В. Історичні основи европеїзму України.

Проблема основ стає перед нами з самих початків української історії. Вже етнографічна культура українського народу, як відомо, своїм корінням вростає в античну культуру. За передкнязівських і за князівських часів йде боротьба за Київ між елементами европейськими і азійськими, орієнтальними, між світом грецької і римської культури і світом хозарським або арабським.

Через прийняття християнства Русь-Україна рішуче відвернулася від азійських (напр., хозарських) впливів, культурних і релігійних, які на неї мали або могли мати вплив, і приступила до европейської цивілізації, якої основою було християнство. Християнська Русь увійшла до духової родини европейських народів і прийняла участь в їх цивілізаційнім процесі.

Через прийняття християнства з Царгороду в основу культурного розвитку України, а тим самим і цілого Сходу Европи, що був під зверхністю Києва, лягла Візантія, але Русь-Україна не стала доменою виключно візантійських духових і культурних впливів.

З самого початку вона опинилася між Сходом і Заходом. Її блискуча культура князівських часів, часів переваги Києва, як політичного, економічного і культурного центру цілого Сходу Европи була результатом не тільки впливів східнього християнства, але й західноевропейського світу. Відомо, якими живими були політичні, економічні і культурні стосунки Києва з Західньою Европою. Рим і Візан-

Українська історіософія

тія боролися рівночасно за те, чия християнська церква має бути міродайною в Києві, і коли Володимир Святий спиняє свій вибір на останній, то сталося це передовсім з політичних міркувань. Не тільки Візантія, що в ІХ–ХІ ст. переживала добу відродження всіх галузей своєї культури, промислу, торгівлі, науки, мистецтва, літератури, не тільки Болгарія, що отримала з Візантії християнство за сто літ перед Києвом і переживала за царя Симеона «золотий вік» свого письменства, поклали печать своєї духовости на Київ. На Захід йшла значна київська торгівля з Авґсбурґом, Пештом, Віднем, а особливо з Реґенсбурґом через посередні міста, як Прага, Краків, Львів; з Заходу прибували до Києва політичні біженці включно до королів, як от норвезького короля Олафа Святого, або англійського Едмунда, прозваного «Залізний Бік», та місіонери й т.д.; київський княжий рід зв’язували численні зв’язки з західньоевропейськими володарями. В Україні появлялися раз-у-раз західні королівни і княжни, що виходили заміж за київських князів, з ними їх почот, служба, які приносили з собою з Заходу музичні інструменти, літературні твори, пісні, перекази, тощо.

В основі своїй і далі залишаючись країною східнього православ’я, Русь-Україна з силу різних обставин все більше звертається обличчям на Захід. Починаючи з II ст., її зв’язок зі Сходом і Півднем поволі уривається. Арабський світ підупадає, а Царгород переходить в 1204 р. на повний час її руки хрестоносців. Зі Сходу наступають печеніги і особливо половці, які витісняють руське населення з степових просторів України. А татарська навала 1240 р. остаточно припечатує цей розвиток. Значна частина Східньої України опиняється під татарською управою, а Русь, як таку, остаточно відрізано від Чорного моря. Пізніше приходить цілковитий занепад Візантії, яка, позбувшися хрестоносців, в решті-решт в середині 15 ст. кінцево підлягає туркам.

А разом із тим на місце Києва приходить до слова Львів (після першої столиці Галича), і тим самим в межах Галицько-Волинської держави посилюється західній напрям. Країна обертається в тіснішім колі зв’язків з Польщею, Угорщиною, Литвою, Німецьким Орденом, і в її соціяльній структурі найбільшого значення набирають бояри, що вказує, на більшу спорідненість її устрою з західніми сусідами, поляками і мадярами. До її міст переселяються чужинці з Заходу (особливо німці), вже відомі перші спроби заведення магдебурзького права (Сянок в 1339 р.). Помітний вплив занесеного з Заходу романського стилю, а танок і латинської мови, що була загально прийнятою в тодішній Західній Европі.

Отак з появою татар починається рішуче розходження між Півднем і Північчю. Суздальська Русь, що з неї вийшла Московщина, йде, фігурально висловлюючись, на Схід, а південна Русь, Україна, на Захід.

