6. Права та обов’язки інших суб’єктів інформаційних правовідносин. Інформаційний суверенітет держави та його гарантії.

Пов'язаними з інформаційною правосуб'єктністю учасників інформаційних відносин категоріями є їх (учасників) права та обов'язки. Зокрема, учасники інформаційних відносин мають право:

• одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом;

• на одержання інформації про: діяльність органів державної влади; діяльність народних депутатів; діяльність органів місцевого і регіонального самоврядування та місцевої адміністрації; те, що стосується його особисто.

Учасники інформаційних відносин зобов'язані:

• поважати інформаційні права інших суб'єктів;

• використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою);

• забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин (гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об'єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації);

• забезпечувати доступ до інформації усім споживачам на умовах, передбачених законом або угодою;

• зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку;

• компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.

Для більш повної характеристики суб'єктів інформаційних правовідносин здійснимо їх класифікацію за різними критеріями.

Провідні дослідники поділяють суб'єктів, наприклад, інформаційної безпеки на такі категорії:

• за правовим статусом регулювання відносин: суб'єкти регулювання відносин та учасники відносин;

• залежно від мети учасників правовідносин: правомірні учасники та правопорушники тощо.

Дослідники Центру політико-правових реформ, формуючи Концепцію закону про свободу (доступ до) інформації, визначають суб'єктами відносин у сфері доступу до інформації:

• фізичні, юридичні особи — запитувачі інформації;

• органи державної влади, органи місцевого самоврядування, юридичні особи державного сектору, недержавні юридичні особи та фізичні особи на умовах, визначених частиною першою, другою статті 28, а також, у разі створення, службовці з питань інформації — розпорядники інформації;

• уповноважений орган виконавчої влади, відповідальний за здійснення державної політики у сфері забезпечення доступу до інформації (Уповноважений орган виконавчої влади);

• Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Суб'єкти відносин у сфері доступу до інформації мають право одержувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію у будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом.

Дослідники Центру політико-правових реформ вважають, що «кожний суб'єкт відносин у сфері доступу до інформації для забезпечення своїх прав, свобод та законних інтересів має право про одержання інформації про:

• діяльність органів державної влади;

• діяльність органів місцевого самоврядування;

• те, що стосується його особисто.

Суб'єкти відносин у сфері доступу до інформації зобов'язані:

• поважати права та свободи інших осіб;

• використовувати інформацію відповідно до закону або договором (угодою);

• забезпечувати додержання принципів свободи інформації;

• забезпечувати доступ до інформації на умовах, передбачених законом або договором (угодою);

• зберігати інформацію в належному стані протягом встановленого строку і надавати іншим особам у встановленому законом порядку;

• відшкодовувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про свободу інформації.

*   *   *

Кінець ХХ ст. – період становлення інформаційного суспільства, що значною мірою пов’язане з розвитком інформаційних систем, глобалізацією інформаційних процесів. У цих умовах особливого значення набувають проблеми вирішення інформаційної безпеки та забезпечення інформаційного суверенітету окремих держав.

У ст. 17 Конституції України підкреслено, що забезпечення інформаційної безпеки – одна з найважливіших функцій держави, справа всього Українського народу. Але, на жаль, зміст поняття „інформаційна безпека” залишається недостатньо розкритим. У зв’язку з цим виникає питання: чи насправді забезпечення інформаційної безпеки є такою нагальною потребою, що про це потрібно зазначати в Конституції?

Категорія „інформаційна безпека” є видовим по відношенню до родового поняття „безпека держави” та „національна безпека”, а тому включає до себе ряд ознак, що притаманні цим поняттям. Окрім цього поняття „інформаційна безпека” має певну специфіку, оскільки слово „інформаційна” у даній сфері суспільних відносин має відношення не лише до поняття „інформація”, але й до сфери, у якій здійснюється забезпечення безпеки держави й національної безпеки, а саме в інформаційній сфері.

