5. Основні інформаційні права та обов’язки людини в Україні. Межі інформаційних прав людини. Сутність конституційного права на інформацію. Гарантії права на інформацію.

Загальноприйнятою у науковій юридичній літературі є думка, що під правами людини потрібно розуміти певні нормативно структуровані особливості та властивості існування особи, які виражають її свободу і є невід’ємними та необхідними способами й умовами її життя, взаємовідносин з суспільством, державою, іншими індивідами.

Основні права та свободи людини визначаються також як об’єктивні умови, можливості життєдіяльності людини, без яких вона не може існувати.

Саме поняття “особа” становить собою соціальну характеристику людини на певному етапі суспільного розвитку. Це невід’ємний елемент суспільства, який наділений правовим статусом, правосуб’єктністю, реципієнт правового впливу, повноправний учасник суспільних відносин, сукупність та зміст яких визначають його положення у суспільстві та соціальну роль, поведінку і духовне життя.

Зазвичай у законодавстві України поняття “особа” використовується як тотожне за змістом поняттю “людина”. Окрім цього, часто може трапитися й поняття “громадянин”, яке передбачає певну взаємодію між особою та державою.

Вчені у дослідженні правових проблем, пов’язаних з реалізацією прав і свобод людини, зазначають, що права людини – це суб’єктивні права, які виражають її реальні можливості, оскільки у правознавстві часто з’являється розуміння суб’єктивного права лише як елемента конкретних правовідносин, що виникає за наявності конкретного юридичного факту. Наприклад, С.С. Алексєєв зазначає, що розкриваючи свою природно-правову сутність через “невід’ємність”, “вроджені” права людини крізь призму таких категорій зазвучали в загальноприйнятому для особи юридичному значенні – у вигляді права на життя, права на свободу слова, права на творчість, права на отримання і використання інформації, права на особисте життя та ін.; тобто, у вигляді суб’єктивних прав – можливостей індивіда, невіддільних від конкретної окремо взятої особи [19].

В. Бесчастний в еволюції прав людини виділяє три покоління. За періодизацією В. Бесчастного права і свободи людини в сфері інформаційних відносин можна віднести до третього покоління. До нього належать права і свободи, що забезпечують якість життя, серед яких досить вагоме місце посідає свобода інформації. Саме ці права стали одним із правових інструментів боротьби людства з інформатизацією життя – у період переходу до постіндустріального суспільства. В юридичному аспекті права і свободи будуються так, щоб забезпечити законні інтереси людей і запобігти можливому обмеженню їхніх прав і свобод в результаті зловживання ними з боку інших осіб. Особливе значення має особлива група прав, що характеризують свободу висловлення думок, до якої входять свобода слова, друку, право на одержання інформації, а також свобода поширення інформації.

Права і свободи людини в сфері інформаційних правовідносин та їх гарантії відображаються в національному інформаційному законодавстві, що являє собою розгалужену комплексну галузь, яка стоїть на шляху систематизації через кодифікацію. Під цією категорією слід розуміти множину нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України у формі законів і постанов нормативного змісту, та підзаконні нормативні акти, які регулюють суспільні відносини щодо інформації. Законодавство України про інформацію складають Конституція України, Закон України «Про інформацію», законодавчі акти про окремі галузі, види, форми й засоби інформації, міжнародні договори і угоди, ратифіковані Україною, та принципи й норми міжнародного права.

У 2007 році Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки». У даному нормативно-правовому акті закріплено, що «одним із головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя».

Із цією метою перед Україною постало якісно нове завдання щодо створення системи інформаційного законодавства, яка відповідає міжнародним стандартам, закріплюючи основні права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері. Стрижнем формування інформаційного законодавства в Україні є Конституція України, в ст. 17 якої вперше було задекларовано, що захист «…інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу».

