30.Стратегія та чинники демократичного транзиту

Проблема визначення та пошуку оптимальних стратегій демократизації у так званих країнах демократичного транзиту відіграє дедалі помітнішу роль у сучасній західній політичній науці. Цікаві зауваження щодо цього сформульовано у праці «Поліархія: участь та опозиція» відомого американського дослідника Роберта А. Даля. Насамперед він дискутує навколо можливості для США «трансформувати уряд іншої країни від гегемонії чи змішаного режиму у поліархію» і зазначає, що такі зусилля спричинять серйозні та комплексні проблеми. Він розрізняє три основні стратегії демократизації:

1) вторгнення та окупація країни, насильне усунення уряду й заміна його поліархією, подальша підтримка нового уряду;

2) підтримка демократії, тобто революційних рухів усередині країни;

3) підтримка чинного уряду коштами, зброєю чи іншими ресурсами й здійснення на нього тиску заради змін.

Г. Фосседал полемізує з Р. Далем стосовно стратегії демократизації, що ґрунтується на іноземному втручанні, особливо втручанні США. Він вважає, що «Америка має могутні інструменти, які впливають на те, як наші сусіди здійснюватимуть правління» і що «Америка відіграє активну роль у впровадженні демократії будь-де у світі». Він намагається показати, що американське втручання нині відіграє важливу роль у переході до демократії у багатьох країнах світу. На важливих зовнішніх чинниках демократизації акцентує свою увагу С. Хантінгтон.

У роботі «Переходи від авторитарного правління», що вийщла друком під редакцією Дж. О'Донелла, Ф. Шміттера та Л. Вайтхеда, автори теж зосереджуються на стратегіях демократизації . У цій праці дано огляд практики демократичної трансформації країн Латинської Америки, який загалом рівноцінний дослідженню й висновкам Р. Даля, однак вони окремо наголошують на важливості інститутів політичного лідерства та прийняття рішень так само, як і на історичних умовах, які визначають умови та форми демократичної трансформації. O'Донелл та Ф. Шміттер наголошують, що не мають теорії, яка пояснювала б усі наявні випадки трансформації, однак вони намагалися дослідити три головні проблеми.

Перша – нормативна, «саме становлення та наступна консолідація політичної демократії формує per se бажану мету».

Друга – «залучення зусиль для з'ясування незрозумілостей переходу, із його численними несподіванками та дилемами».

Третя проблема стосується методології дослідження: автори вважають, що трансформація авторитарного правління «повинна аналізуватися відмінними політичними концепціями, хоча незрозуміло та важко показати, якими вони повинні бути».

Політична програма і концепції В.Винниченка.

Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає видатний письменник і політичний діяч Володимир Винниченко (1880—1951). Він був одним із організаторів Революційної української партії, членом Центрального Комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату — уряду Української Народної Республіки, Головою Директорії, автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР.

Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розходяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять з того, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм потрібно знищити відразу, революційним шляхом.

В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або, краще сказати, колектократизація — організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів — приведе до соціалізму.

У поглядах з українського національного питання В. Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у складі Російської федеративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Як соціаліст, розв'язання національного питання він підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. У зв'язку з цим В. Винниченко розрізняв національних соціалістів і просто соціалістів. Для просто соціалістів національний розвиток є необхідною умовою і засобом наближення людства до вищих форм соціального життя. А для національних соціалістів національний розвиток є самоціллю, по досягненні якої вони зупиняться, а потім рухатимуться назад.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного державного оформлення.

Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції, В. Винниченко докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу. Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викорінити ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним. На його думку, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і чим лівішим буде політичний режим України, тим більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Найповніше відродженню української нації, вважав В-. Винниченко, сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади.

В. Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки. У праці «Заповіт борцям за визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого вони не мали декілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

В. Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу.

Модель політичної системи Г.Алмонда і Д.Пауелла та її функції.

У своїй моделі політичної системи Г. Алмонд виділяє три аналітичних рівня (або блоки), пов'язуючи групи функцій (або різні функції) макросистеми з діяльністю окремих інститутів, груп і навіть індивідів, включених в системну організацію в якості її елементів.

Перший блок, так званий 'рівень процесу' (process functions), пов'язаний зі 'входом', тобто з впливом середовища на політичну систему, Це проявляється у здійсненні політичними інститутами тих чи інших функцій, причому в динамічному, процесуальному розрізі:

1) артикуляції інтересів (групові об'єднання); 2) агрегування інтересів (партії); 3) вироблення політичного курсу (парламент); 4) здійснення політики (виконавча адміністрація); 5) арбітражу (судові органи).

Взаємодія соціального середовища з інституційною системою, таким чином, становить динаміку політичного процесу (більш докладно ця частина концепції Г. Алмонда описана в главі IX, спеціально присвяченій структурі політичного процесу). На тому ж рівні у Алмонда відбувається по суті й 'конверсія' інтересів індивідів і груп у відповідні рішення і дії державних органів.

У другому блоці, 'рівні системи' (system functions), відбувається адаптація суспільства до політичної системи, від якої залежать перспективи її стабільного відтворення або навпаки радикальної зміни.