Борис Крупницький

Саме спадкоємиця Суздальської Русі, Московщина, замкнулася рішуче в собі і плекала далі перейняті нею з Києва візантійські основи, перемішуючи їх з поняттями і звичаями, принесеними монголами за часів татарського поневолення.

Після упадку Галицько-Волинської держави, коли майже ціла Україна стала частиною Литовсько-Руської держави, а пізніше ввійшла безпосередньо в склад польської республіки, зв'язок її з Заходом став ще тіснішим. Оскільки можна схарактеризувати устрій Литовсько-Руської держави назвою февдалізму (здається, поняття неповного февдалізму найліпше передасть відносини), то в такому разі і Україна, як частина її, пережила ці февдальні порядки, а тим самим перейшла подібні до західньоевропейських стадії розвитку, правда, зі значним припізненням і в значно слабших і досить неясних виявах, чому і самий февдалізм на Сході в межах Литовсько-Руської держави ставиться, деякими вченими під знак запитання.

Саме в цей період свого існування Україна не тільки перебрала чимало західньоевропейських середньовічних установ, але й виплекала їх та перенесла в козацькі часи, як от маґдебурзьке право для більших і впливовіших міст, як цеховій устрій для наших ремісників, тощо.

А найбільш цікавим для нас є те, що саме тоді відбувся в Україні генеральний бій між західнім і східнім світом на полі церковному. Унія з Римом 1596 р. започаткувала вперту боротьбу між римо-католицькою і греко-католицькою або унійною церквами з одного боку і православною з другого боку. Результатом її було не тільки те, що стала до життя нова греко-католицька церква з західніми основами і старим грецьким обрядом, але що й східньоукраїнська православна церква перейшла добу реформи і почала боронити своє існування західніми методами. Тим самим саме православ’я набрало б Україні, так би мовити, західнього характеру, а разом і зв'язана з ним освіта, що виявило себе не тільки в релігійній полеміці, але й в заснуванні шкіл на західній зразок, особливо ж київської Колегії, пізнішої Академії, що була першою високою школою на Сході Европи. В основу її було положено західньоевропейську латинську культуру.

Саме з приводу цієї боротьби між церквами годиться остерегти перед звичайно прийнятими штампами. Загально приймається, що Західня Церква є активною, незалежною, войовничою, а Східня пасивною, покірною та підлеглою світській владі. На мій погляд, потрібно більшої індивідуалізації. Православна Церква в усіх своїх численних розгалуженнях занадто скомпліковане явище, щоб всю її можна було підвести під один знаменник.

Грецька православна Церква (себто царгородська) була напр., дуже

Українська історіософія

експансивною, імперіалістичною і боронила своїх сфер впливів з надзвичайною впертістю, правда, в межах православних країн. За литовсько-руської доби українська православна Церква, безперечно, перебувала в стадії великого занепаду, але вона стала зараз же активною, як тільки відчула пекучу потребу боронити саме своє існування супроти намагань католицтва. Для неї типове після періоду реформи не підчинення владі, але консеквентне переведення принципу виборности духовних різного звання, включно до митрополита. Покірність світській владі зовсім не характеризує української Церкви, і коли таке підчинення й мало місце – за великих литовських князів та за петербурзької імперії, то тут треба дуже зважати на обставини, які і церкву і церковний народ привели до такого стану. Не було в українській церкві тільки войовничости і експансії, але це вже скорше відповідало національній вдачі, ніж візантійським основам.

Тому і «цезаро-папістична» Москва, спадкоємиця централізаційної політики візантійських імператорів на церковному полі, відчувала цю соборну і виборну (знизу до верху!) українську церкву, як щось для себе чуже, єретичне і вороже. Вихованці Київської Академії, що запрошувалися в Москву ще з половини 17 ст., натикалися тут на китайську стіну недовір’я, ненависти і забобонів. За виключенням розумного Никона, навіть самі патріярхи (напр., патріярх Йосаф) стояли на чолі опозиції супроти наших ієрархів. Про відомого Симеона Полоцького, що був одним із перших західніх піонерів культури в Москві, писалося в творі патріяршої партії «Остені»: «он же Симеон, аще бяше чоловек и учен и добронравен, обаче предувещен от иезуитов папежников сущих и прельщен был от них, к тому же и книги латинския токмо чтеше, греческих же книг чтению не был искусен, того ради мудрствоваше латинския новомышления право быти. У иезуитов бо кому учившуся, наипаче же токмо латински без греческаго, не можна быти православну весьма Восточныя церкви искреннему сыну» (О. Лотоцький. Автокефалія, Праці Укр. Наук. Інст., Варшава 1938, т. ХХХ, ст. 392–393).

