
- •27 .Пpo6лемa Bідчуження y твopчoстi к.Mapксa
- •8.Технократичні трактування політики
- •6 Пит. Ідеальна, справедлива держава Платона
- •2.Методологія теорії політики
- •5.Теорія ідеалізму
- •10 Пит. Вчення Цицерона про державу і закон
- •30.Стратегія та чинники демократичного транзиту
- •22. Teopiя кoнсеpвaтизмy Едмyнла Беpкa.
- •7.Неореалізм та неолібералізм
- •17. Bчення Жaнa Жaкa Pyссo пpo нapoдний I пpo сoцiальний iдеал.
- •5.Політика в контексті її сутності та соціального смислу
- •6.Суб’єктивний і аналітичний способи формування політичних технологій..
- •6.Функціональні трактування політики
- •14 Пит. Теорія абсолютизму ж. Бодена
- •20. Пiвнiчнoaмеpикaнськa пoлiтичнa думкa.
- •30.Стратегія та чинники демократичного транзиту
- •23.Дискурс концепту демократія та її теорії
- •28. Пoлiтичнi пoгляди Хoсе Opтeги-I-Гaсeтa.
- •9.Співвідношення цілей і засобів політики
- •23. Проблема сили в тмв
- •17. Політична доктрина Кирило-Мефодієвського товариства
- •26.Концепції політичної культури в теорії політики
- •11.Простір пол. Влади та її призначення в су-ві
- •5 Пит. Морально-політична проблематика у філософії Сократа
- •29. Hеoкoнсеpвaтизм Фpiдpiхa Гaєкa.
- •16. Українське національне відродження: основні риси і спрямування
- •12.Влада, панування, легальність як засадові категорії теорії політики
- •11 Пит. А. Августин як представник християнської політичної ідеології
- •21. Зародження і розвиток вітчизняного лібералізму у кінці 19 поч. 20 ст
- •4.Головні потрактування влади в теорії політики
- •17 Особливості та закономірності еволюції міжнародних систем
- •15.Політика в контексті системного аналізу Парсонса
- •16.Інституційна ммодель політичної системи істона
- •13 Пит. Емпірична політична думка н. Макіавеллі
- •63 Пит. Типи політичних рішень
- •16. Пoлiтикo.Пpaвoвa тeopiя Шаpля-Лyi де Мoнтеск'є.
- •19.Політична система як спосіб вироблення політики ч. Ендрейн
- •20 Фази міжнародних конфліктів
- •20.Політичний режим та його компоненти
- •21 Національна та міжнародна безпека
- •21.Доктрина та механізми влади тоталітаризму
- •42. Інформаційні технології вироблення і прийняття рішень
- •24.Демократизація як глобальний процес
- •24.Пorляди г. B. Ф. Гегeля нa пoлiтику I деpжaву.
- •22. Політична проблематика у творчості і. Франка
- •25.Дискурс концепту держава в теорії політики
- •25. Poзвитoк iдей пapлaментapизму Єpемiєю Бентaмoм.
- •26 Україна в геополітичній стратегії світового співтовариства
- •27.Політичні актори і їх роль у політиці
- •27 Геополітичні інтереси та національна безпека України
- •26. Tеоpія демoкpaтiї Aлексiсa де Toквiля.
- •29.Політичні зміни як об’єкт теорії політики
- •30. Кpитикa Кapлoм Пoппеpoм марксистської iстopикo-сoцiaльнoї дoктpини.
- •13.Легітимність політичної влади
- •16 Типи міжнародних систем
- •Зародження і розвиток політичних ідей в Київській Русі.
30. Кpитикa Кapлoм Пoппеpoм марксистської iстopикo-сoцiaльнoї дoктpини.
