь-яких методів, включно із збройними, для захисту територ. цілісності країни. Ці пропозиції були знову підтверджені головою Держради КНР Лі Пеном у березні 1998. Він виступив з ініціати­вою проведення двосторонніх політ, переговорів на основі принципу існування єдиного Китаю. Тайвань пропонує як основу для переговорів формулу «одна країна — два уряди», наполя­гаючи на рівноправності сторін у двосторон­ньому діалозі. Розпочаті в 1992 переговори були припинені через 4 роки. Обраний у березні 2000 Президентом Тайваню Чень Шуйбянь, лідер Демокр. прогрес.партії, наголошує, що Тайваню не підходить досвід інтеграції з КНР за моделлю Гонконгу або Макао. У 2004 році Чень Шуйбянь знову отримав перемогу на президентських виборах, обійшовши кандидата від Гоміндану Лянь Чжаня маючи перевагу лише у 0,1%. Це призвело до посилення боротьби між Демократичною прогресивною партією та Гомінданом. Чень Шуйбянь, намагаючись покращити відносини між двома сторонами протоки, висунув відому ідею «окрема країна по обидва береги протоки», що, природно, викликало негативну реакцію Пекіну. Серед найбільш помітних кроків президента Ченя можна відмітити те, що президент створив надпартійний Комітет по вирішенню невідкладних задач та скликав Конференцію з економічного розвитку – у рамках зусиль оформити консенсус між урядом та опозицією у справі розвитку та покращення відносин між двома берегами протоки. Важливою складовою нової політики Тайваню по відношенню до материка стало відкриття так званих «трьох малих зв’язків» (транспортних та поштових зв’язків між пребережними тайванськими островами та сусідніми материковими регіонами, розширення масштабу морських перевезень та торгівля, та відкриття Тайваню для туристів). Протягом восьми років президентства Ченя Китай продовжував проводити т.зв.політику «трьох війн», додавати пропагандистські та дипломатичні зусилля з тим, щоб ізолювати Тайвань на міжнародній арені., застосовувати інші недружні кроки по відношенню по Тайбею.

22 березня 2008 року Кандидат від партії «Гоміндан» Ма Інцзю отримав перемогу на виборах голови адміністрації Тайваню. Він має на меті максимально сприяти економічному зближенню з Китаєм та підтримувати інвестиції у материкову економіку, залишаючи при цьому питання про обєднання відкритим. Ма Інцзю хочу повернути Тайваню звання одного з економічних «азіатських тигрів».

Ситуація загострилася, коли у березні 1996 року, на передодні підготовки чергових президентських виборів на Тайвані, у зоні Тайванської проток виникла міні-криза. Збройні сили КНР провели воєнну демонстрацію (150 тис.військ) у безпосередній близькості до острова, організував навчальні запуски бойових ракет у зоні Тайванської протоки. Метою акції було здійснення тиску на тайванських виборців та перешкодити прихильникам незалежності Тайваню досягти успіху на виборах. Акція КНР була з тривогою сприйнята на Тайвані та у США. Відповіддю стала силова демонстрація, відправка американських бойових кораблів у зону Тайваню. Однак о справжньої кризи справа не дійшла. Китайська влада по дипломатичним каналам передала США прохання не вводити бойові кораблі безпосередньо до Тайванської протоки. Американська адміністрація офіційно відповіла, що не візьме на себе зобов’язання, які здатні обмежити її дії на підтримку Тайваню. Але американські кораблі не були введені до протоки, залишаючись у безпосередній близькості від нього. До речі, Російська Федерація визнає офіційну позицію КНР у тайванському питанні. Вона встановила та підтримує неофіційні зв’язки з Тайванем з 1992 року.

У 2005 році різко загострилася ситуація у зв’язку з тим, що Китай прийняв відомий «закон проти відділення» (анти-сепаратистський закон). Цей закон, передбачає застосування Пекіном військової сили у конфліктних ситуаціях та пряме військове втручання по відношенню до Тайваню. Даний закон викликав бурну реакцію та обурення на Тайвані, та ускладнив тайвансько-китайські відносини.

З моменту виникнення тайванська проблема вийшла за рамки регіонального конфлікту та набула більш широкого, глобального значення. Це пов’язано з залученням у протистояння Пекіну та Тай бею третьої діючої особи – США. Сьогодні, не дивлячись на розпочаті переговори, ситуація залишається складною, а острові на материку займаються нарощуванням свого бойового потенціалу, Пекін відмовляється формально заперечувати можливість застосування сили по відношенню до Тайваню.