Коли в Московщині за часів Петра І почався період реформ і на церковному полі (створення Колеґіяльного Синоду 1721 р.), то і тут боротьба, яка була поведена за і проти реформ, виходила з українських кіл. Стефан Яворський і його спільники українці, Феофілакт Лопатинський, Іван Максимович, Гедеон Вишневецький, Арсеній Мацієвич, заступали напрям консервативний: будучи виховані на зразках та здебільшого і в школах католицьких, вони наближалися в питаннях церковної незалежности та церковного устрою до засад католицької церкви, а тому вважали патріярхат за нормальну форму церковного управління і не були задоволені установленням форми колеґіяльно-сино-

Борис Крупницький

дальної, що оддавало характером протестантським.

Зате Феофан Прокопович з членами Синоду та своїми прихильниками, архимандритом Феофаном Кроликом та ієромонахом Симеоном Кохановським, заступав новий напрям української богословської думки протестантського ухилу. Залежність Прокоповича від протестантського напряму позначилася не лише в його теоретичних трактатах, але й в тих законодатних пам’ятках, авторство яких йому належить, головно в «Духовному Регламенті» з його вільним відношенням до церковного авторитету та церковної обрядовости.

Для нас важно одне: чи католицький чи протестантський напрям, факт той, що обидва були витворами Західньої Европи. І Стефан Яворський і Феофан Прокопович – свідомо чи несвідомо – виявили себе в церковній сфері представниками західньоевропейської духовости на теренах Східньої Европи.

І в часи козацької державности можна говорити про наш природній зв'язок з Европою, не дивлючись на те, що значна частина України вже з половини 17 ст. опинилася в сфері московських впливів. Цікаво, що Драгоманів мислив український історичний процес, як такий, в якому більше схожого з історичним процесом Західньої Європи, аніж Европи Східньої. Порівняльною методою Драгоманів доводив, що українська історія розгиналася справді на тих самих законах і тими самими шляхами, що й історія Західньої Европи. Парляментарні установи в Західній Европі, а у нас козацька рада – це об’єкти, які можна посталити поруч себе, тільки з тією різницею, що в Західній Европі всі суспільні інститути розвинулися повніше, яскравіше і не мали штучних перешкод, як це було в Україні.

Видатний історик українського права проф. Л. Окіншевич ставить справу так само, як і Драгоманів: «Те, що за часів Гетьманщини відроджена українська держава знов починає шлях організації відповідної установи станового представництва, виразно свідчить про те, що соціяльна структура й напрямки соціяльного і політичного розвитку української нації завсіди йшли руслом загальноевропейського розвитку, якими б своєрідними й ориґінальними в їй зовнішній формі не була соціяльна структура і ці напрямки розвитку». (Л. Окіншевич. Лекції з історії українського права, Мюнхен 1947, ст. 102).

Можна вказати й на те, що напр., залежність селян від старшини і монастирів за козацьких часів була досить ліберальною і подібною до західньоевропейської, а може й ліберальнішою за західньоевропейську. Українське «послушенство» можна прирівняти хіба до західньоевропейського «підданства» (та й ще з тією різницею, що «послушенець» міг вийти з послушенства, а підданий залишався підданим), але ніколи до московського «кріпацтва» яке в своїй еволюції по

Українська історіософія

суті було відновленням рабства з правом продавати «душі» населення.

