22 Січня 1919 року - акт злуки унр та зунр.

Варшавский договор — соглашение между правительствами Польши и Украинской Народной Республики, заключенное в разгар Советско-польской войны 1919—1921 годов. Подписан Юзефом Пилсудским и Симоном Петлюрой 21 апреля 1920 года.

В состав польского государства должны были войти населенные преимущественно украинцами Галиция, Западная Волынь, Лемковщина, Надсанье и Холмщина. Фактически граница устанавливалась по линии, занятой на момент заключения договора польскими войсками. Договор негативно оценивался большинством населения подпадавших под его действие территорий.

Союз с Петлюрой позволил полякам значительно улучшить свои стратегические позиции, развернуть наступление на Украине. 7 мая 1920 года пилсудчики заняли Киев, затем — плацдармы на левом берегу Днепра. Однако в результате Киевской операции Красной армии во второй половине мая польские войска были вынуждены начать отступление..

18 березня 1921 року Ризький договір між Польщею та РСФРР. Західноукраїнські та Західнобілоруські землі входили до складу Польщі.

Зовнішня політика Центральної Ради (березень 1917- квітень 1918р.)

Як уже зазначалося, певні зовнішньополі­тичні повноваження були покладені на сек­ретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включи­тися у міжнародну діяльність в рамках бо­ротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія рес­публіки — делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансфор­мується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії відряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запро­вадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укла­дення Брестської угоди з Центральними державами Укра­їна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зов­нішньополітична залежність України від австро-німець­кого блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.

Зовнішня політика та дипломатія уряду П.Скоропадського.

досить ефективним засобом зовнішньої полі­тики гетьмана П. Скоропадського, що прийшов до влади внаслідок держ. перевороту 29.04.1918 й усунення від влади Центральної Ради. Але водночас П. Скоропад­ський, на відміну від своїх попередників із Цент­ральної Ради, в умовах порівняної внутр.-політ. стабілізації приділяв набагато більше уваги міжнар. проблемам й особисто контролював здійснення головних напрямків зовн. політики д-ви. Серед них: відносини з країнами Чет­верного союзу; взаємини з РСФРР та іншими д-вами й держ. утвореннями, що постали на те­ренах колишньої Російської імп. («окраїнними державами»); відносини з нейтральними д-вами і (з поч. листопада 1918) з Антантою.

З огляду на заг. становище гетьманату та пріо­ритетні цілі дипломатії Української Держави, хронологічно її можна поділити на два нерівні за тривалістю періоди: 29.04-14.11.1918, коли віт­чизняна дипломатія, незалежно від політ. упо­добань її керівників, спрямовувала свої зусилля на утвердження Української Держави як повно­правного суб'єкта міжнародних відносин; 14.11-14.12.1918, коли намітилось повернення до федералістського зовн.-політ, курсу. Коло партнерів Української Держави розширилось за рахунок Швейцарії, Швеції та нових незалежних д-ав на построс. просторі -Грузинської, Вірменської й Азербайджанської демократичних республік, Всевеликого Війська Донського, Кубанської й Білоруської народних республік, Польщі та Фінляндії. У Києві тоді перебувало 11 інозем. дипл. представництв.

Із приходом до влади П. Скоропадський під­твердив усі міжнар. зобов'язання Центральної Ради й у бесідах з інозем. держ. діячами та дип­ломатами, численних інтерв'ю зарубіжній пресі постійно наголошував на миролюбності Ук­раїнської Держави, а також її прагненні всіляко розвивати взаємовигідні та рівноправні стосунки з усіма країнами. Але, безперечно, першорядне місце серед них для Києва посідали д-ви австр.-нім. блоку, дипломатичні відносини з якими різнились: від приязних і безпроблемних із Бол­гарією та Туреччиною, певною мірою конфлікт­них, але в цілому взаємовигідних із Німеччиною, до вельми напружених з Австро-Угорщиною.