Як зазначає Б. Кормич, на сьогоднішній день відсутні єдині стандарти в галузі „національної безпеки”, оскільки зміст цієї категорії значною мірою обумовлюється внутрішньо – та зовнішньополітичними цілями та завданнями конкретної держави. Разом з тим, автор приходить до висновків про необхідність пов’язувати національну безпеку та її інформаційну складову з функціонуванням держави, що створює ресурс захисту безпеки, і з розвитком системи міжнародного співробітництва задля створення безпечних умов для кожної держави. За його авторським визначенням, національна безпека являє собою стан захищеності гарантованих законодавством умов життєдіяльності держави, суспільства та окремої особи від внутрішніх та зовнішніх загроз. Підтримання національної безпеки є важливим напрямком державної діяльності, що актуалізується залежно від наявності та ступеня відповідних загроз. У такий спосіб стан захищеності або безпечні умови не залежатимуть від зміни інтересів. У дослідженні Ю. Максименко пропонується визначити інформаційну безпеку як результат управління реальними чи (та) потенційними загрозами (небезпеками) з метою задоволення національних інтересів людини, суспільства та держави в інформаційній сфері. Хоча, на нашу думку, авторське визначення цього поняття є неповним, оскільки у ньому йдеться лише про задоволення національних інтересів, і визначається як результат управління. Більш змістовне визначення цього поняття знаходимо у навчальному посібнику «Інформаційна безпека держави» – це стан захищеності потреб в інформації особистості, суспільства і держави, при якому забезпечується їхнє існування і прогресивний розвиток незалежно від наявності внутрішніх і зовнішніх інформаційних загроз. Слід погодитися з авторами посібника, що інформаційна безпека це саме стан захищеності, який безумовно включає в себе і результат управління загрозами у даній сфері.

Поряд з поняттям „інформаційна безпека держави” не можливо не оговорити категорію „інформаційний суверенітет”, що є видовою по відношенню до поняття „інформаційна безпека”. Інформаційний суверенітет як категорія нормативно закріплений у національному законодавстві, проте, на нашу думку, потребує подальшого теоретичного обґрунтування та відпрацювання дефініції. Вперше таке закріплення означеної категорії ми знаходимо у ст. ст. 53, 54 Закону України «Про інформацію», якими визначено матеріальну основу інформаційного суверенітету та гарантії інформаційного суверенітету України. У подальшому на розгляд Верховної Ради України виносилися два проекти закону «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку» від 7 липня 1998 року та від 15 квітня 1999 року. Згідно з проектом закону від 15 квітня 1999 року, внесеним народним депутатом України І. Чижем, інформаційний суверенітет України визначався як невід’ємне право людини, суспільства, держави на самовизначення та участь у формуванні, розвитку і здійсненні національної інформаційної політики відповідно до Конституції та чинного законодавства України, міжнародного права в національному інформаційному просторі України.

Подальше нормативне закріплення категорії інформаційна безпека знаходимо у Законі України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки». Проте визначення інформаційної безпеки у даному Законі фактично дублює положення Законопроекту.

У дослідженнях деяких вітчизняних науковців також піднімалися питання щодо теоретичного обґрунтування поняття „інформаційний суверенітет”. Зокрема, у дослідженні О. Олійника стверджується, що принципово важливим для сучасної державної внутрішньої і зовнішньої політики захисту інформації в процесі розширення міждержавного співробітництва є забезпечення реалізації пріоритетного конституційного принципу державного ладу – суверенності і незалежності України. А інформаційний суверенітет як похідний від державного суверенітету, відповідно до принципу суверенності та незалежності має означати:

а) в середині країни – верховенство, повноту і самостійність державної влади, що є основою для формування як державної інформаційної політики, так і системи захисту інформаційних ресурсів та сфери їх обігу;

б) у відносинах з іншими країнами – рівноправність, взаємовигідність міждержавного інформаційного обміну та взаємну повагу до національних інтересів і прав суверенних і незалежних держав.

Розглядаючи функції органів державного управління та основні принципи їх діяльності, автор приходить до висновку, що інформаційний суверенітет – це виключне право України самостійно і незалежно визначати внутрішні і геополітичні інтереси в інформаційній сфері, державну внутрішню і зовнішню інформаційну політику та здійснювати її, формувати і вільно розпоряджатися власними інформаційними ресурсами, формувати інфраструктуру національного інформаційного простору, створювати умови для його інтегрування у світовий інформаційний простір, забезпечувати інформаційну безпеку відповідно до Конституції і законодавства України та норм міжнародного права з додержанням балансу інтересів особи, суспільства і держави.

В. Гапотій у статті «Особливості сучасного розуміння інформаційного суверенітету держави» також вказує на взаємодію інформаційного суверенітету з інформаційною безпекою держави та суверенітетом держави. Автор приходить до висновку, що «прагнення українського законодавця до реалізації інформаційного суверенітету в тому вигляді і розуміння, в якому це поняття закріплене у законодавстві може призвести до випадіння України з міжнародного інформаційного простору».

