30. Мирне врегулювання в Європі та на Далекому Сході після Другої світової війни.

Згідно з рішеннями Потсдамської конференції було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) п'яти великих держав — СРСР, США, Великобританії, Франції та Китаю для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією і Фінляндією. Нью-Йоркська сесія Ради міністрів закордонних справ завдяки взаємним компромісним поступкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статгями проектів мирних угод з країнами — колишніми союзниками гітлерівської Німеччини. Мирні угоди з Італією, Колгарісю, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1У47 р. в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947р. Найзначніші територіальні зміни передбачала угода з Італією. Згідно з нею кордони Італії було прокладено в межах її території за станом на 1 січня 1938 р., за винятком різних перевалів (Франції), східної частини Юлійської Крайни, Комуни Зоря, острова Пелагоза й низки дрібних островів, які відійшли до Югославії; Додеканезьких островів, які відійшли до Греції. Крім того, західна частина Юлійської Крайни разом із містом Трієст була визнана Вільною територією Трієст. Далі питання про цю територію стало предметом переговорів між Італією і Югославією. Переговори ці завершилися в 1954 р. укладенням угоди про встановлення нового кордону між двома державами і поділом між ними, зі згоди ООН, Вільної території Трієст. Територіальні пункти мирної угоди з Румунією передбачали відновлення її кордонів за станом на 1 січня 1941 р., за винятком румуно-угорського кордону, який було визначено в межах, що існували на 1 січня 1938 р. До Румунії відійшла Північна Трансільванія, відторгнена від неї на користь Угорщини за рішенням віденського арбітражу від 30 серпня 1940 р. Постанови цього арбітражу було визнано недійсними. Територіальні пундяи мирної угоди з Угорщиною, окрім передання Румунії Північної Трансільванії, передбачали також передання Чехословаччипі трьох сіл на південному березі Дунаю для розширення порту Братислава. Угорсько-чехословацький кордон установлено в межах, які існували на 1 січня 1938 р. Рішення Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. про приєднання до Угорщини південних районів Словаччини й Закарпатської України було проголошено недійсними. Новий кордон між Угорщиною і СРСР збігався з кордоном між Угорщиною і Закарпатською Україною, який існував до ухвалення Віденським арбітражем рішення від 2 листопада 1938 р. Фінляндія повертала Радянському Союзові область Петсамо (Печенга). Кордони Болгарії було залишено без змін. Південна Добруджа, втрачена Румунією за угодою у Крайові у вересні 1940 р. на користь Болгарії, лишилася у складі Болгарії. Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією зобов'язували ці країни вжити необхідних заходів для забезпечення основних прав і свобод людини всім особам, які перебували під їхньою юрисдикцією, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Ці країни зобов'язувалися також не допускати відродження, існування та діяльності на своїх територіях фашистських організацій — політичних, військових або мілітаризованих. Італія втратила всі права на свої територіальні володіння в Африці, а саме на Лівію, Еритрею та Італійське Сомалі. Остаточну долю цих володінь мали визначити уряди СРСР, США, Англії й Франції протягом одного року з дня набрання чинності угоди з Італією. Якщо ж чотири держави не дійдугь згоди про долю цих територій за вказапий період, питання мало бути передане на розгляд ГА ООН. Так і сталося: IV сесія Генеральної Асамблеї ухвалила рішення надати незалежність Лівії не пізніше від 1 січня 1952 р. (Лівію проголошено незалежною державою у грудні 1951 р.), а Італійське Сомалі передати під опіку Італії терміном на 10 років. Еритрея (після проведення в ній референдуму) за рішенням ГА ООН була приєднана до Ефіопії на федеративних засадах у 1952 р. З 1962 р. вона стала однією з провінцій Ефіопії. Італія зобов'язувалася поважати суверенітет і незалежність Албанії й Ефіопії. Постанови мирних угод про воєнних злочинців зобов'язали переможені країни вжити всіх необхідних заходів для арешту й віддання під суд воєнних злочинців. Військові, військово-морські й військово-повітряні постанови запровадили обмеження збройних сил для колишніх сателітів гітлерівської Німеччини. Італія зобов'язувалася ліквідувати всі укріплення па кордоні з Францією і Югославією, на Сардинії і Пелагозьких островах.

