50. Кіпрська проблема в міжнародних відносинах.

Кіпрська проблема — комплекс проблем етнополітичного характеру у відносинах між грецькою і турецькою частинами населення о. Кіпр. Кіпр був британською колонією і отримав незалежність тільки в серпні 1960 року в результаті компромісу між Грецією, Туреччиною і Великобританією. При цьому перша наполягала на «енозисі», тобто приєднання острова, а друга – на розподілі Кіпру і передачі їй частини, населеної турками.

У повоєнний період греки-кіпріоти розпочали політичну агітацію за національне самовизначення й об'єд­нання з Грецією. Коли Велика Британія відхи­лила цю вимогу, Національна організація кіпрських борців (ЕОКА) у квітні 1955 розгорнула партизанську війну проти британців, яка протягом наступних років набула значного розмаху. У червні 1958 Велика Британія оголосила «План партнерства», який передбачав надання більшої автономії грецьким і турецьким громадам у внутрішніх справах при збереженні британського суверенітету над Кіпром. Туреччина прийняла цей план, але Греція і провідник грецького опору на острові, голова православної церкви Кіпру архієпископ Макаріос відхилили його.

Британія була змушена погодитися на­дати незалежність острову за умови забез­печення її стратегічних інтересів у регіоні.

11 лютого 1959 у Цюріху Греція і Туреччина дійшли згоди щодо структури влади в Республіці Кіпр. 19 лютого 1959 в Лондоні була підписана угода між Грецією, Туреччиною, Великою Британією, архієпископом Макаріосом і доктором Фазілем Кучуком, що представляли відповідно громади грецьких і турецьких кіпріотів. Вона передбачала надання Кіпру незалежності, визнавала можливість його об'єднання з Грецією, а для забезпечення стратегічних інтересів Лондона залишала за ним дві військові бази. Гарантами незалежності нової держави ставали Велика Британія, Греція і Туреччина. Таким чином, Кіпр ставав незалежним. Греція офіційно відмовлялась від проекту «енозису», а Туреччина – від претензій на північну частину острова. Великобританія отримала право тримати на острові свої військові бази, а Греція і Туреччина – вводити війська на Кіпр.

У грудні 1959 Президентом Кіпру був обраний архієпископ Макаріос, а віце-президентом — доктор Фазіль Кучук.

16 квітня 1960 була проголошена неза­лежність Кіпру, того ж року він був прийнятий в Організацію Об'єднаних Націй, 1961 став чле­ном Співдружності Націй.

Конституція Кіпру була складена таким чином, щоб гарантувати права обох спільнот. Вона проголосила республіканське прав­ління на чолі з президентом, якого обирає грецька громада, і віце-президентом, якого обирає тур. громада, термін їхніх повноважень становив 5 років. Було забезпечене фіксоване кількісне представництво двох спільнот в усіх урядових структурах, включно з урядом — 70% греків і 30% турків. Законодавчу владу уособлювала Палата представників із 80 членів, що обира­лися терміном на 5 років роздільно кожною громадою (56 від греків-кіпріотів і 24 від турків-кіпріотів). Грецькі й турецькі депутати отримали право сепаратно приймати рішення з питань, пов'язаних з виборчим законодавством, вве­денням мита і податків для кожної з громад. Фактично кожна з громад була урівнена в правах, отримувала право накладати вето на закони, що суперечили її інтересам. Однак, поскільки турки-кіпріоти складали меншість, греки вважали, що юридична рівність общин фактично означає дискримінацію турками грецької більшості. Подібні настрої підігрівались націоналістичними колами Греції, які насправді не відмовлялись від ідеї об’єднання.

В грудні 1963 відбу­лося розмежування грецьких і турецьких громад. Архієпископ Макаріос запропонував ряд поправок до Конституції 1960 року для централізації та покращення державного управління. Турецька спільнота вважала план Макаріоса спробою обмежити її права. 21 грудня 1963 року на острові розпочалися протести і безпорядки, що переросли в збройні зіткнення греків і турків. Консти­туція залишалася чинною, однак турки-кіпріоти відмовились брати участь у роботі державних органів. Загострилися протиріччя з кіпрського питання і між Грецією та Туреччиною, які погрожували ввести свої війська на острів.

В січні 1964 року в Лондоні було скликано міжнародну конференцію за участю Британії, Греції, Туреччини і Кіпру, на якій було запропоновано направити на острів міжнародний контингент під егідою ООН. Поскільки керівництво Кіпру з цим не погодилось, в лютому 1964 року розгляд конфлікту було винесено в РБ ООН. Згідно з резолюцією Ради Безпеки №186 від 4 березня 1964 були підтверджені незалежність і територіальна цілісність Кіпру, а іноземним державам було рекомендовано не втручатися у внутрішні справи острова. 14 квітня 1964 року на Кіпр були направлені Збройні сили ООН з підтримки миру для попередження зіткнень грецьких і турецьких громад.

