План практичного заняття (4 години)

1. Поняття доступу громадян до інформації, його зв’язок з інститутом свободи слова

2. Міжнародно-правові гарантії реалізації права громадян на інформацію та на доступ до інформації

3. Національне законодавство, що гарантує право громадян на доступ до інформації

4. Основні принципи здійснення доступу до інформації

5. Інформаційний запит та звернення громадян.

–––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––

6. Порядок надання інформації за запитами, усними та письмовими зверненнями громадян. Доступ до публічної інформації.

7. Плата за послуги з надання інформації

8. Правові підстави відмови громадянам у доступі до інформації

9. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності щодо порушення права громадян на доступ до інформації

10. Особливості реалізації права на доступ до інформації різних видів (до правової інформації, екологічної інформації тощо).

Самостійна робота

1. Поняття правового режиму інформації та його різновиди.

2. Режим вільного доступу до інформації (загальна характеристика).

3. Особливості реалізації права на доступ до інформації різних видів (до правової інформації, екологічної інформації тощо).

4. Інформаційні права громадян як суб’єктів виборчого процесу.

Практичні завдання до самостійної роботи

Скласти термінологічний словник до теми.

Тести

1. За режимом доступу до інформації інформаційні ресурси поділяються на:

   1. закриті та відкриті;

   2. загальні та спеціальні;

   3. відкриті та з обмеженим доступом;

   4. таємні та загальні.

2. Передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації – це

   1. режим доступу до інформації

   2. інформаційний запит;

   3. звернення щодо узагальнення інформації;

   4. режим захисту інформації.

3. Закон України «Про інформацію» виділяє два типи запитів про надання інформації:

   1. інформаційний запит щодо доступу до правової інформації та доступ до конфіденційної інформації;

   2. інформаційний запит щодо виборчого процесу та запит щодо надання письмової або усної інформації;

   3. інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів та запит щодо надання письмової або усної інформації;

   4. інформаційний запит щодо конфіденційної та службової інформації.

Практичне завдання

Знімальна група була затримана під час зйомок сюжету поряд з в’язницею. Військовослужбовці внутрішніх військ заборонили зйомку, посилаючись на те, що «згідно розпорядження міністра внутрішніх справ проводити зйомку в’язниці заборонено».

Дайте правову оцінку діям військовослужбовців.

Список рекомендованої літератури: 1, 3, 18, 27, 29, 34, 53, 54-58, 65, 75, 76, 82, 83, 87, 94, 102, 103, 104.

Тема 5. Адміністративно-правове регулювання і державне управління у сфері інформаційних відносин

Основні терміни та поняття: інформаційна безпека, інформаційне право, інформаційна функція держави, інформаційна політика, Національна програма інформатизації, державне управління, державне регулювання, конроль, органи державної влади і управління, Національна рада, Держкомтелерадіо, компетенція.

Методичні рекомендації щодо вивчення теми

Наприкінці 2001 р. на державному рівні було визнано, що внаслідок суб’єктивних та об’єктивних причин в Україні спостерігається значне відставання розвитку Інформаційного суспільства від темпів розвитку глобальної кіберцивілізації.

Цю проблему було визначено відповідно до статті 107 Конституції України в Указі Президента України від 6 грудня 2001 р. № 1193/2001. Цим Указом введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31  жовтня 2001 р. «Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України».

На виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України пунктом 1 Указу Президента України від 6 грудня 2001 р. № 1193/2001 було визнано незадовільним стан виконання Кабінетом Міністрів України, Державним комітетом інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Державним комітетом зв’язку та інформатизації України вимог Закону України «Про Національну програму інформатизації України» та низки спрямованих на його реалізацію Указів Президента України:

• Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади від 14 липня 2000 р. № 887 (87/2000);

• Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні від 31 липня 2000 р. № 928 (928/2000);

• доручень Президента України від 12 квітня 2000 p., від 5 грудня 2000 р. та від 25 квітня 2001 р. щодо створення та забезпечення функціонування національного каналу супутникового іномовлення.

Також було визнано незадовільним виконання Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 червня 1997 р. «Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин» від 21 липня 1997 р. № 663 (663/97).

Аналіз нормативно-правових актів України дає змогу зробити висновок, що роль органів публічної влади у формуванні державної інформаційної політики в нашій країні чітко не визначена. Функції і повноваження органів публічної влади визначають фрагментарно, ситуативно.

Ефективність державної інформаційної політики не вичерпується наявністю відповідної стратегічної програми. Мають бути створені й інші передумови – організаційні, технологічні, фінансові та ін.

Організаційне забезпечення проведення державної інформаційної політики пов’язане насамперед з чітким розподілом завдань, функцій, повноважень та відповідальності за реалізацію її основних завдань у системі органів державної влади.

