10. Висновки. Україна між заходом і сходом.

І. ЗАХІД І МИ

А. Криза західньої людини

Світ, а в першу чергу Европа розкололися сьогодні на дві половини. В суперечці Заходу із Сходом^: неначе нема виходу. Тому й українська еміґрація так уважно, приглядається до того, що діється не тільки на Сході, але й на Заході. Коли Г. Шевчук у своїх статтях в «Українських Вістях» (Новий Ульм, 1948) ставить «рахунок Европі», то з цього можна зробити фальшивий висновок, ніби наші люди так уже відчужилися від Европи, що не відчувають своєї приналежности до неї. Є у нас (і не тільки серед молодого покоління) ізоляційні настрої, якими ми дуже наближаємося до традиційного російського «самобутництва». Але я не думаю, що це є наша основна лінія. Наш ізоляціонізм – це своєрідна реакція на нездійснені мрії і сподівання відносно Европи. Ми аж надто багато вимагали від Европи, ми надміру ідеалізували її.

В результаті, замість очарування, маємо розчарування: після ідеалізації прийшов скептицизм.

Не мало завинила в тім і та обставина, що наша новітня еміґрація примушена була пізнавати Европу в Німеччині, в специфічних обставинах німецького тоталізму, і невідрадний досвід, здобутий під нагаєм СС-ців, мимоволі перенесено і на цілу Европу. Пікардовий вислів «Гітлер сидить десь у всіх нас – європейців», українці сприйняли буквально, як стопроцентову правду.

Ми думаємо, що після розселення поволі приходить час, коли еміґранти можуть спокійніше, з більшою зрівновагою поставитися до цієї Европи, йоли вони свідомі своєї европейськости, реально підійдуть до европейських відносин, до Европи, як вона є, а не як вона уявляється нам у наших мріях.

Борис Крупницький

Цей процес розпізнання Европи став тепер тим більш можливим, що наша нова еміґрація вже від кількох років покинула Середню Европу, передовсім Німеччину, і опинилася то в західньо-европейських країнах, то за океаном.

Аж тепер постав правдивий стик з цією західньоевропейською духовістю, з тою духовістю, яка зараз переживає велику кризу. Европейський світ опинився між двома добами, на переломі: Европа не тільки атомовою бомбою, але й внутрішнього своєю еволюцією дійшла до певних меж, за якими ховаються великі катастрофи. Цю традиційно раціоналістичну Европу характеризує на сьогодні своєрідний антираціоналізм (не тоталітарний антираціоналізм, націонал-соціялістичний, що з глумлення над інтеліґенцією, духовою елітою, науковістю, тощо, зробив демагогічне гасло для мас), в якому приходить до вислову якийсь глибокий, інстинктовий відрух, бажання врятувати европейську людину, як живу людину.

Европеєць живе в передчутті катастроф і шукає виходу не в нових правдах, а в нових людях. В цім основна різниця між сучасністю і середньовіччям: там усе зверталося у вись, людина, як така, була ніщо; у нас, в нашу добу і небеса і пекло перевтілюються в саму людину.

Людина стає вихідним пунктом. Сьогодні філософія, як об’єктивна дисципліна, як учення про істину, як таку, відійшла назад. Не філософічні системи або школи, але жива людина цікавить сучасників. У тім і значення екзистенціялізму, а поруч із ним і персоналізму, що вони відійшли від традиційного філософування і поставили людину в центр своєї уваги. Екзистенціялізм, безперечно, є філософією нашої переходової доби, філософією часів кризи і пошукання.

Без сумніву, екзистенціалізм, як рух, є пов’язаний також із французьким resistence. Він є протестом на придушення людини націонал-соціялістичним тоталізмом. Це реакція на тоталізми минулі і сучасні. І християнський екзистенціялізм (Марсель) і атеїстичний (Сартр) – всі вони проповідують самовартість людської особистости, принцип людської гідности, право людини на свободу. Альберт Камюс підкреслює пов’язаність людей у взаємнім визнанні людської гідности.

Але це реакція не тільки на тоталізм, але й реакція на певні небезпечні явища сучасної цивілізації, реакція на душевну розпиленість модерної людини, на певну її дисгармонію, на масовість, штампованість, поверховість, або й омертвіння його душі.

В цьому глибоке значення трагічного гуманізму, що його проповідують не самі тільки екзистенціялісти. Ми йдемо в невідоме, але навіть в обличчі катастроф не сміємо забувати, що ми – люди як вищі істоти носимо в собі зобов'язання і супроти інших людей і супроти самих

Українська історіософія

себе. Те божеське, що просвічує в людській істоті, зобов’язує. Ми – борці за своє божеське «я», ми гуманісти навіть тоді, коли певні неминучости майбутніх катастроф. Ліпше загинути, ніж втратити своє людське обличчя – це остання мета, до якої доходить сучасна ідеологія.

Цей новий гуманізм – не тільки гуманізм вибраних і для вибраних. В нього включається проста, звичайна людина. Людина, як така. Недарма ж в Хартії Об’єднаних Народів включено постанову, що відбирає окремим державам право відмовляти своїм горожанам основних прав людини. Права людини поставлено під гарантію Світового Об’єднання Народів. Інтернаціональне або універсальне право поставлено вище права окремих держав – суверенів. Та ж Хартія до основних прав людини прираховує і соціяльні права її: кожна людина має бути рівно забезпеченою, а принаймні вимагається підвищення життєвого стандарту простого люду. Також і філософія відомого католицького мислителя Жака Марітена не є тільки філософією «загального добра», але й проповіддю нового гуманізму простої людини.