На практиці, проте, Греція і Туреччина втручалися у справи Кіпру: турецька сторона надавала військову допомогу турецькій громаді, Греція – греко-кіпрським радикалам-націоналістам, які протистояли режиму Макаріоса. Відносини між двома общинами залишалися напруженими, грецька і турецька частини островів починали ізолюватись одна від одної.

У квітні 1967 року за підтримки Греції (де в результаті перевороту 21 квітня 1967 року до влади прийшли військові) на Кіпрі активізувались греко-кіпрські бойовики. Вони здійснили декілька спроб вбити президента Макаріоса, щоб перешкодити його зусиллям з налагодження діалогу між кіпрськими общинами. Спроби були невдалі, однак праві націоналісти на Кіпрі продовжували добиватися приєднання острова до Греції.

У 1968 році почалися переговори між двома грома­дами: греки-кіпріоти виступали за збереження державної єдності, турки-кіпріоти — за федеративну систему.

У 1973 Макаріос був знову обраний президентом. 10 липня 1974 року Макаріо виступив з пропозицією до Греції, відкликати з острова основну частину грецьких військовослужбовців, що проходили там службу (600 з 650 чол.) Вже 15 липня 1974 на острові за під­тримки військової хунти Греції грецькими радикалами був здійснений військовий переворот. Макаріоса усунено від влади, він попросив політичного притулку у Великобританії.

20 липня 1974 під приводом захисту турецької громади на острові висадилися турецькі війська і окупували 37% території Кіпру – в основному північну частину з переважно турецьким населенням. Внаслідок числених збройних сутичок між сторонами бл. 200 тис. греків-кіпріотів і 40 тис. турків-кіпріотів стали біженцями. Грецька сторона зазнала поразки, про приєднання до Греції не могло більше бути мови.

Протистояння між вдома членами НАТО та загроза греко-турецької війни викликала занепокоєння США, які припинили надавати підтримку грецькому уряду («чорних полковників»). Сам грецький уряд через авантюру на Кіпрі поступово втратив підтримку населення, що викликало масові демонстрації влітку 1974 року. 23 липня 1974 року диктатура була повалена, влада перейшла до цивільних. Того ж року Греція вийшла з військової структури НАТО, за межами якої залишалася до 1980 року.

Таким чином, греко-турецьке протистояння пішло на спад. У 1974 року на Кіпрі до влади повернувся Макаріос, який залишався при владі до смерті в 1977 році. Однак, йому не вдалося повернути єдність Кіпру. У лютому 1975 в турецькій зоні була проголошена Федеративна Турецька Держава Республіки Кіпр. Греки не погодились з таким проектом, тому конфлікт перейшов у хронічний. В лис­топаді 1983 — Турецька Республіка Північного Кіпру (ТРПК), яку визнала лише Туреччина; 1985 тут була прийнята власна конституція.

Зв'язки між обома частинами країни фактично перервалися. У 80-і намітилась певна розрядка у відносинах між обома частинами Кіпру, 1984 ТРПК в принципі погодилася на передачу грекам анклаву Вароша-Мараш, виведення іноземних військ (турецьких і грецьких), відкриття міжнародного аеропорту в Нікосії й обговорення проблем свободи пересування, вільного вибору місця проживання та захисту прав власності. Прийняття цих принципів було поставлено в залежність від згоди кіпрського керівництва на визначення терміну «федерація» як утво­рення, в котрому кожна громада буде зберігати за собою високий ступінь автономності в питаннях, що за Конституцією 1960 належа­ли до компетенції центрального уряду.

У травні 1989 були відведені війська з 24 прикордонних постів на «зеленій лінії», що розділяла Нікосію; на острові залишився 2,3-тисячний контингент ООН і близько 20 тис. тур. вояків.

Наприкінці 90-х загострилося військово-політичне протистояння двох частин острова, Греції та Туреччини. 1997 уряд Республіки Кіпр повідо­мив про свій намір придбати в Росії комплекси ППО з радіусом дії 150 км і розмістити їх біля міста Пафос; розгорнулася кіпрська «ракетна криза». Туреччина оголосила про намір збіль­шити до 35 тис. чол. свій військовий контингент у ТРПК. У свою чергу, збройні сили Республіки Кіпр були тісно інтегровані з грецькими. ТРПК підписала 1998 нові економічні угоди з Туреччиною, що привели до поглиблення їх економічної інтеграції.