Безперечно, що й культурне життя України новіших часів переходило спільно з Західньою Европою ті ж самі етапи. Україна так само пережила ренесанс і реформацію, барокко та епоху просвічености і раціоналізму, дещо в досить неповних, бідних формах, але напр. барокко з дуже ориґінальним власним змістом, багате на впливи і з глибоким впливом на українську духовість – особливо за часів Мазепи, за часів особливо пишного розквіту бароккової культури. Барокковість заявила себе не тільки в архітектурі і мистецтві, не тільки в літературі, але й в козацькому літописанні, і тільки остання «Історія Русів» з кінця 18 ст. являється вже раціоналістичним відзеркаленням своєї доби. Ще в 19 ст. барокко підсвідомо діє далі, і коли придивитися ближче, то й стиль Гоголя має в собі деякі виразні бароккові ознаки.

Разом із Західньою Европою Україна порежила в 19 ст. і романтику і реалізм в літературі і взагалі в мистецтві. Від раціоналізму «Історії Русів» ми переносимося до релігійної романтики кирило-методіївців. В другій половині 19 ст. і у нас, як і в Західній Европі, з’являється захоплення природознавством і точними науками (В. Антонович, М. Драгоманів), і в нас на кінець століття виходять наперед ідеї соціялізму й парляментаризму.

Це не стоїть у суперечності з тим, що Україна в 19 ст. і на початку 20 ст. розвиває свою культуру здебільшого в зв’язку з розвитком культури Росії. Та ж культурний розвиток і в Росії 19 ст. і початків 20 ст. відбувався в формах, які були передусім наслідуванням европейських зразків.

Ось, наприклад, як висловлюється проф. Д. Антонович про розвиток українського мистецтва (Українська культура, Подєбради, 1940, ст. 157): «Починаючи історію українського мистецтва від 10 ст. і до наших часів, ми констатуємо, що історичний процес розвою мистецтва в Україні поступає в тих санях рамцях, як і скрізь в Центральній та Західній Европі. Український народ живе спільним життям з Европою і постійно на Україні мистецька творчість розвивається в тих самих загальних формах, що і в Европі, але разом з тим в деталях у такій мірі пересякає характером української індивідуальности, що перестає бути європейським мистецтвом на Україні, але стає українським мистецтвом европейського народу. В тій самій мірі, як італійці, французи, англійці, німці й інші народи мають один тільки спільний загальний процес розвитку мистецтва, а завдяки індивідуальності в деталях творять мистецтва італійське, французьке, англійське, німецьке, так до тої к групи народів належать і українці й побіч них творять у тих же загальних нормах мистецтво українське».

Саме в 19 ст. постає принципова суперечка між видатними представниками української духовности. Постає питання культурної (а ра-

Борис Крупницький

зом з нею й політичної) орієнтації. В. Антонович і М. Драгоманів ставлять питання, з ким іти, – і кожний вирішує його по-своєму. Згоди у них нема, але знову виявляється, що й при всій незгоді спосіб їх думання у ґрунті речі західній і сама орієнтація західницька.

В. Антонович писав до Драгоманова з Риму 8 вересня 1885 р.: «Я твердив, що найбільшу шкоду в… культурнім відношенні приносить українській інтелігенції те, що вона виховується виключно на російській літературі, замість того, щоби шукати джерел світу в якій завгодно літературі західньоевропейській. Я пробував довести, що російська література тим шкідлива, що у великій своїй масі приносить осуди і переконання державно-централістичні, або дає самим дешевим коштом обривка ліберальних ідей, відучує від самостійного вироблення та привчає ідеї змінювати як дамські моди, майже кожного сезону, одним словом, що за малими виїмками ця література денервуюча, розвратна і розвращаюча».

А Драгоманів відповідав у листі з 10 вересня 1885 р.: «Ніхто більше мене не бажав би, щоб наші черпали культуру прямо з европейських джерел, а не з московсько-петербурзьких водовозних бочок. Але, на жаль, коли земляки... найменше читають европейських книжок; так що являються менш европейцями ніж кацапи... Та й по совісті не можна признати, що тепер великоруська література не тільки кількосно, але якісно має а собі більш европейських ідей, ніж українська. А тому і в українськім касаціоннім відношенні що до цієї літератури є багато неправди і, гірше того небезпека для проґресу. Тим більше треба це сказати про Галичину Тут кількість европеїзму в літературі вже цілковито мала («ничтожна»), коли тутешні українофіли добровільно каструють навіть українську літературу з Росії (Див. переписку між ними в Архіві Мих. Драгоманова, т. І. Листування київської громади з М. Драгомановим 1870–1895 рр., Праці Укр. Наук. Інституту, Варшава 1937, ст. 29, 31. Т. 37).