Поняття історицизму розкрите і праці К. Поппера «Злиденність історії». На думку Поппера «єдиної історії людства немає, а є лише нескінченна безліч історій, зв’язаних з різними аспектами людського життя, і серед них — історія політичної влади, яка є не що інше, як історія міжнародних злочинів і масових убивств. Поппер принципово відкидав «історицизм» «лжепророків Геґеля, Маркса й інших оракулів».
Історицизм у Поппера — концепція, відповідно до якої «область наук про суспільство збігається з областю застосування історичного, або еволюціоністського, методу і, особливо, історичного пророцтва». «Історицизм допускає, що ми можемо пожинати те, що ми не сіяли, переконує нас у тому, що усе буде і повинне бути добре, якщо ми підемо в ногу з історією… Він намагається перекласти нашу відповідальність на історію… Історицизм народжується з крайнього розчарування в раціональності і відповідальності наших дій… Історицизм є спробою підмінити надію і віру людини, що породжені моральним ентузіазмом і презирством до успіху, якоюсь упевненістю, заснованою на… „людській природі“ або на історичному приреченні… Якщо ми думаємо, що історія прогресує або що ми змушені прогресувати, то ми робимо таку ж помилку, як і ті, хто вірить, що історія має смисл, що може бути в ній відкритий, а не доданий їй. Адже прогресувати — значить рухатися до якоїсь мети, що існує для нас, як для людських істот. Для „історії“ це неможливо.
Вперше поняття „відкрите” суспільство запропонував Анрі Бергсон, потім їх концептуальне дослідження здійснив Карл Попер у книзі „Відкрите суспільство та його вороги”. Продовжив дослідження „відкритого” суспільства у численних статтях і наукових програмах Дж. Сорос.
На думку Карла Поппера „відкрите” суспільство – це вища форма організації суспільства, яку він називає „великим”, „благим ” суспільством.
„Відкрите” суспільство в розумінні К. Поппера повністю демократичне. Воно не необмежене капіталізмом, але й не засновано на марксизмі або анархії: це самостійний варіант демократії. Поппер ставить завдання обмеження вільного ринку й одночасно завдання зменшення впливу держави; видиме протиріччя між цими завданнями він називає "парадоксом держави".
Відкрите суспільство К. Поппер розглядав як найкращу форму громадського життя. Не як утопію, а як необхідну надзадачу, над якою необхідно невпинно працювати, якщо не хочемо, щоб суспільство еволюціонувало в протилежному напрямку - до гіршої альтернативної моделі. Основу такого суспільства складає приватна власність; недоторканість власності є першим і головним правилом його організації й самоорганізації. Такою ж опорною нормою цього суспільства є демократичні свободи особистості.
Філософ виділив дві головні характеристики відкритого суспільства. "По-перше, у відкритому суспільстві законно вільне обговорення, і результати публічних дискусій впливають на політику. По-друге, у ньому є інститути, що сприяють волі тих, хто не шукає вигоди".
Відкрите суспільство”, за К.Поппером, базується, насамперед, на інструментальній раціональності, десакралізації соціальних і політичних норм і процедур, можливості зміни соціального статусу його членів. Основу такого суспільства складає приватна власність; недоторканість власності є першим і головним правилом його організації й самоорганізації.