Чисельність італійської армії обмежувалася до 250 тис. солдатів і офіцерів, італійських військово-повітряного і військово-морського флотів — по 25 тис. офіцерів і рядових. Чисельність армії Румунії, включаючи зенітну артилерію, встановлювалась у 125 тис. осіб, чисельність особового складу військово-повітряних сил Румунії — у 8 тис. осіб і військово-морських сил — у 5 тис. осіб. Сухопутну армію Угорщини було обмежено до 65 тис., особовий склад її військово-повітряного флоту —до 5 тис. осіб. Армія Болгарії, включаючи зенітну артилерію, мала становити до 56 800 осіб, особовий склад її військово-повітряного флоту — до 5200 осіб і військово-морського флоту — 3 500 осіб. Сухопутну армію Фінляндії було обмежено до 34 400 осіб. Крім того, Італії дозволялося мати два лінкори. Військові статті угоди зобов'язували Італію передати урядам СРСР, США, Англії й Франції 163 військових кораблі. Тоннаж військово-морського флоту Румунії обмежувався до 15 тис. т, Болгарії — до 7200 т, Фінляндії — до 10 тис. т.

Постанови мирних угод з Італією, Румунією, Болгарією та Угорщиною про окупаційні війська у цих країнах зобов'язували держави-переможниці вивести свої війська не пізніше як через 90 днів із дня набрання чинності мирними угодами. До того ж усе майно переможених країн, яке перебувало в розпорядженні окупаційних збройних сил і за яке не було надано компенсацію протягом цих же 90 днів, підлягало поверненню цим країнам. Радянському Союзові дозволялося утримувати збройні сили в Угорщині й Румунії для забезпечення комунікацій з Австрією, де розташовувалися окупаційні війська. Постанови мирних угод з питань репарацій передбачали часткове відшкодування переможеними країнами тих збитків, яких вони завдали своєю агресією країнам-переможницям. Тут ураховувалося, що такі колишні ворожі країни, як Італія, Румунія, Болгарія та Угорщина, не лише розірвали союз з гітлерівською Німеччиною на заключному етапі ІІ С.В., а й проголосили Німеччині війну і реально воювали проти неї.

Репарації на користь СРСР, за умовами мирних угод, були встановлені: з Італії — й сумі 100 млн дол. і її із виплатою протягом семирічного терміну за рахунок поставок італійського заводського й інструментального обладнання, інших виробів італійської промисловості, а також за рахунок італійських активів у Румунії, Болгарії й Угорщині; з Румунії —у сумі 300 млн дол. з виплатою у восьмирічний термін, починаючи з 12 вересня 1944 р., за рахунок товарних поставок; з Угорщини — у сумі 200 млн дол. з виплатою протягом восьми років, починаючи з 20 січня 1945 р., за рахунок товарних поставок; з Фінляндії — у сумі 300 млн дол. з виплатою протягом восьми років, починаючи з 19 вересня 1944 р., за рахунок поставок. Угорщина зобов'язувалася сплатити Югославії та Чехословаччині репарації на суму 100 млн дол. Репараційні зобов'язання Італії щодо Югославії були встановлені в сумі 125 млн дол., щодо Греції — 100 млн дол., щодо Ефіопії — 25 мли дол. та іцодо Албанії — в сумі 5 млн дол. Сума репарацій з Болгарії на користь Греції становила 45 млн дол. і на користь Югославії — 30 млн дол.. Репараційні претензії до переможених країн інших держав-переможниць (у тому числі США, Англії й Франції) мали задовольнятися, по-перше, за рахунок повного вилучення активів колишніх ворожих держав, які перебували до дня набрання чинності мирними угодами на території країн-персможпиць; по-друге, за рахунок компенсації переможеними країнами 2/3 збитків, завданих під час війни громадянам кпереможниць, які перебували на території колишніх ворожих держав і мали там свої капіталовкладення.