12.Влада, панування, легальність як засадові категорії теорії політики

Існують різні підходи до тлумачення влади:

Біхевіористське трактування розглядає владу як особливий тип поведінки, коли одні люди командують, а інші - підкоряються.

Системне трактування влади протилежне попередньому. Влада, згідно з ним, - це похідна не від індивідуальних, міжособистісних відносин, а від соціальної системи і виявляється у взаємовідносинах частин та цілого.

Структуралістські інтерпретації розглядають владу як відносини між керівниками і підлеглими, що ґрунтуються на співвідношенні винагороди і покарання.

Телеологічні (від грец. ієіоб - мета, результат) концепції розглядають владу як спроможність у досягненні певної мети та отриманні бажаних результатів.

Інструменталістський підхід тлумачить владу як набір певних інструментів, основними з яких є сила, багатство і знання. Якщо в минулому домінували сила й багатство, то в сучасному інформаційному суспільстві домінують знання.

У реляціоністських (від англ. relation - відношення, зв’язок) трактуваннях влада постає як взаємодія суб’єкта і об’єкта, де суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт.

Представники конфліктної концепції влади розглядають її як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

В узагальненому розумінні влада - це здатність підкоряти своїй волі когось, право і можливість управляти та розпоряджатися діями інших людей, впливати на їх поведінку, домагатися від них виконання певних рішень і наказів за допомогою авторитету, волі, закону, примусу і сили

Панування відрізняється від поняття влади, хоча влада може досягати становища панування. Політичне панування означає структурування в суспільстві відносин влади і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці і звичайно поєднаних з ним соціальних привілеїв, - з одного боку, і виконавчої діяльності, - з другого.

Політичне панування виникає тоді, коли влада інституалізу-ється, стає стійкими відносинами, коли в соціальній організації встановлюються позиції, зайняття яких дозволяє приймати рішення, наказувати, дозволяти або ж забороняти. Соціолог Макс Вебер відмічає, що панування означає шанс зустріти покору певному наказу. Формою суспільної організації влади є нерозривно зв' язане з нею політичне панування. Ще до утвердження політичного панування виникає політична влада, якщо вона спирається на силу. 

Легальність відповідає поняттю «законності» (Lex – в перекладі з латів. - закон), носить чисто юридичний характер і означає формальну відповідність владі закону, її юридичну правомірність

11 Пит. А. Августин як представник християнської політичної ідеології

Перу Августина належали такі твори, як «Сповідь», «Про Трійцю», «Про Град Божий». Остання праця вважалася головним твором мислителя, де містилися його історико-філософські й політико-правові погляди.

Твір «Про Град Божий». У процесі написання Августин розвинув у своїй праці погляди церкви на державу. Він висловив концепцію про мету і значення розвитку людства, накресливши картину його минулого, сучасного, а також майбутнього.

На думку Августина, всі люди в усі часи переділялися на два розряди: тих, які наділені здатністю жити по-своєму, по-людському, і тих, які живуть згідно з Богом. Ці два розряди, відзначав філософ, ми назвали двома градами - град Божий (церква) і град земний (держава), тобто двома суспільствами людей, з яких одному визначено вічне царювання з Богом, а іншому - піддатися вічному покаранню з дияволом.

Протиставлення двох градів-суспільств повинно було обґрунтувати зверхність церкви над державою. Августин учив, що земна держава є творінням людським, її мета - тимчасова, вона створена насильством і тримається примусом, що державна влада, спираючись в організації суспільства на низькі інстинкти людини, є пануванням зла і гріха; що держава, яка ставить своїм завданням тільки задоволення земних цілей, позбавлена правди і нічим не відрізняється від зграї розбійників.

Тільки держава Божа, тобто церква, володіє істинною правдою, і лише в ній здійснюється загальне прагнення до єдності й миру. Церква мандрує по землі, маючи мету на небі, вона і зараз є Царством Небесним. Тільки їй пасує визначення держави, дане Цицероном, бо тільки в церкві - право й загальна користь, істинна справедливість, мир і спокій; тільки держава Божа організує суспільство, спираючись на надію спасіння душі для досягнення вічного

щастя на небі.