Крім того, саме Основний Закон України закріпив цілий комплекс прав і свобод людини і громадянина, що визначають її правовий статус у сфері інформаційних відносин. Разом із тим, не можна не зазначити на той факт, що при реалізації вищенаведених конституційних норм виникають значні труднощі. У зв’язку з чим, на сучасному етапі все частіше висловлюються міркування з приводу необхідності проведення конституційної реформи шляхом прийняття нової редакції Конституції чи внесення суттєвих змін до змісту усіх розділів Конституції.

Багатоаспектність проблематики прав і свобод людини і громадянина в інформаційній сфері обумовила їх дослідження багатьма науковцями в рамках різних галузей знань. Дана проблематика лежить в площині розгляду безпосередньо конституційного права, а також в рамках інших галузей права чи спеціальних досліджень.

Здебільшого критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина слугують сфери життєдіяльності індивіда, які виступають своєрідним простором в межах якого здійснюється їхня охорона. За цим критерієм у Конституції України виділяють такі основні групи прав і свобод як громадські, політичні, економічні, соціальні та культурні.

Інформаційні права і свободи людини та громадянина належать до так званих прав «першого покоління» — громадянських, політичних, які першочергово визначались невід’ємною частиною людської гідності [16].

Зміст понять “інформаційні права” та “права на інформацію” є не тотожними, а співвідносяться між собою за схемою загальне-часткове, тобто інформаційні права є значно ширшими щодо права на інформацію, а саме права збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, адже перше охоплює і право на свободу думки і слова, і право на вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо.

Здійснений нами логіко-семантичний та догматико-юридичний, структурно-функціональний аналіз норм Конституції України дозволяє виділити такі основні інформаційні права і свободи [16].

Збирання		Зберігання	Використання		Поширення
Ч. 3 ст. 32: «Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею».					Ст. 31: «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції…».
Ч. 2 ст. 32: «Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди…». Ч. 2 ст. 34: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір».
Ст. 40: «Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк».			Ч. 4 ст. 32: «Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації».
				Ч. 1 ст. 34: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань».

Деякі конституційні положення також співвідносяться з інформаційними правами і свободами. Так, за ст. 15 Конституції України, встановлюється політична і ідеологічна багатоманітність. Інформаційні права та свободи також пов’язані з правом на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (ст. 35).

Окрім того, Конституція України містить низку прав і свобод, які є інформаційними за формою, але економічними чи соціальними за своїм змістом. Серед таких, передусім, ті, що передбачені ст. 54 Конституції , які встановлюють, що «Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом…».

Таким чином різноманітність інформаційних прав і свобод ставить науковим завданням подальшу їхню інтерпретацію та класифікацію з метою виявлення їх проникнення в усі сфери суспільного життя.

Інформаційних права та свободи вважається непорушними та невідчужуваними. В основі положень розділу ІІ „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” Конституції України лежить ряд міжнародних нормативно-правових актів: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права тощо [16].

Цілий комплекс прав і свобод людини і громадянина, що визначають її правовий статус в сфері інформаційних відносин, міститься в Конституції України. Норми ст. ст. 32 і 34 Конституції є ключовими в цьому аспекті. Так ст. 34 Конституції визначає: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Згадане в цій статті право є «активним» за своїм змістом, оскільки представляє собою певну міру поведінки і для його реалізації людині необхідно вдатися до активних дій. Це право людини може розумітися як можливість здійснювати будь-які дії щодо збирання, обробки, створення, зберігання та розповсюдження інформації у будь-якій формі, окрім випадків наявності прямих заборон з боку закону.

Дещо інший тип інформаційних прав міститься в нормах ст. 31 та 32 Конституції. З одного боку, вони надають особі ряд прав на здійснення певних дій: ознайомлення з відомостями про себе в органах публічної влади, звернення до суду з вимогою припинення незаконних дій з інформацією про себе або з такою інформацією, що завдає шкоди законним інтересам особи. З іншого боку, слід зазначити, що всі норми ст. ст. 31 та 32 Конституції, передусім, спрямовані на обмеження інформаційного втручання в приватні справи особи з боку держави і третіх осіб. Названі норми мають, в першу чергу, захисний характер щодо конкретних правових відносин в інформаційній сфері.

