Тема 11. Правове регулювання електронного документообігу, телекомунікацій та віртуального середовища Інтернет

Основні терміни та поняття: телекомунікації, зв’язок, електронний документ, електронний документообіг, електронний цифровий підпис, Інтернет.

Методичні рекомендації щодо вивчення теми

Розглядаючи правовий режим інформаційних ресурсів і доступу до них, варто зважити на те, що нині найбільш складною є проблема правового регулювання відповідних аспектів функціонування глобальної світової мережі Інтернет. Труднощі починалися навіть від того, що протягом тривалого часу не було чіткого визначення суті цього явища, що для права взагалі є критичним фактором. Адже брак чітко окресленого предмета регулювання стає неефективним або взагалі неможливим саме це регулювання.

Спроби сформулювати його були спрямовані насамперед на групування певних функціональних ознак мережі Інтернет. Наприклад, Інтернет визначали як універсальну систему об’єднаних мереж, які дають змогу забезпечити включення будь-яких масивів інформації для надання її користувачам, надання довідкових та інших інформаційних послуг, а також здійснення різних цивільно-правових угод на основі комбінації інформаційно-комунікаційних технологій. Проте подібні йому формулювання не передбачали головного – можливості чітко окреслити правовий статус цієї системи та суб’єктів, діяльність яких пов’язана з нею.

В українському законодавстві правове визначення поняття Інтернет міститься в нормах ст. 1 Закону України «Про телекомунікації», згідно з яким Інтернет це всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв’язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами.

На основі цього визначення можна сформулювати низку ключових ознак мережі Інтернет, що виражають особливості правового регулювання окремих її функцій.

По перше, Інтернет – це інформаційна система, тобто сукупність телекомунікаційних мереж і засобів для накопичення, оброблення, зберігання і передавання даних.

Інформаційна система Інтернет має ще дві додаткові ознаки, якими вона відрізняється від різних спеціалізованих, закритих, або локальних, інформаційних систем (наприклад, військових, банківських, локальних комп’ютерних систем і мереж різних установ, підприємств та організацій). Такими додатковими ознаками є всесвітній характер доступу, тобто відкритість Інтернет для доступу з будь-якої можливої точки Світу, де є необхідне обладнання, та загальний характер доступу, тобто можливість будь-якої особи без додаткових обмежень або дозволів отримати доступ та користуватися основними послугами Інтернет.

Невід’ємною характеристикою Інтернет є глобальний адресний простір, тобто сукупність адрес мережі Інтернет, за допомогою яких впорядковуються і зв’язуються між собою окремі інформаційні ресурси (Інтернет-сторінки) і користувач дістає можливість переходити від одного інформаційного ресурсу до іншого.

Згідно із Законом України «Про телекомунікації», адреса мережі Інтернет – це визначений чинними в Інтернеті міжнародними стандартами цифровий та/або символьний ідентифікатор доменних імен в ієрархічній системі доменних назв.

Інтернет у цілому не є об’єктом права. В Інтернет немає єдиного конкретного власника, як і немає такого суб’єкта, який би управляв або контролював досить значну частину цієї мережі. Понад те, через технічні особливості жодна складова Інтернет не є критичною для функціонування всієї системи.

Для правильного аналізу видів інформаційної діяльності, що проводиться за допомогою Інтернет, слід також визначити два основні способи розповсюдження інформації за допомогою цієї мережі: активне – через електронну пошту і пасивне – розміщення інформації на електронних сторінках, до яких споживач звертається самостійно. Ці види розповсюдження інформації мають принципово різні основи правового регулювання. Так, активне може здійснюватися проти волі її адресата. Масові розсилання рекламної або іншої інформації, яку споживач не замовляв, дістали назву « спам «. Через це спочатку провайдерами Інтернет, а в деяких країнах і на законодавчому рівні застосовуються певні обмеження таких дій. Ключовим мотивом у цьому є те, що споживач змушений оплачувати прийняття електронних листів, які йому не потрібні.