І в завершальному третьому блоці, 'рівні управління' (policy functions), вирішуються вже останні в цьому циклі завдання, пов'язані з управлінням колективними ресурсами суспільства:

Далі, через зворотній зв'язок 'цикл' замикається, як і в моделі Д. Істона, оскільки результати діяльності 'блоку управління', регулювання суспільних ресурсів повинні якимось чином змінити соціальне середовище, що в підсумку посилить чи послабить стійкість керуючої, тобто політичної , системи.

9

Біхевіористські концептуальні засади теорії політики.

У центрі інтересів Ла­ссуелла були проблеми політичної поведінки, пропаганди і формування політично­го курсу, роль масових комунікацій у відтворенні символіки політичної влади, еліт у суспільстві, політичний розвиток, загальнотеоретичні проблеми і категоріальний апарат політичної науки. Усі ці проблеми розглядаються через призму нової пара­дигми «біхевіоризм», термін який був введений до політичної науки групою вчених Чиказького університету під керівництвом Ч. Мерріама. Вони прагнули, на відміну від жорстких методів аналізу політичних методів, виробити більш гнучкий, але найбільш адекватний реаліям метод, який не був би жорстко структурованою дог­мою а став би сукупністю відносних цінностей і цілей. Вони виробили загальні принципи і положення, якими керувалися у своїх дослідження.

Прихильники біхевіоризму вважали, що політична наука призначена для конк­ретних політичних подій. Головна мета політичної науки зводиться до пошуку за­кономірностей поведінки людей у сфері політики і пов'язаних з нею змінних. До­слідникам варто уникати описовості, керуючись строгим аналітичним інструментарієм, який дозволить систематично вдосконалювати наукове знання. Політична наука має справу тільки з явищами, які спостерігаються, тобто з діями чи висловлюваннями окремих індивідів або груп. Дослідження не обмежується сферою офіційної політики, а поширюється і на її неформальну сферу.

Цей принцип для отримання більшої об'єктивності вони доповнили іншим основ­ним принципом застосування точних кількісних методів і досягнень інших наукових дисциплін — психології, політекономії, біології, медицини й ін. Дані, отримані в ході політичного дослідження, варто обробляти кількісними методами, і висновки повинні ґрунтуватися на кількісних даних. Лише точні кількісні методи могли вважатися дже­релом гарантованих висновків про політика і виявити закономірності політичної реа­льності.

Саме Лассуелл став одним з основоположників якісного і кількісного контент-аналізу при дослідженні політики. Він запропонував методи вивчення того, що ра­ніше вважалося непридатним для дослідження. Найбільш відома праця в цій сфері — «Мова політики: вивчення кількісної семантики».

Особлива роль при біхевіоральному підході приділяється теорії. В оптимально­му варіанті аналіз політичних феноменів повинен ґрунтуватися на ретельно розроб­лені теоретичні формулювання, на ґрунті яких будуються гіпотези, котрі перевіря­ються емпіричним шляхом. Таким чином, головна мета політичної теорії — це створення «наскрізних» узагальнень, за допомогою яких будуть виведені емпіричні закони функціонування та еволюції політичної структури суспільства. Однак, наука повинна по можливості уникати нагромадження надлишкової незатребуваної інфо­рмації. Практичне призначення політичної науки полягає у виробленні методів і за­собів вирішення нагальних соціальних проблем.

На думку італійського філософа Норберто Боббіо, “народ” і “суверенітет”, залишаючись важливими в понятійному апараті теорії демократії, все ж не відповідають повністю сучасній політичній мові. Не можна, вважає Н.Боббіо, категорично говорити про народ як суб’єкт демократії, оскільки “дійсний суб’єкт демократії – це індивіди або громадяни, про що також свідчить незначна кількість громадян, яка бере участь у виборах чи референдумах. Певним чином це стосується і поняття “суверенітет”, з яким завжди асоціювалася держава. Як зазначає Н.Боббіо, загальною тенденцією сучасного світу є те, що держава все менше виглядає як суверен і все більше як посередник, арбітр. “Ми звикли розглядати політику винятково з позиції держави. Тепер ми щораз більше розглядаємо політику з погляду суспільства”

 На думку К. Хорні, головним мотиваційним чинником людської поведінки у сучасному суспільстві є так зва­ний базовий конфлікт, який породжується несумісними між со­бою типами відношення індивіда до світу. Такими типами К. Хо-рні називає: 1) назустріч людям, коли індивід намагається завоювати любов і прихильність інших людей; 2) проти людей, коли індивід визнає як належне ворожість навколишніх й зважу­ється на боротьбу з ними; 3) від людей, коли індивід тримається осторнь від інших й будує свій власний світ. Якщо індивід не здатний обрати той чи інший тип ставлення до світу або слідує одному з них, незалежно від того, чи відповідає цей тип конкрет­ним обставинам, він перебуває у ситуації базового конфлікту. Останній з боку самого індивіда може отримати такі форми ви­рішення: 1) пригнічення одних та посилення інших сторін особи­стості; 2) встановлення певної дистанції між собою та іншими шляхом ідеалізації як створення власного образу, екстерналізації як сприйняття внутрішніх процесів так, ніби вони відбуваються поза людиною, раціоналізації як самообману шляхом логічних міркувань, суворого самоконтролю, деспотичної правоти та цині­зму. Наслідками таких зусиль є трансформування базового конф­лікту в: 1) страх божевілля, викриття та будь-яких змін у собі; 2) внутрішнє спустошення особистості, ознаками якого є нерішу­чість, загальна інерція, усвідомлення безплідності будь-яких зу­силь; 3) егоцентризм; 4) нездатність зайняти певну позицію та безнадійність загалом; 5) садистські нахили.