Основні права і свободи людини в інформаційній сфері співіснують з цілим рядом інших конституційних норм, а також підкріплюються і в деякій мірі розширюються останніми. Так наприклад, ст. 41 Конституції, зокрема, визначає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності та встановлює непорушність права приватної власності. Тут прослідковується певний зв’язок інформаційних прав з економічними [17].

Таким чином, при формуванні змісту вітчизняного Основного Закону був запозичений міжнародний правовий досвід. Разом із тим не можна залишити поза увагою той факт, що українська правова наука при прийнятті Конституції України не врахувала існуючу в західному конституційному праві класифікацію термінів для визначення прав людини і громадянина. Якщо в українському законодавстві використовується єдиний термін «права», то в міжнародному законодавстві застосовується декілька суміжних термінів, зокрема:

• rights — 1) будь-який інтерес або привілей, що є визнаним і захищається правом (by law); 2) свобода здійснювати будь-які повноваження, надані законом; 3) юридичне або моральне визнання варіантів вибору та інтересів, яким надають великої ваги. У рамках даного терміну виділяють три його підвиди: 1) природні права (natural rights); 2) моральні права (moral rights); 3) позитивні права (positive rights) [13, с. 481]. Слід також згадати і про чотири основні інтерпретації терміну „rights”:

• a right is a liberty — право — це свобода: якщо індивід має свободу щодо чогось, це означає, що він не зобов’язаний утримуватись від чогось;

• a right is a right strictly speaking or a claim right — право — це право у властивому розумінні, або право-вимога: якщо індивід має право на щось, це означає, що інші, коли йдеться про це право, мають щодо цього індивіда лише обов’язок;

• a right is a power — право — це сила. Здатність і спроможність змінити правові відносини;

• a right is an immunity — право — це імунітет, тобто брак необхідності змінювати своє юридичне становище [13, с. 464];

• freedom — відсутність втручання або перешкод; можливість робити вибір і мати незалежність [13, с. 206-208]; термін „freedom” виступає синонімом терміну „liberty” і може використовуватися для позначення: freedom of association – свобода об’єднань; freeedom of information – свобода інформації; freedom of religion - свобода віросповідання; freedom of speech – свобода слова;

• entitlements — уповноваження, вимога чи право, підтримані покликанням того, що вже сталося, або на усталену процедуру; попередній дозвіл діяти відповідно до певної процедури. Даний термін було уведено і науково обґрунтовано у працях Роберта Нозика „Анархія, Держава і Утопія”. Прикладом такого уповноваження є уповноваження поліцейського увійти з ордером на обшук до приватного приміщення, що йому не належить.

Даними термінами визначають відповідно невід’ємні громадянські та політичні, економічні і соціальні права, свободи [16].

Отже, права і свободи людини в сфері інформаційних відносин становлять досить розгалужену систему. Це пояснюється тим, що розвиток інформаційного права як молодої галузі права являє собою складний процес. Національне (державне, публічне) право України має значний масив нормативних актів (законів та підзаконних актів), які прямо чи опосередковано регулюють інформаційні відносини в суспільстві. З одного боку, прослідковується стрімкий розвиток комунікаційних систем, глобальної системи Інтернет - системи об'єднаних комп'ютерних мереж глобального загальнолюдського суспільства. З іншого ж боку – виявляється достатньо проблем у відображенні і регулюванні даних відносин національним законодавством, основною з яких є проблема систематизації [].

*   *   *

Забезпечення захисту прав і свобод людини в інформаційній сфері є однією з найважливіших цілей інформаційної безпеки, адже права і свободи людини у сфері інформації є ключовими інститутами громадянського суспільства, правової, демократичної держави, надбанням і цінністю європейської спільноти.