У 1992 Генеральний секретар ООН Б. Бутрос-Галі запропонував план урегулювання, який передбачав створення на Кіпрі федеративної респуб­ліки з президентом — представником греків-кіпріотів і віце-президентом — представником турків-кіпріотів. ТРПК відхилила пропозиції, зажадавши, щоб кожна з зон острова була суве­ренною. У 1993 на виборах Президента Кіпру переміг Г. Клірідєс, який займав жорсткі націо­налістичні позиції, греки-кіпріоти також від­кинули пропозиції ООН, переговорний процес між двома громадами фактично було заморо­жено.

Найважливішим аспектом політики Кіпру в 90-і стали відносини з Європейським Союзом. З 1981 року, коли Греція стала членом ЄС, кіпрське питання стало предметом суперечок між Туреччиною і ЄС, хоча до цього проблема носила більше двосторонній характер. ЄС втратив можливість бути посередником при вирішенні Кіпрського питання.

Республіка Кіпр подала заяву про вступ в ЄС 3 липня 1990, переговори з цього питання були при­значені на січень 1998. Прослідковується еволюція позиції ЄС щодо членства грецької частини о. Кіпр в Європейському Союзі від вимоги вирішити кіпрське питання у 1993 році до признання грецької частини єдиним кандидатом на членство у 1995 році. Тоді ж Греція зняла вето, накладене нею на створення з Туреччиною митного союзу. ТРПК заявляла, що буде протидіяти прийняттю Республіки Кіпр до ЄС, поки Туреччина не увійде до його складу. З 1997 ЄС здійснив численні дипломатичні спроби знайти вихід з цього глухого кута, але усі вони завершилися невдачею.

У 1998 році ЄС розпочинає переговори з грецькою частиною остова про членство в ЄС. У січні 2002 року за ініціативою Генерального секретаря ООН Кофі Аннана поновились переговори між двома кіпрськими громадами, які йшли з перервами з 1974 року. Пізніше, в листопаді 2002 року, сторонам було запропоновано План Аннана, який являв собою розроблений ООН проект воз’єднання острова на основі конфедерації двох держав – греко-кіпрської та турецько-кіпрської. Ці держави повинні були бути пов’язані одна з одною за допомогою мінімального державного апарату по типу Швейцарської конфедерації. 24 квітня 2004 року грецьке і турецьке населення Кіпру на двох незалежних один від одного референдумах висловило своє ставлення до Плану Аннана. Результатом обох референдумів було чітко висловлене «так» (65%) зі сторони турецьких кіпріотів і настільки ж однозначне «ні» (76%) зі сторони греків. Результат референдуму показав, що турки-кіпріоти не являють собою негативно настроєну і безкомпромісну сторону в конфлікті, натомість конструктивна позиція щодо Плану Аннана говорять про зацікавленість турецьких кіпріотів у об’єднанні Кіпру.

Після референдуму Кіпр залишився розділеним на дві частини, а через місяць – 1 травня 2004 року – розділений Кіпр став членом ЄС з призупиненням застосування загальних правових норм ЄС на його північній частині, як і було вирішено на Копенгагенському самміті ЄС. Після вступу грецької частини Кіпру в якості представника населення всього острова перспективи вирішення кіпрського питання значною мірою ускладнились, а саме кіпрське питання набуло європейського масштабу. У відповідь на прийняття грецької частини Кіпру до ЄС ТРПК заявила, що буде змушена піти на ще більш тісну інтеграцію з Туреччиною.

Питаннями, які стояли на порядку денному у переговорах про членство Туреччини у ЄС, з 2005 року стала вимога підписати Додатковий протокол про включення у митний союз з Туреччиною усіх нових членів ЄС, в т. ч. і грецької частини острова Кіпр. Туреччину непокоїла необхідність признання легітимності «адміністрації греків-кіпріотів». Для уникнення непорозумінь Туреччина підписала Додатковий протокол 29 липня 2005 року з одночасним зауваженням, що цей її крок жодним чином не означає визнання Республіки Кіпр.

24 січня 2006 року Туреччина виступила з новою ініціативою, запропонувавши відкрити морські порти на турецькому узбережжі торгівельним суднам, що належать грецьким кіпріотам, а також свій повітряний простір – для їх літаків, якщо у відповідь відповідним чином будуть відкриті морські порти і аеропорти Північного Кіпру, Північний Кіпр буде прийнятий в митний союз ЄС, а туркам-кіпріотам буде дозволено брати учать в міжнародних спортивних і культурних заходах тощо. Якщо Європейська комісія, Великобританія і США вітали новий оперативний план по відношенню до Кіпру, вважаючи його по меншій мірі основою для діалогу, греки-кіпріоти повністю заперечували проти нього.