Іншим важливим аспектом є те, що розміщення інформації на електронних сторінках є пасивним способом поширення інформації. Споживач самостійно, на власний розсуд, звертається до такої сторінки. Саме ця особливість поширення інформації в Інтернет дає змогу визначити, що Інтернет в цілому не є засобом масової інформації. Адже законодавство однозначно відносить Інтернет до одного із видів телекомунікацій, тобто до засобів передавання і приймання інформації в електронному вигляді. Власник інформаційного ресурсу не робить ніяких активних дій щодо доставки інформації до споживача. Натомість і друковані, і електронні ЗМІ (телебачення та радіомовлення) передбачають певні способи доставки інформації до споживача (розповсюдження через передплату, роздрібну торгівлю, трансляцію тощо).

Важливим кроком у розширенні використання електронних засобів зв’язку і, зокрема, Інтернет стало прийняття у травні 2003 р. Законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронний цифровий підпис».

Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» дав єдине визначення електронного документа, визначив єдині вимоги до реквізитів електронного документа, надав йому юридичної сили.

Закон дає поняття електронного документообігу (ст. 9), як «сукупність процесів створення, оброблення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів, які виконуються із застосуванням перевірки цілісності та у разі необхідності з підтвердженням факту одержання таких документів».

Завданням державного регулювання у сфері електронного документообігу, відповідно до цього Закону (ст. 4), є:

• реалізація єдиної державної політики електронного документообігу;

• забезпечення прав і законних інтересів суб’єктів електронного документообігу;

• нормативно-правове забезпечення технології оброблення, створення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів.

Одним із реквізитів електронного документа є електронний підпис. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про електронний цифровий підпис», електронний цифровий підпис – це вид електронного підпису, отриманий за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача.

Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа.

Особистий ключ – це параметр криптографічного алгоритму формування електронного цифрового підпису, доступний тільки підписувачу.

Відкритий ключ – параметр криптографічного алгоритму перевірки електронного цифрового підпису, доступний суб’єктам відносин у сфері використання електронного цифрового підпису.

Чинність і належність відкритого ключа підписувачу засвідчується за допомогою сертифікату відкритого ключа, який є документом, що розповсюджується в електронній формі або на папері та використовується для ідентифікації особи підписувача.

Законодавство виділяє два види сертифікатів ключів – прості й посилені. Останні мають право видавати лише акредитовані центри сертифікації ключів, засвідчувальні центри органів виконавчої влади та центральний засвідчувальний орган за умови повної відповідності параметрів криптографічного алгоритму формування та перевірки електронного цифрового підпису вимогам законодавства.

Електронний цифровий підпис, після необхідної перевірки за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки).

Функціонування системи електронного документообігу забезпечується комплексом спеціальних установ та організацій, до яких законодавство відносить:

Контролюючий орган (його функції виконує Адміністрація Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України), що здійснює перевірку дотримання вимог законодавства центральним засвідчувальним органом, засвідчувальними центрами та центрами сертифікації ключів;

Центральний засвідчувальний орган, який створюється Кабінетом Міністрів України та забезпечує в межах своїх повноважень створення умов для функціонування засвідчувальних центрів органів виконавчої влади або інших державних органів та центрів сертифікації ключів. Основними завданнями центрального засвідчувального органу є обслуговування посилених сертифікатів відкритих ключів центрів, а також їх акредитація.

Засвідчувальні центри органів виконавчої влади, Центри сертифікації ключів, Акредитовані центри сертифікації ключів надають послуги, пов’язані з наданням особистих ключів для електронного цифрового підпису, їх сертифікатів, засвідчення їх чинності.

Особливі правила застосування електронного цифрового підпису встановлено для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій державної форми власності. Так зазначеним вище установам дозволяється застосовувати електронний цифровий підпис лише за умови використання надійних засобів електронного цифрового підпису.

Така надійність засобів електронного цифрового підпису має бути підтверджена сертифікатом відповідності або позитивним висновком за результатами державної експертизи у сфері криптографічного захисту інформації, отриманим на ці засоби від адміністрації Держспецзв’язку.

Застосування електронного цифрового підпису для вчинення правочинів за участю інших юридичних та фізичних осіб можливе лише за наявності у них посилених сертифікатів відкритих ключів.

Застосування електронного цифрового підпису забороняється:

• для складання електронних документів, які не можуть бути оригіналами у випадках, передбачених законодавством;

• для вчинення правочинів на суму, що перевищує 1 млн. гривень.

Сучасна система електронного документообігу в Україні лише починає формуватися, але вже існує досвід її застосування, в тому числі і у сфері діяльності органів виконавчої влади.