Вважається, що право на інформацію не охоплюється цілком свободою слова і преси. Воно значно багатіше, змістовніше і має власну субстанцію, грає свою роль у задоволенні певних інтересів суб'єктів; тому зрізаність даного найважливішого права необгрунтовано. Навряд чи виправданий і такий, надмірно широкий, підхід до змісту права на інформацію. Аргументом на користь таких висловлень є, безумовно, законодавча практика найвищого рівня - конституційна. Йдеться, наприклад, про ст. 34 Конституції України, де закріплені не лише свобода думки, слова, але і право на інформацію. Зовсім не випадково закріплені свобода думки і слова та право на інформацію в різних частинах, хоча й однієї статті. Тим самим підкреслюється як їхній взаємозв'язок і взаємопроникнення, так і відома автономність, самостійність, "суверенність".

Взагалі, вперше поняття "право на інформацію" було визначено у ст. 9 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року, а саме: "Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій".

Причому, ст. 1 цього Закону визначає інформацію як "документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі". Але після набрання чинності Законом "Про телекомунікації", де в Прикінцевих положеннях говориться про необхідність узгодження чинного законодавства з положеннями цього нового Закону, поняття інформації визначається вже як відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в Інший спосіб.

Досить цікавим є також такі основні положення, що закріплюються відповідними нормами Закону "Про інформацію":

1. Громадяни мають право доступу до інформації про них, а в період збору інформації мають право знати, які відомості про них і з якою метою збираються, а також оспорювати правильність, повноту, доцільність такої інформації.

2. Право на інформацію охороняється законом.

3. Держава гарантує усім учасникам інформаційних відносин рівні права та можливості доступу до інформації.

4. Інформація не може бути використана з метою, що завдає шкоди правам та свободам громадян України.

5. Не підлягають розголошенню відомості, які становлять державну чи іншу передбачену законом таємницю.

6. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи та законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

7. Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

З прийняттям Конституції України в 1996 році, право людини на інформацію - самостійне конституційне право, яке дозволяє людині вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, що гарантується ч. 2 ст. 34 Конституції України.

Здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. З ст. 34 Конституції України).

Комплекс прав та свобод в інформаційній сфері вважається непорушним та невідчужуваним. За основу положень розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України взято ряд міжнародних нормативно-правових актів. Зокрема, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.

У цілому ст. 34 Конституції України відповідає ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який надає кожній людині право вільно шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, та в будь-який спосіб за своїм вибором.

*   *   *

Право фізичних осіб на доступ до інформації, як і інших суб’єктів права, реалізується з урахуванням їх загального правового статусу. Керуючись загальною теорією права та держави, правовий статус включає в себе всю різноманітність сфер діяльності людини. Відповідно до змісту Загальної декларації прав люди 1948 р., а також інших міжнародних пактів з прав людини виділяються громадянські й особисті, а також політичні, соціальні, економічні, культурні права. Окрім вищезазначених, наявні також конституційні, громадянські, трудові та інші права, які є предметом вивчення галузевих юридичних наук. Незважаючи на це, варто зазначити, що при класифікації прав не завжди можна зачислити те чи інше право до певної беззастережно визначеної групи, унаслідок чого будь-який поділ прав на чіткі категорії до певної міри є умовним.

Право на інформацію (суб’єктивне право) як у спеціальній фаховій юридичній літературі, так і в інших джерелах часто вважають політичними правами особи, розглядаючи винятково як їх елемент. Причому за загальним правилом, головною особливістю політичних прав вважається те, що вони до певної міри виражають можливості індивіда на участь у політичному житті та здійснення (безпосередньо чи опосередковано) державної влади. Політичні права поділяються на право на участь в організації та діяльності держави через різні форми представницької та безпосередньої демократії (виборче право, право на участь в референдумах, право на звернення та інші) і право на участь в житті суспільства (свобода слова, друку, право на об’єднання тощо).