Наступність дипломатії Української Держави з добою Центральної Ради виявилась і в по­дальшому здійсненні курсу на згуртування навколо Києва «окраїнних держав», що ускладню­валось окупацією значної їх частини (Фінляндія, балт. країни, Польща, Білорусь) нім. військами та розгортанням громадян, війни на теренах Кубані й Дону.

Важливим напрямком діяльності дипломатії гетьманату було забезпечення реалізації ідеї соборності укр. етнічних земель і приєднання територій, історично пов'язаних з Україною, зокрема це стосувалось окупованої Румунією на поч. 1918 Бессарабії. До моменту вирішення проблеми держ. належності Бессарабії Київ вирішив не встановлювати дип. відносини з Бу­харестом на рівні послів, а 11.05.1918 гетьмансь­кий уряд видав розпорядження «Про заборону вивозу товарів у Румунію і Бессарабію». Т. зв. «митна війна» тривала протягом усього літа, доки до Києва не прибула для відп. переговорів румунська урядова делегація. Проте заг. зміна військ.-політ, ситуації в Європі у зв'язку з на­ближенням перемоги Антанти в Першій світо­вій війні змусила гетьманський уряд піти на під­писання з Бухарестом 26.10.1918 угоди, що фактично визнавала статус-кво в Бессарабії.

Окрім поступливої позиції в Бессарабському питанні, дипломатія Української Держави роз­раховувала використати для пошуку шляхів на­лагодження контактів з Антантою посольства в нейтральних Швейцарії (Є. Лукасевич) і Швеції (генерал-майор Б. Баженов). На доручення П. Скоропадського Д. Дорошенко і Є. Лукасе­вич на поч. листопада 1918 здійснили спробу порозуміння з представниками союзних д-ав у Берні. Б. Баженов спробував переконати військ, представника США в Стокгольмі у вимушеному характері запрошення німців в УНР улютому 1918 та готовності гетьманського уряду встановити торг, зв'язки із США. Але ця дип. активність, як і місія спец. представника гетьмана І. Ко-ростовця до Ясс, де перебували військ, пред­ставництва Антанти, на жаль, не мали успіху. Корекція зовн.-політ, курсу Української Держави відповідно результатів Першої світової війни від­булась занадто пізно, а оприлюднення 14.11.1918 т. зв. «федеративної грамоти» гетьмана про по­новлення держ. зв'язку з майбутньою небільшовицькою Росією лише прискорило початок повстання під проводом Директорії й утрату значної частки дип. здобутків.

П. Скоропадським влади 14.12.1918 і відновлення УНР співпало з виведенням із тери­торії України нім.-австр. військ (що позбавило її захисту від зовн. загрози), висадкою десанту Антанти на чорноморському узбережжі, понов­ленням збройної агресії з боку РСФРР і від­криттям двох нових фронтів: проти Добро­вольчої армії на півд. сході та Польщі на заході й півн. заході. Т. ч., якщо роком раніше УНР доби Центральної Ради безуспішно намагалась утриматися між більшовицькою Росією, Цент­ральними державами й Антантою, то із завер­шенням Першої світової війни на сході Європи залишилось два центри сили — Антанта, яка зробила ставку на «білий рух», і «червона» Росія, що, в кращому випадку, неприхильно стави­лись до укр. незалежності.

Відповідно до змін акцентів у визначенні пріоритетних напрямків зовнішньої політики та стратегічних партнерів УНР, розстановці політ, сил у її керівництві вітчизняну дипломатію за­значеної доби умовно можна поділити на 4 пе­ріоди: 1) 14.12.1918 — поч. лютого 1919 —спроби збереження нейтралітету УНР і формування системи зарубіжного дип. представництва; 2) поч. лютого — поч. квітня 1919 — орієнтація на Ан­танту; 3) сер. квітня - сер. листопада 1919 — «орієнтація на власні сили»; 4) із сер. листопа­да 1919 — формування укр.-польського військ.-політ. і дип. союзу (після залишення 21.11.1920 Армією УНР нац. території й відступу до союз­ної Польщі він переріс у Тарнівський період дипломатії Державного Центру УНР в екзилі).