На жаль, незначна кількість дослідників приділяє увагу вивченню проблем інформаційного суверенітету, а деякі дослідники взагалі заперечують існування такої правової категорії як „інформаційний суверенітет”, цим самим відкидаючи об’єктивні умови розвитку правовідносин у сфері інформації та потребу держави у нормативно- правовому регулюванні таких правовідносин для цілісного забезпечення нормальних умов розвитку всіх суб’єктів. Зокрема, Б. Кормич підкреслює недоречність використання у законодавстві такої дефініції як „інформаційний суверенітет”, оскільки можливість існування такого виду суверенітету та відокремленого національного інформаційного простору спростовується розвитком інформаційних технологій та інформаційних відносин у процесі глобалізації та інформатизації, а моделювання окремого „інформаційного” виду суверенітету суперечить положенням цілого ряду міжнародно-правових актів, починаючи з Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, якими встановлюється, що принципи свободи слова та інформації діють незалежно від державних кордонів. Автором пропонується використовувати в законодавстві такі категорії як „національний інформаційний ринок” та „компетенція держави в інформаційній сфері”. На нашу думку, розвиток та нормативне закріплення окремого виду суверенітету – „інформаційного” не суперечить міжнародним стандартам, оскільки забезпечення інформаційного суверенітету держави не перешкоджає реалізації громадянами та іншими суб’єктами правовідносин права на інформацію, а навпаки створює стан захищеності для реалізації цього права. По-друге, хронологічно формування основ міжнародних стандартів у галузі прав людини відбувалося до сучасної глобалізації інформаційного простору й об’єктивно, потреби сьогодення не могли бути забезпечені повною мірою.

Враховуючи особливу важливість сфер інформаційної безпеки та інформаційного суверенітету у період становлення інформаційного суспільства в Україні, перед державою в інформаційній політиці повинні стояти наступні цілі:

• забезпечення захисту інформаційного суверенітету держави (особливо захисту національного інформаційного простору з інформаційним ресурсом і систем формування масової суспільної свідомості) у сучасних умовах глобалізації та інтернаціоналізації процесів в інформаційній сфері;

• забезпечення рівня інформаційної достатності для прийняття рішень державними органами, підприємствами і громадянами;

• забезпечення реалізації конституційних прав і свобод громадян, суспільства і держави на інформацію.

На основі викладеного вище можемо зробити такі висновки. Отже, інформаційна безпека – це стан захищеності особи, суспільства та держави від інформації, що носить шкідливий або протиправний характер, здійснює негативний вплив на свідомість особи, перешкоджає її нормальному розвитку. Це також категорія, що забезпечує стійкий розвиток стану захищеності інформаційної структури, включаючи комп’ютерні мережі та інформаційно – телекомунікаційну інфраструктуру. Саме остання теза досить тісно перемежовується з інформаційним суверенітетом. Як зазначалося вище, «основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси. До інформаційних ресурсів України входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення. Україна самостійно формує інформаційні ресурси на своїй території і вільно розпоряджається ними, за винятком випадків, передбачених законами і міжнародними договорами».

Проте, визначення інформаційного суверенітету розглянуті вище, не включають у себе всіх ознак, притаманних даній категорії. Як варіант визначення категорії „інформаційний суверенітет” В.М. Супрун пропонує таке – це стан самостійності формування певних ресурсів даних, створених у результаті здійснення державою своєї свободи, за рахунок держави або суб’єктів держави, внаслідок реалізації права на інформацію, що забезпечує рівність її у міжнародному інформаційному просторі, які вказують на її авторську належність державі, органам влади, місцевого самоврядування та іншим суб’єктам державної влади. Такий стан нормативно забезпечується міжнародними стандартами, закріпленими у міжнародних та європейських конвенціях, до яких приєдналася Україна, а також міжнародними та міждержавними договорами, укладеними органами влади України.

Забезпечення державою інформаційного суверенітету передбачає такі чинники:

1) реалізація інформаційного суверенітету можлива лише за наявності повноцінного права на інформацію у всіх суб’єктів інформаційних соціальних відносин;

2) реалізація державою інформаційного суверенітету включає забезпечення її інформаційної безпеки;

3) реалізація інформаційного суверенітету повинна ґрунтуватися на основі інформаційної свободи та рівноправності сторін у інформаційних правовідносинах [18].