Більшість вчених-конституціоналістів до політичних прав та свобод особи зачислюють право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів й переконань (ч. 1 ст. 34 Конституції України), право на інформацію (ч. 2, 3 ст. 34 Конституції України), право на звернення (ст. 41 Конституції України). Втім, не варто відкидати й те, що відповідно до формулювання правових норм Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Конституції України, які закріплюють право на доступ до інформації, згадане право належить кожному, водночас, коли політичні права (за загальним правилом) – громадянину. Тому, слушним видається висновок, що на відміну від особистих прав, які належать кожному, деякі з політичних прав і свобод належать лише громадянам держави.

Норми Конституції України розрізняють права і свободи за вказаним принципом, що прямо відображається у змісті її статей. Там, де йдеться про права людини, Конституція України використовує формулювання: “кожна людина має право”, “кожному гарантується”, “кожен має право” і т.д., що підкреслює визнання вказаних прав і свобод за будь-якою людиною, що знаходиться на території України, незалежно від того, чи є вона її громадянином, чи іноземцем, чи особою без громадянства. У цьому випадку не встановлюється жодних застережень за обсягом правоздатності між ними.

Окремі вчені зачислюють право на інформацію до політичних прав, розглядаючи його винятково в рамках права на свободу думки і слова. Вони, зокрема, розглядають свободу слова як складну конструкцію із декількох структурних елементів:

1. свобода кожного публічно висловлювати власні думки, ідеї, судження і поширювати їх у будь-який законний спосіб;

2. свобода друку та інших засобів масової інформації;

3. право на отримання інформації.

Водночас не варто забувати, що свобода думки і слова, право вільного пошуку, збирання, зберігання, використання й поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб – на власний вибір є важливою сферою особистих прав людини і громадянина.

Останні тенденції розвитку науки конституційного права свідчать про те, що право на інформацію починають дедалі частіше розглядати як самостійне комплексне конституційне особисте право.

Не залишається осторонь згаданих процесів і наука теорії права, де також на сучасному етапі починають з’являтися стійкі тенденції за виділенням права на інформацію як самостійної категорії. Так, під час дослідження зміни поколінь прав такі класифікації:

• Перше покоління – політичні, культурні, особисті права;

• Друге покоління – соціально-економічні, громадянські права;

• Третє покоління – колективні права: жінок, дітей та ін.;

• Четверте покоління – права людини, зокрема право на мир, на безпечне для життя довкілля, інформаційні права тощо.

Підсумовуючи, можна сказати, що право на доступ до інформації, яке, фактично, є одним з інформаційних прав у складі права на інформацію, належить до особистих конституційних прав.

Для визначення статусу людини і громадянина у сфері права на інформацію варто встановити його найбільш точну юридичну характеристику, яка має такі сторони:

1. Формально-правову, пов’язану з визнанням певного права і його реалізацією в межах дії позитивного права певної держави.

2. Змістову, яку пов’язану з нормативно-правовим закріпленням цього права та відповідних йому правових обов’язків.

3. Процесуальну, що регулює порядок реалізації цього права та порядок реалізації відповідних йому обов’язків.

Щодо права на доступ до інформації, на сьогодні в Україні діє значна кількість правових актів як загалом регламентуючих питання створення й використання відкритих інформаційних ресурсів, так і нормативно-правових актів, що містять окремі норми, які, своєю чергою, регулюють доступ до відкритої інформації та відповідні права й обов’язки фізичних і юридичних осіб.

Основоположним нормативно-правовим актом у цій сфері є Конституція України. Норми Конституції України закріплюють право на інформацію (яке охоплює право на доступ до інформації) як одне із основоположних прав людини.

Так, у частині 2 ст. 34 Конституції України зазначено: “Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір”.

Наступна ж частина 3 ст. 34 Конституції України вказує на те, що: “Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”.

Основний закон також містить низку положень, що безпосередньо стосуються відкритої інформації. До таких зачислюють норми про свободу слова, масової інформації, право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення тощо.

Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, зобов’язаних розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40 Конституції України).

Варто звернути увагу також на те, що частина 2 ст. 57 Основного закону покладає на державу обов’язок доводити до відома населення закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, а відповідно до змісту частини 3 згаданої статті, не доведені до відома населення такі нормативно правові акти є нечинними.

