Шевченко – і українці

Століття Шевченка дало багато, коли мірити величину загального

Українська історіософія

осягу катастрофальним положенням нації до нього, але мало, дуже мало, коли за мірило взяти енергію духового розвитку інших народів і суворі вимоги сучасної доби збройних перегонів та шалених досягнень модерного духа. Українство прийняло Шевченка по лінії найменшого опору і переробило його на подобу своєї слабосилої душі. Сантиментально-миролюбні течії ХІХ століття розслабили до решти вже й так з природи мрійницьку, пасивну українську душу, якій забракло гарту, самоопанування, щоб узяти із Шевченка вогонь його прометейських ідей, патос пророчих візій, бойовий запал революціонера і тими рушійними силами обновити свою химерну хуторянську душу та зробити її засадою боротьби нації за власну велич і владу. Ні, до героїчної сутности¹ свого генія нарід мирних гречкосіїв не докопався, на це треба було мати в жилах кипучу кров, а в душах голос гордої раси предків-варягів, а не рабів землі з чорними руками і з чорними думками в тяжко думній голові. Власна духова активність, що хоче знайти дорогоцінний скарб – ось ключ, що відкрив би отвором Шевченкову криницю-скарбницю. Та не той ключ знайшовся в руках українства, воно не пішло до Шевченка шляхом власних шукань і зусиль, ні, воно залишалося² непорушно на своєму духовому перелозі³, заслухане в монотонний, повільний такт пісні своєї буденної безпросвітности животіння.

А пророк міряв важким кроком ширінь своєї землі, кликав з канівської могили під рев Дніпрових хвиль вогненним заповітом і надслухував серед тиші степу відгомону власних слів. Ні тупіт копит, ні брязкіт зброї, ні тріюмфальний хід переможного лицарства ніразу не перервав лиховісної глуші, що осіла на полях предківської воєнної слави. Замогильна трагедія канівського самітника продовжується донині, і вона припиниться лише з моментом, коли українська нація переродиться духово і дозріє до виконання Шевченкового заповіту власними силами. Многославний культ Шевченка серед українців багатомовний на некористь земляків, що своєю малодушністю до непізнання заплямили духовий портрет поета. Наша сучасна доба гостро відчула злочинні експерименти на постаті Шевченка і стала визволяти його з рідної неволі⁴ та привертати його обличчю його оригінальний первісний пророчий вигляд. Бо українці затратили всяке почуття міри і пристойности у відношенні до свого генія. Немилосердно надужили його великого імени

Юліан Вассиян

до злободенних справ буденщини, і хоч половину століття деклямували його твори – вислід виявився марний. Замало ствердити, що пробудження національної свідомости сталося виключно завдяки Шевченковій творчості. Українська національна свідомість – пасивна, поверховна і зовнішня. Усенаціональність Шевченка, ширина культу і легендарна популярність стоять у відворотній пропорції до глибини відчуття, внутрішнього переживання, енергії душі та її чинної здібности⁵. Шевченко пробудив національні почування українців, на жаль українці не видобули із себе достатньо міцного співчуття його ідеям, закликам і заповітам. Вплив Шевченка в них не йшов хвилею найвищого піднесення творчих духових сил, тільки вдаряв у струни ліричних почувань, розчулював, виніжнював, роззброював і заколисував до мрійного сну. Дощем ридань і лірницьких нарікань спливали розслаблені душі, і цей поминковий настрій устійнився згодом як всенародня форма Шевченкового культу. Його вистачало, бо він заспокоював прокинені емоції м’якого українського серця, дозволяв прослезитися і давав нагоду помріяти про прийдешню волю, або літати уявою про кращі давні часи. Хвилина святочного спочину душі, що до нічого не зобов’язує. Шевченкові свята ввійшли інтегрально в український національний побут, сталися народною «неділею», вільним від праці днем, суворо періодичним явищем, звичаєм. Поет-лірик беззастережно переміг пророка-борця, бо народня душа здавен-давна жила піснями і не була настроєна до бойових гимнів. Ще раз потвердилося відоме правило нашої історії: чергова імпровізація українського духа розпливлася, як усі попередні, в сонних водах степового плеса. Великий майстер задумав передати в тонах геніяльну драматичну поему: йому пощастило з народньої арфи видобути тільки супровідні тони – головний мотив твору зустрів міцний опір з боку матеріалу і не стався криштально-чистий. Хто мав би відвагу відзначити цей факт, як неуспіх композитора, коли сам твір понад усякий сумнів досконалий і чекає тільки на відповідний собі музичний інструмент¹.