Органи державної влади в Україні, що забезпечують здійснення інформаційної політики в Україні відповідно до встановлених законодавством завдань, функцій та повноважень, можна поділити на органи:

• загальної;

• спеціальної;

• спеціалізованої компетенції (під останніми розуміються підрозділи в органах державної влади, відповідальні за окремі напрями державної політики в означеній галузі).

В Україні здійснюються заходи зі створення якісно нової системи спеціальних органів державної влади, що функціонально забезпечують втілення державної інформаційної політики¹.

До органів загальної компетенції в інформаційній галузі, основних елементів організаційної основи державної інформаційної системи належать:

• Верховна Рада України,

• Президент України.

• Кабінет Міністрів України,

• Конституційний суд України,

• міністерства, інші центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, органи судової влади, які відповідно до встановлених законодавством повноважень беруть участь у здійсненні державної інформаційної політики.

Верховна Рада відповідно до Конституції України створює насамперед законодавчу основу здійснення інформаційної політики. Виключно законами України визначаються, зокрема, засади створення засобів масової інформації, організації державної статистики та інформатики (пп. II, 14 ст. 92).

Крім того, парламент України призначає за поданням Президента голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України, звільняє зазначену особу з посади, а також призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації з відповідними повноваженнями можна зарахувати до спеціалізованих органів державної влади в інформаційній галузі.

Вагомими в інформаційній галузі є повноваження Президента України – гаранта конституційних, у тому числі інформаційних, прав та свобод.

У межах своїх повноважень Президент бере участь у формуванні органів спеціальної компетенції, діяльність яких спрямована на забезпечення інформаційної безпеки, санкціонує заходи з її реалізації, здійснює безпосереднє керівництво органами з питань національної безпеки і оборони (зокрема РНБО).

Кабінет Міністрів України відповідно до своїх повноважень здійснює керівництво, контролює та координує діяльність органів державної виконавчої влади, зокрема тих, що згідно з чинним законодавством наділені спеціальною компетенцією в інформаційній галузі; розробляє та розглядає проекти нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання інформаційних відносин; розробляє інформаційне право України пропозиції щодо вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державної виконавчої влади.

Органом спеціальної компетенції в інформаційній галузі є на сьогодні позавідомчий державний орган – Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, наглядовим за дотриманням законів України, регулюючим державним органом у сфері телерадіомовлення. Правові засади діяльності Національної ради встановлює Закон України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» (в редакції від З березня 2005 р. з подальшими змінами).

Національна рада складається з восьми осіб: чотири з них призначаються Верховною Радою України і чотири – Президентом України на п’ять років.

Наглядовими повноваженнями Національної ради є нагляд за дотриманням:

• телеорганізаціями та провайдерами програмної послуги -вимог законодавства у сфері телерадіомовлення;

• ліцензіатами – вимог законодавства України щодо реклами та спонсорства у сфері телерадіомовлення;

• ліцензійних умов та умов ліцензій;

• телерадіоорганізаціями – законодавства України у сфері кінематографії;

• щодо частки вітчизняного продукту у їх програмах (передачах), використання мови телерадіомовлення; захисту суспільної моралі;

• частки іноземних інвестицій у їх статутному фонді;

• застосування в межах своїх повноважень санкцій відповідно до закону тощо.

Регуляторні повноваження Національної ради є такими:

• ліцензування телерадіомовлення:

• ліцензування провайдерів програмної послуги;

• участь у розробленні та погодження проекту Національної таблиці розподілу смут радіочастот України і Плану використання радіочастотного ресурсу України стосовно смуг радіочастот, виділених для потреб телерадіомовлення;

• розроблення умов використання та визначення користувачів радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб телерадіомовлення;

• ведення Державного реєстру телерадіоорганізацій та провайдерів програмної послуги і відповідних реєстрів в порядку, визначеному Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

Функціонально органами спеціальної компетенції (органами управління) в інформаційній галузі відповідно до визначених функцій та повноважень є Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держкомтелерадіо України), Державний комітет статистики, Державний комітет архівів, Міністерство транспорту та зв’язку України, Служба безпеки України (конкретно – Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України) та ін.

Серед державних органів спеціальної компетенції в інформаційній галузі слід також назвати Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України, яка є уповноваженим органом у сфері захисту інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах відповідно до Закону України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах».

Вагомі повноваження в інформаційній галузі має також Міністерство культури і туризму, що здійснює державну реєстрацію кіно-, відеофільмів, а також видає державні посвідчення на право їх розповсюдження і демонстрування.

Таким чином в України існує система органів державної влади і управління з відповідними функціями в інформаційній галузі. Необхідною умовою її функціонування в сучасних умовах є насамперед чітка координація діяльності як єдиної структури.