Загалом Основний закон України містить у собі більш як 20 правових норм, які встановлюють інформаційні права та свободи.

Серед нормативно-правих актів, що регламентують питання доступу до відкритої інформації, особливо важливе значення мають Закони України “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про доступ до судових рішень”, “Про звернення громадян”, “Про інформаційні агентства”, “Про Національну програму інформатизації”, “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про захист суспільної моралі”, “Про електронні документи та електронний документообіг”, “Про державну таємницю”, “Про державну статистику”, “Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, “Про захист прав споживачів”, “Про бібліотеки і бібліотечну справу” та низка інших.

Основоположні засади, які стосуються доступу до інформації, містяться у Законі України “Про інформацію”. Цей Закон містить дефінітивну частину, в якій законодавець дає визначення понять, зокрема означаючи інформацію, як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі; окреслює коло суб’єктів інформаційних відносин – громадян України, юридичних осіб, державу. Щоправда в останньому випадку законодавець вносить застереження щодо суб’єктного складу інформаційних відносин, доповнюючи їх перелік іншими (іноземними) державами, їхніми громадянами (іноземцями), іноземними юридичними особами, а також особами без громадянства (апатридами) та міжнародними організаціями (ст. ст. 1, 5).

Отож, ознайомившись з змістом перелічених нормативно-правових актів, відштовхнувшись від норм Конституції України та Закону України “Про інформацію”, що регулюють відносини в інформаційній сфері, зокрема відносин з приводу питань реалізації права на доступ до інформації, можна зробити висновок про те, що в них найбільшою мірою втілені формально-правові аспекти статусу людини у сфері права на доступ до інформації, і, деякою мірою, виражається їх змістова характеристика.

Що ж безпосередньо стосується реалізації зазначеного права, потрібно врахувати таке:

– Право на інформацію кожного окремо взятого суб’єкта реалізується з урахуванням загального правового статусу цього суб’єкта та його ролі в межах певного простору, а в конкретній ситуації – з урахуванням конкретного суб’єктивного права на інформацію і організаційної форми його реалізації в межах правоздатності та дієздатності суб’єкта.

– Деякі інформаційні права належать громадянам з огляду на дії норм Конституції України і для володіння ними не потрібно вживати певних дій (це такі права, як, наприклад, право на свободу слова, думки, право на отримання інформації тощо).

– Варто пам’ятати, що в іншому разі, для того, щоб набути певних інформаційних прав, громадянин повинен змінити свій статус, або по відношенню до нього повинні бути вчинені певні юридичні дії.

Отже, у складі права на доступ до інформації можна виділити такі елементи (правомочності), які можуть бути реалізовані всіма без винятку суб’єктами зазначеного права:

• право доступу до документів та інших матеріалів, інформаційним ресурсам та інформаційним системам;

• право на звернення за інформацією до певних суб’єктів;

• право отримувати інформацію від конкретних суб’єктів;

• право фіксувати інформацію, у тому числі за допомогою технічних засобів;

• право на відтворення інформації (отриманої у не заборонений законом спосіб);

• право на доведення інформації до конкретних суб’єктів через її опублікування, а також поширення через мережі обміну даними (зокрема Інтернет), передачі через засоби масової інформації в режимі повідомлень;

• право на отримання консультації з питань доступу до інформації.

Задля створення дієвого механізму реалізації права на доступ до інформації вбачається необхідним закріпити вищезазначені принципи на рівні Національного законодавства. У разі внесення запропонованих змін потрібно буде врахувати те, що для деяких фізичних осіб чинним законодавством вже встановлені спеціальні гарантії з надання інформації. Інакше кажучи, для запобігання стихійному внесенню змін в окремі нормативно-правові акти пропонується до вирішення питання підійти комплексно, першочергово розробивши законодавчу стратегію розвитку інформаційного законодавства України у сфері доступу до інформації.