Типології форм правління

Платон виділяє форми держави за ступенем їхньої досконалості і регресивної лінії розвитку. Аристократія — влада кращих, тимократія — влада військових, олігархія — влада багатих; демократія — влада, яка допускає рівність і нівелює ієрархічні вартості людей; тиранія — влада несправедливих і нерозумних людей, котрі захопили її силою. Отже, ідеальна форма державного правління, за Платоном, існувала в минулому. Якщо в державі немає філософів, здатних управляти, Платон пропонує у праці «Закони» проект законодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій праці Платон висунув геніальну здогадку про загибель держави, де закони не мають сили і перебувають під чиєюсь владою, натомість лише та держава забезпечує благо громадян, в якій закон — володар над правителями, а вони — його раби.

Арістотель, на відміну від Платона, не пропонував проекту ідеальної держави, а зосередив свою увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних історичних умов. Він трактував державу як об'єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Арістотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму. Форми держави він класифікував за двома критеріями: кількістю правителів та метою правління (служіння загальному благу чи особистим інтересам). Відповідно до цих критеріїв Арістотель виділив правильні і неправильні форми держави. До правильних форм він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних — тиранію, олігархію і демократію. Найкращою формою держави мислитель вважав політію — помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного й демократичного правління і грунтується на законах. Політія мусить спиратися на середній клас, який підтримував би рівновагу між багатими та убогими.

Ніколо Макіавеллі у праці «Володар» заклав основи світського розуміння держави і політики. Він намагався звільнити політику від релігійних і моральних основ. Сутність всякого віровчення, на думку Н. Макіавеллі, важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди; використання з метою виконання рабської повинності чи для формування високих якостей вільної людини. Філософ відстоює гасло «мета виправдовує засоби», а це означає, що правитель задля слави і могутності держави може порушувати моральні норми. Н. Макіавеллі допускав аморальність правителя лише у випадках смертельної небезпеки для вітчизни, в усіх інших випадках правитель повинен прагнути бути чесним і справедливим

Ідеалом державного правління для Макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноособова диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку.

Основні принципи політики, обгрунтовані Н. Макіавеллі, можна узагальнити таким чином:

1) для того, щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання й інтереси;

2) в політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеально кращого;

3) влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;

4) правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противниками пасток;

5) правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;

6) народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір;

7) тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

Вітчизняний гуманізм. Політичні погляди С. Оріховського Роксолана. Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людсь­кий) у філософській літературі вживається у двох значен­нях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістично­го руху вважається італійський громадський діяч і демок­рат Колюччо Салютаті (1331—1404).

Одним із найвизначніших українських мислителів цього періоду був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566)  Є автором низки праць: «Про целібат», «Відступництво Рима», «Напучення польському королю Сигизмунду Августу» та ін. Найвідомішими творами С. Оріховського-Роксолана є дві промови «Про турецьку загрозу», які багаторазово перевидавались у європейських країнах. У них порушувалось актуальне для того часу питання створення коаліції європейських держав для стримання турецької експансії. Говорячи про необхідність зміцнення держави перед зовнішньою загрозою, автор називає два найбільших блага, що забезпечують могутність держави і її правителів. Одним з таких благ є щастя, яке дається деякою божественною долею, іншим — розсудливість, що дарується природою. Останнє хоч і поступається першому, однак є набагато більшим з усіх благ, які даються людині. Розсудливість вимагає відповідної організації суспільства, за якої завдяки чіткому розподілу обов´язків між різними станами забезпечується гармонія в суспільстві. Докладніше проблеми організації державної влади С. Оріховський-Роксолан розглядає у праці «Напучення польському королю Сигизмунду Августу» (1543). Праця, написана у формі звернення підданого до свого правителя, складається з двох книг. У першій з них ідеться про ті вимоги, яким має відповідати особа короля. Це — прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в столиці, а разом з військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них та піклуванню про державну власність.

Особливу увагу С. Оріховський-Роксолан приділяє проблемі формування королівського оточення. Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам´ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть; крім походження, значну роль відіграють і особисті якості. У другій книзі «Напучення...» автор дає Сигизмунду-Августу низку конкретних порад щодо тих його дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих.

Звернення до питання ролі закону в організації відносин між громадянами держави привело Ст. Оріховського-Роксолана до необхідності поставити питання про природне право. Він навіть написав з цього приводу спеціальну працю — "De jure naturae et gentium" ("Про природне право") яка, на жаль, до нашого часу не збереглась, але про основні ідеї якої можна судити завдяки її цитуванню у працях інших вчених та з інших робіт вченого.

10