Не входячи в саму суть полеміки, зазначимо тільки одне: обидва стоять зовсім послідовно на позиціях західництва. Українська культура має бути компонентом західньоевропейської культури. Різниця між Антоновичем і Драгомановим полягає тільки в тому, що перший рекомендує користуватися західньоезропейською культурою безпосередньо з її західніх джерел, а другий вказує на те, що в Росії, в російській літературі є дуже багато елементів західньоевропейських (більше, ніж в Україні), а тому й рекомендує – за незнанням або небажанням українців читати європейськими мовами – користатися з цих джерел.

Отже, виходить, що сфера західньоевропейського культурного життя була природньою сферою і для України. Нахили в Україні були за-

Українська історіософія

вади постійними: свідомо чи підсвідоме, ми йшли шляхом, спільним з Західньою Европою, хоч Україна і лежала на окраїнах західньоевропейського світу і сюди певні европейські культурні течії приходили іноді з чималим запізненням.

Проте європейська проблематика була в нас своєю, рідною. В її рамках міг виявити і виявляв себе непримушений і природній український культурний геній, оскільки історична дійсність не робила знову й знову Україну об'єктом чужих експериментів.

Українське слов’янофільство, напр., що було виявом національно-релігійної романтики українських діячів 40-х років 19 ст., заступало чисту, безінтересовну ідею федерації всіх слов'янських народів (разом з Україною, від якої виходив заклик до об’єднання), без будь-якого протиставлення себе Західній Европі. Київське Кирило-Методіївське Братство дало саме те, що можна назвати за Драгомановим західницьким слов’янофільством: воно було поєднанням ідей слов’янської спільноти з проґресивними західньоевропейськими думками, синтезою слов'янства з европейським лібералізмом.

Безперечно, й Москва, починаючи з середини 17 ст., звертається обличчям до Европи, але цей процес проходить зовсім нерівно, з великими труднощами і застереженнями. Ввесь час іде боротьба між европеїзаторами і самобутниками, між западниками і слов’янофілами. Україна не знає такої боротьби.

В наші часи на еміґрації постають нові ідеологічні напрямки, націоналістичний і державницько-клясократичний. Донцова і Липинського з українського боку, євразійський з російського¹. Коли українці розглядають українське питання з рамках загальноевропейської проблематики (особливо природньо й ясно виходить це у Липинського), то евразійці кличуть – як раніше слов’янофіли – до самобутности; вони виступають з паролею «Геть від Европи і назад до Москви».

Свідомо чи несвідомо ми, українці, жили спільним культурним життям з Західньою Европою. Від століть, з самих початків був це для нас нормальний стан. Нас не обтяжувала Европа, нам не говорили якісь таємні голоси, що завдяки Західній Европі можемо втратити свою власну душу, свою індивідуальність, в той час, як у росіян саме така боязнь існувала.

Безперечно, Україна була окраїною Европи, межею проти іншого неевропейсьного світу. Як Еспанія на Заході, так Україна на Сході Европи боронила останні бастіони европейського духу проти турецько-татарського чи арабського світу. Але, борючись, вона жила европейським життям. Український розвиток був завжди европейським розвитком. В ук-

Борис Крупницький

раїнців було европейське наставлення, а це рішає.

Тому говорити про европеїзацію України можна тільки з непорозуміння. Україна є частина духової Европи, не зважаючи на всі особливості її розвитку, вимушені обставинами, і тут нема чого европеїзувати: треба тільки підтримати її природній европейський дух. Органічний шлях українського розвитку є европейський.

Це так з історичною Україною. А як буде виглядати в майбутньому, про це нам тяжко говорити. В умовах становлення на Сході окремого континенту з деевропеїзаторськими, самобутними тенденціями вся етнографічна Україна, що входить сьогодні в східньоевропейську совєтську систему, стоїть перед поважними небезпеками.

Тим більше відповідальне завдання еміґрації. Їй припадає тримати прапор української європейськості твердо з своїй руці, щоб зберегти в чистоті основні лінії українського культурного розвитку.