30. Новітній етап розвитку політичної думки в Україні (це про неототалітарну парадигму по методичці) Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.У 1991 році Україна підняла свій національний прапор, не маючи реальної програми політичного та економічного унезалежнення, так само як і власної політичної філософії. І сьогодні українська держава й українське суспільство продовжують перебувати у невизначеному стані. Предметом для внутрішніх дискусій залишаються не тільки стратегія та пріоритети соціально-економічного розвитку, принципи політичного устрою, а й навіть власне державність. Поглиблення кризових явищ, стихійність суспільних процесів украй утруднюють виявлення тенденцій та найближчих перспектив. "Велика" і "європейська" Україна демонструє феномен аморфності політичного життя і з точки зору змісту, і з точки зору форм. Ця характеристика стосується не тільки нинішньої керівної еліти (партії влади), а й тих політичних сил, які сьогодні претендують на роль реальної альтернативи. За цих умов потік критики (найрізноманітнішої за вихідними позиціями, ступенем непримиренності та адресатами), пошук винуватців та ворогів, що став невід'ємною рисою українського політичного процесу, — це, за деяким винятком, спонтанний прояв незадоволення й незгоди, імпульсивна реакція на ескалацію складнощів, але аж ніяк не свідчення дійсного розуміння сутності реальних проблем, можливостей їх розв'язання. Саму українську владу означені проблеми цікавлять лише в межах завдання самозбереження. Характерною ознакою процесу унезалежнення були гіперболізовані сподівання на поліпшення соціально-економічної ситуації, швидкий суспільний поступ. Поширене ставлення до реформ як до безсумнівної справи — один із найбільш стійких і тому дивних міфів посткомуністичної України. Справді, не було (як нема й нині) жодної політичної сили, яка не декларувала б необхідність реформ. Тим часом доводиться констатувати, що жодної достатньо розробленої програми реформ так і не було запропоновано. Це стосується й економіки, і політичної сфери і є закономірним наслідком внутрішньої неготовності українського суспільства до самоорганізації, до вироблення стратегії, яка б сприяла подоланню успадкованої внутрішньої дисґармонії. Такий стан суспільства — аномалія, свідчення його хвороби. Нездатність усвідомити, сформулювати й забезпечити базові загальнонаціональні інтереси — головна причина політичної та соціально-економічної стаґнації, невиразних перспектив розвитку.Українському суспільству бракує насамперед певних соціальних верств, які мали б виконувати важливі суспільні функції. Особливо дається взнаки політична слабкість, несамостійність інтелектуальної еліти, кримінально-номенклатурна природа національного підприємництва. Як наслідок — слабкість, несамостійність загальнодемократичного сегменту політичного спектра, який підпрягається до контрольованого номенклатурою державотворчого процесу. Тож державному "самобуду", що ведеться партією влади без проекту, схваленого суспільством, немає реальних альтернатив і хоч трохи істотного опору. Влада діє в розрідженому соціально-політичному просторі і сповна користується цим.Саме неструктурованість, соціально-політична аморфність суспільства навіть в умовах подальшого поглиблення економічної кризи унеможливлює будь-яку протидію та цілеспрямований вплив на владу. Ця ж причина гальмує становлення будь-якої повноцінної партійної системи і таким чином — нормального політичного процесу взагалі. Окремі елементи демократії, формально наявні, насправді не працюють і переважно взагалі нібито не потрібні, їхнє значення та цінність незрозумілі значній частині населення. Декоративна українська демократія надзвичайно зручна для партії влади і мало корисна для мас. А це своєю чергою заздалегідь дискредитує демократію реальну.На теренах СНД Україна за роки незалежності здобула імідж найстабільнішої та позбавленої серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це "досягнення" постійно фігурує у програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації певної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж залюбки звертаються до ідеї суспільної злагоди, яка, мовляв, укорінюється в національній ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно видається та переважно сприймається як ознака "європейськості", цивілізованості і запорука успішних суспільних перетворень.Натомість українська стабільність, як засвідчує досвід останніх років, має вельми суперечливий характер і залишається одним із чинників, що ніяк практично не впливає на політичне та економічне реформування. Ця стабільність базується переважно не на відсутності чи вреґульованості суперечностей та конфліктів, а на свідомому або "інстинктивному" самовідстороненні від них. Парадокс полягає в тому, що пасивність, індиферентність та інерційність українського суспільства — це якраз і є запорука сьогоднішної "стабільності".Сама державна влада в Україні не перебуває в застиглому стані. Колишня вища партійно-державна номенклатура, що беззастережно домінувала в Україні 1991 року, привласнивши ідею суверенізації, повністю зосередилася на розбудові держави "під себе".
30